Тетяна Іванова із села Лукашеве три роки тому втратила чоловіка. Разом з ним жінка все життя працювала електрикинею, і вже на пенсії повернулася до своєї першої професії швачки. Попри втрату, вона знайшла в собі сили та всупереч обставинам наважилася започаткувати новий бізнес.
Тетяна стала учасницею програми Центру підтримки та розвитку жінок Запорізької області. Його проводять завдяки ООН Жінки в Україні за фінансової підтримки уряду Японії. ШОТАМ поспілкувалися з Тетяною про сумніви, бажання шити й те, як вона мріє, щоб її скатертини прикрашали святкові столи українців після Перемоги.
Тетяна Іванова
учасниця програми Центру підтримки та розвитку жінок Запорізької області
Вчилася на швачку, а стала електрикинею
У 1975-му році я закінчила профтехучилище і стала майстринею з пошиття жіночого одягу. Три роки працювала в ательє мод, а потім решту життя займалася зовсім іншою справою. Дитина була мала і часто хворіла, тож я змінила сферу — пішла працювати до бригади чоловіка електрикинею. Думала, це на рік-два, а вийшло на все життя.
До швейної справи не верталася, але машинку додому ми купили — чоловік переконав. Тож вдома шила щось собі чи дітям. А майже 10 років тому ми із Запоріжжя переїхали в село Лукашеве.
То одна сусідка попросила щось підшити, то друга. Так пішов слух, що «пані Тетяна щось уміє». Тож я стала ремонтувати одяг, укорочувати штани, міняти блискавки на куртках. Дуже люблю цю справу й до сьогодні нею займаюся. Беру дешевше, ніж у Запоріжжі. Звісно, мені соромно брати багато грошей за свою роботу.
Так і залишилася жити в селі Лукашеве. А мого чоловіка вже майже три роки немає.
Наважилася відкрити швейну справу
Мене запросили співати в місцевий ансамбль «Мрія». Я до того співала тільки для себе, але тут почала разом з іншими співати народні пісні. Спочатку в нас навіть клубу не було, але ми шукали приміщення й репетирували. Тоді справа росла, в селі з’явився ще один дитячий танцювальний ансамбль, і я почала шити для них костюми на виступи.
А з часом у Лукашевому з’явився Центр підтримки та розвитку жінок Запорізької області від громадської організації «УкрПростір». Там проводять шведські гуртки — я та інші жінки робимо різні вироби. Чогось я їх навчаю, що сама вмію, чогось вони мене. Ще різні ігри в нас бувають, тренінги, лекції.
Координаторка цього простору Олена Шавкун бачила, що я вмію шити, тож вмовила мене взяти участь у програмі. Розповідали, як це все буде. Я кілька разів відмовлялася, — було страшно мати справу з документацією та бюджетами — але мене переконали. Подружка сказала, що це можливість заробити грошей і зробити пам’ятник чоловікові, тож я погодилася.
Скатертина на Перемогу
Тож ми з моєю колежанкою Герман Наталією взялися за роботу. Ми обидві пенсіонерки, а один грант на власну справу передбачає 40 тисяч гривень. Ми ж взяли спільний, тож отримали 80 тисяч гривень. За ці кошти вдалося придбати швейну, вишивальну машинку й оверлок.
Для Олени Шавкун, яка дуже підтримала мене, я зробила набір «на Перемогу»: синя скатертина, жовта доріжка посередині та жовті серветки. Думаю, буде приємно за таким красивим столом сидіти, і бесіда тоді інша зовсім, якщо скатертина постелена, а не клейонка. Я на цій скатертині тренувалася, бо ж треба було і машинку вишивальну опанувати.
Зараз у мене є новорічна скатертина морського кольору з вишитими кульками та дзвіночками по краях. Також червона із золотими листочками, — я називаю її «Ювілейна» — думаю, може бути гарним подарунком комусь.
Купити мої вироби можна в Центрі: дівчата там фотографують їх і зможуть все підказати, бо я з інтернетом не дуже дружу. Поки вдалося кілька комплектів продати.
Скатертини — це доволі простий виріб. Вирішили, що одяг шити не будемо, бо це набагато складніше: потрібні примірки, додаткове приміщення.
Поки планів не будую, бо маю трохи проблем зі здоров’ям. У мене високий тиск, складно працювати. Але робота з тканиною і вишиванням відволікає мене від турбот — не думаю ні про що, а дивлюся на красу, яку створюю.
