У переддень Нового року, 31 грудня, українці відзначають Маланку або Щедрий вечір — давню традицію, коли щедрівники переодягаються в костюми тварин чи інших персонажів — Чорта, Смерті, Діда і Баби — і відвідують людей, бажаючи здоров’я та добробуту. Обов’язково хтось вдягнути костюм Кози та Маланки, роль якої завжди виконував переодягнений хлопець в спідниці, кольоровій хустці та з підведеними сажею очима та бровами.
ШоТам зібрав архівні світлини з Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття, де найбільше відзначали це свято в автентичному вигляді.
Щедрувальники в селищі Великий Бичків на Рахівщині (Закарпаття) у 1920-1930-х роках
Джерело: Локальна історія
Щедрівники з музикантами в селі Печеніжин на Франківщині, 1950-ті роки
Джерело: Локальна історія
Щедрівники села Печеніжин Коломийського району на Івано-Франківщині, 13 січня 1958 року
Джерело: Локальна історія, з особистого архіву Василя Гаврищука
Маланка біля Коломиї, 1960-ті роки
Джерело: Локальна історія, з особистого архіву Василя Нагірного
Колядники села Пустомити на Рівненщині, 1966 рік
Джерело: Рівненський обласний краєзнавчий музей
Маланка в Карпатах на Гуцульщині, 1974 рік
Фото з особистого архіву Арсенія Герасименка
Святкування Маланки в селі Сасівка Мукачівського району Закарпатської області, 1978 рік
Фото з особистого архіву Арсенія Герасименка
Маланка у місті Вашківці на Буковині, 2010 рік
Джерело: Локальна історія, фото Петра Задорожного
Маланка в селі Нижній Березів на Франківщині, 2013 рік
3 грудня 2024 року Кабінет міністрів України ухвалив рішення про запуск «єКниги». Програму реалізують Міністерство культури та стратегічних комунікацій спільно з Міністерством цифрової трансформації та Українським інститутом книги.
Як вказують у Мінкульті, програма допоможе розвинути читацьку активність, а також підтримати українське книговидання. Програму «єКнига» фінансують з державного бюджету.
Нагадаємо, що «Укрпошта» оголосила конкурс на найкращу марку 2024 року.
Стрічка режисера Володимира Бакума здобула перемогу на п’ятому Міжнародному етнографічному кінофестивалі ОКО. Фільм отримав відзнаку після перемоги у голосуванні серед глядачів.
Про це повідомили у Державному агентстві з питань кіно.
Кінофестиваль проходив в українському місті Болград та болгарському місті Софія. Стрічку представили у межах української частини онлайн-програми.
У фільмі розкривають історію Василя Павловича — лісничого, який працює в Карпатах та готується до виходу на пенсію. Автори висвітлюють такі теми:
вирубка лісів;
екологічна криза;
необхідність переосмислення ставлення до природи.
Фото: сайт Держкіно
Документальну стрічку створила компанія «ЧАСТОГУСТО» за підтримки Державного агентства України з питань кіно.
Нагадаємо, що дві українські стрічки про війну потрапили до короткого списку «Оскар-2025».
Раніше ми писали, як у маленькому селі на Закарпатті казкар зберігає місцеві традиції.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
«Було це дуже давно під Карпатами. Чоловік і жінка мали двох синів: старший одружився та розбагатів, а молодший зостався з батьками. Кажуть, що вони й досі живуть у горах…» — починає свою екскурсію казкар Володимир Петришко з Горінчівської громади.
Ця казка про двох братів — одна з останніх, яку він написав. Поділитися історіями зі своїми читачами пан Володимир тепер може в «Куточку казкаря», який у селі Горінчово створили три місяці тому. Там чоловік показує дітям давню колиску, кужіль, старі чоботи й вишиванки, які зібрав у селі. «А в моєї бабці теж колись була схожа колиска», — каже маленький хлопчик з допитливими очима, який уважно слухає розповідь разом з однокласниками.
Володимир Петришко
казкар із села Горінчово на Закарпатті
Коли пишу, то наче стаю героєм своїх казок
Уже 40 років я живу в селі Горінчово, де залишився після служби в армії та одружився. І хоча навчався на тракториста, все моє життя пов’язане з творчістю. Спершу писав вірші, а майже десять років тому почав вигадувати казки. Зараз я належу до творчого об’єднання «Майстерня слова», яке працює в місті Хуст.
Якось директорка нашого Будинку культури попросила мене написати казку для дітей, бо знала, що я пишу вірші. Так народилася перша казка про батіг, якого боялася нечиста сила. Це так мене захопило, що тепер маю вже цілу збірку своїх казок.
Володимир Петришко показує власну книгу «Коли Карпати були молодими». Фото: ШоТам
Коли пишу, то поринаю у свій вигаданий світ і наче стаю героєм цих історій. Працюю, коли маю натхнення, — буває, що кілька днів не можу нічого придумати, а іноді складаю вірш за 20 хвилин.
Моєю першою читачкою стала дружина, яка надихає мене й досі, адже знає багато місцевих легенд і цікавих історій. Разом ми створили «Куточок казкаря» з давніми речами, які вона знайшла в селі, щоб зберегти цінність місцевої культури.
Вдома для цього треба було б виділити багато місця, тому я вирішив звернутися до голови нашої громади й попросити дозволу облаштувати приміщення в Будинку культури. Разом з працівницями ми тут усе декорували десь два місяці й уже влітку цьогоріч відкрили «Куточок казкаря».
Зібрали старожитності з усього села
Тут у мене є багато цікавих речей. Маю старі чоботи 1933 року, які називаю «скороходами», як у казці. А ще тут зберігаємо сторічну вишиту сукню моєї прапрабабусі й інші старі вишиванки, які передали односельці.
Частину речей виткала та вишила моя дружина. Дещо я зробив сам, як-от кужіль. А мій покійний тесть колись змайстрував колиску, якій зараз понад 90 років, і тепер вона зберігатиметься тут.
Володимир Петришко показує старовинні речі, які зібрав у «Куточку казкаря». Фото: ШоТам
Дотепер я часто звертаюся до людей — щось мені віддають задарма, щось купую, аби зібрати якомога більше речей нашої матеріальної культури.
Найчастіше до мене приходять діти, щоб послухати казки, але це цікаво й дорослим. Люди самі оглядають усі ці речі, а потім я з ними спілкуюся — розповідаю вірші, казки, відповідаю на питання про творчість. В одній з казок героїня мала завдання «очима вівці пасти, руками кужіль прясти, ногами дитину колисати», тому всі повʼязані речі я показую відвідувачам.
Інтер’єр «Куточку казкаря» у селі Горінчово. Фото: ШоТам
У цьому місці я сам почуваюся, наче в казці, і через свої розповіді також відтворюю нашу історію. От нещодавно писав казку про опришка Пинтю, яку мені ще розповідала моя бабуся, а її прабабця носила опришкам в гори їсти.
Продовжую розвивати казкарство та зберігати нашу культуру
Мені дуже приємно, що люди цікавляться моєю творчістю й історією регіону. Тому в Будинку культури я зберігаю всі газети та рукописи, де публікували мої вірші чи казки, аби показувати їх дітям.
Володимир Петришко зберігає усі газети зі своїми публікаціями. Фото: ШоТам
Нещодавно один знайомий мені сказав, що було б дуже добре, якби в нас було ще більше творчих людей. Мої односельці пишаються, що наше село Горінчово вже давно славиться казкарством — тут було девʼятеро казкарів.
У минулому столітті тут був казкар, який видав книгу. І от у 2020, за 50 років, я вже видав свою — з друком допоміг наш голова громади Михайло Калинич, який швидко домовився з друкарнею. Тому люди мене часто просять писати далі, щоб зберегти традиції нашого села. А я тепер мрію про книгу, де будуть і казки, і вірші про наші місцеві легенди.
Михайло Калинич
голова Горінчівської територіальної громади
Виділили приміщення для поширення наших традицій
У нашій громаді до повномасштабної війни жили близько 13 тисяч людей. Частина виїхала за кордон, проте ми прихистили понад півтори тисячі переселенців.
Ми створили «Куточок казкаря» як місце, де можна познайомитися з казкарськими традиціями Горінчова — як місцева влада підтримали цю ініціативу та надали простір для творчості в приміщенні Будинку культури.
Горінчівський будинок культури. Фото: ШоТам
За час пандемії ковіду та повномасштабної війни традиції не були першою темою обговорень, тому зараз маємо робити все можливе, аби про нашу культуру знали більше людей, а Горінчово продовжувало бути столицею казкарського світу на Закарпатті.
Багато наших односельців мають удома старі скрині з речами, які нагадують про прабабусь чи прадідусів. І ми дуже цінуємо, коли люди діляться своїми сімейними реліквіями, аби разом зберегти культуру нашого краю.
Володимир Петришко проводить екскурсію в «Куточку казкаря». Фото: ШоТам
Ми помітили, що нашими звичаями та «Куточком» цікавляться вимушені переселенці, тому на майбутнє плануємо монетизувати спадщину: проводити більше екскурсій, зацікавлювати людей казкарством, — аби це також приносило нашій громаді кошти в бюджет.
У серпні 2022 року ми почали співпрацю з Проєктом USAID «ГОВЕРЛА». Нам надали комунальну техніку, комп’ютери, генератори, обладнання для ДСНС, а також проводили навчання для різних фахівців.
Наша громада розташована на перетині важливих туристичних шляхів, та й сама має велику кількість туристичних магнітів, проте інфраструктурно ми ще не готові приймати туристів. Тому Проєкт допомагає нам віднайти, переоцінити та інтерпретувати об’єкти природної та культурної спадщини так, щоб турист залишився в нашій громаді якнадовше.
Зокрема, Проєкт підсилює нас грантами, а також допомагає налагодити співпрацю з іншими громадами, наприклад, Волинської області, бо в партнерстві стратегію розвитку втілювати значно ефективніше.
Завдяки експертам Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» вдалося розпізнати унікальність нашої громади через казкарство як ремесло та об’єкт нематеріальної культурної спадщини. А ще вони підтримати ініціативу «людини-легенди» нашої громади Володимира Петришка зі створенням «Куточка казкаря». Далі хочемо створити план використання об’єктів спадщини та розбудови конкурентної туристичної інфраструктури.
Казкар Володимир Петришко за роботою. Фото: ШоТам
У цьому партнерстві ми отримуємо допомогу, на яку нам не вистачає у власному бюджеті, тому це дуже цінно для нашої громади. Завдяки цьому такі маленькі громади, як ми, можуть розвиватися та зростати.
Казки — це наша родзинка, тому ми сподіваємося, що про них дізнаються більше людей. Казки можуть стати магнітом для людей у нашу громаду.
Коментарі