Як обернути усі свої вміння на допомогу країні? Дружина ветерана з Волині лікує людей з фронту через коней, етнічний одяг та психологію

Світлані Скшетуській 39 років. Вона вирішила здобути другу вищу освіту, аби надавати професійну психологічну допомогу військовим та ветеранам. А в перервах між лекціями допомагає чоловікові-ветерану у його кузні. 

За своє життя жінка уже не вперше освоює новий фах: кожне зі своїх захоплень Світлана адаптувала до нових реалій, продиктованих війною. Проводить сеанси іпотерапії для поранених бійців, які готуються до протезування: у взаємодії з конем вони вчаться наново відчувати своє тіло. А у власноруч вишитих сорочках фотографує волонтерок та військовослужбовиць. 

Чому не можна надмірно опікати ветеранів та чому готова фотографувати навіть в окопі, Світлана розповіла ШоТам.

Світлана Скшетуська

майстриня, фотографка, іпотерапевтка та студентка психологічного факультету.

Від прибирання стайні до глянцевих журналів

Все моє життя так чи інакше пов’язане з кіньми. У сідлі я з 11 років. Коні надихнули мене взятися за фотоапарат, а пізніше зайнятися іпотерапією. Навіть з чоловіком ми зустрілися завдяки фігурці коня з полімерної глини. Але про все по черзі.

Ще підлітком я почала ходити на Київський іподром. Я була «любителькою». Так називають волонтерів, які допомагають коням: доглядають, чистять, гуляють з ними. Потім я почала їздити в качалці – це такий спеціальний двоколісний екіпаж. Далі коні привели у фотографію. Мене зачарувала грація цих тварин. Кінь, що біжить, – це дуже красиво. Я купила «дзеркалку», і самотужки вивчила усі нюанси. Вже невдовзі я стала фотографкою столичного іподрому, а мої фото почали брати для афіш та тематичних журналів про кінний спорт. 

Потім у мене вже був власний кінь української верхової породи. І я почала займатися іпотерапією, з 2016 році – з нашими військовими. Тоді багато хлопців поверталися з АТО з пораненнями, і їм була потрібна підтримка. 

Тоді я проводила заняття на своєму коні. А зараз я по можливості їжджу до Львова і залучена до проєкту «Верхи в майбутнє», який започаткувала моя подруга Олександра Хандогіна. Цей проєкт націлений на реабілітацію військових після ампутації, з частковим паралічем.

Ми допомагаємо, якщо треба, сісти на коня, а далі вже йде заняття: хлопці наново вчаться відчувати своє тіло, моторику, взаємодіяти з конем. Займаємося індивідуально, десь по пів години: аби й ветеран потроху звикав до навантаження і кінь не втомлювався. Адже від коня дуже багато залежить у цьому процесі. Якщо він втомлений, то не додасть енергії й своєму вершнику.

Такі заняття дуже допомагають відчути баланс і рівновагу. Особливо тим, у кого будуть протези. Є американські дослідження на основі реабілітації ветеранів В’єтнаму: ті хлопці, які після ампутації починали займатися верховою їздою, легше та швидше адаптувалися до протезів.

Мій принц приїхав до мене… по коня

У історії нашого з чоловіком знайомства теж не обійшлося без коня. Щоправда, не справжнього, а з полімерки.  

Взагалі ми з Павлом давно «дружили» на Фейсбуці, спілкувалися там як два майстри: він творив із металу, а я – з полімерної глини. Він жив у Луцьку, а я у Києві. Я виготовляла тоді фігурки коней. Коні теж його пристрасть. І от замовив він у мене статуетку коня. А коли приїхав її забирати, я з першого погляду зрозуміла – все, це воно! 

З чоловіком зустрілися завдяки фігурці коня. Фото: ШоТам.

Слово за слово, і ось ми уже їдемо якимись польовими дорогами, бо я обмовилась, що кілька років не була у селі свого дитинства. «Так поїхали! Зараз!». Дорогою стали біля якогось поля наламати кукурудзи. Нащо вона нам треба була – я зараз уявити навіть не можу, мабуть, увімкнувся якийсь такий бісик і ми, як два шибеники, полізли разом у шкоду. Але ті пустощі одразу показали, як багато у нас спільного у характері. Насміялися тоді, нажартувалися. Досі без сміху не можемо їсти кукурудзу. 

Після того ще рік ми спілкувалися та їздили одне до одного в гості. А одного разу він приїхав і каже: «Ну все, збирай речі. Поїдемо жити в село». І я погодилася. Хоча я навіть не знала, куди я їду, які там будуть умови. Аби з ним. Я ніколи не була до того на Волині. Я кинула роботу, Київ і приїхала у село Несвіч. 

Кузня витягла чоловіка з депресії

Ми переїхали у село, аби втілити мрію Павла: збудувати велику кузню-майстерню, дати роботу його побратимам, які залишилися без ніг. Саме ця мрія витягла мого чоловіка із прірви відчаю і безнадії після тяжкої контузії у бою.

Павло розпочав свій бойовий шлях ще на Майдані, у Другій сотні самооборони Майдану. Одразу звідти він поїхав у зону АТО і воював там 4 роки – був бойовим медиком та кулеметником. Отримав важку контузію, що призвела до інвалідності ІІ групи. Йому дуже важко було змиритися з тим, що він не може більше стояти пліч-о-пліч з побратимами, що його фізичний стан може змінитися будь-якої миті. Він сам для себе вигадав таку реабілітацію: майстерня з виготовлення, ножів, сокир. І це його витягнуло. Замість пиячити чи піддатися суїцидальним думкам, обрав кувати мечі, сокири, катани. 

Як я могла не поїхати з ним? Бачила, що горять очі й це важливо для нього. Він виготовляє мечі, топірці й навіть катани. Я все фотографую, веду бухгалтерію, приймаю та відправляю замовлення.

Мріємо збудувати велику майстерню, закупити обладнання, аби працевлаштовувати ветеранів. Ми навіть уже придбали земельну ділянку для цього, але коли почалося вторгнення, всі кошти, які відклали на нову кузню, пішли на донати. Можна сказати, вклалися у молот, який кує нашу Перемогу. А майстерню ми ще неодмінно збудуємо, я шукаю грантові програми, які можуть допомогти нам втілити задумане. 

Павло кує мечі, сокири, катани. Фото надала Світлана.

Коли жінка одягає традиційний стрій, у неї змінюється погляд

Я народилася й виросла у столиці, але своєю малою Батьківщиною я вважаю малесенький хутір за Києвом, звідки походить мій рід. Це туди Павло возив мене у нашу першу зустріч. Саме там я в дитинстві вперше побачила українське вбрання на людях. Не на картинці чи в музеї, а на місцевих жінках. Це були старенькі бабусі, і вони так чепурилися на свята: вишиті власноруч сорочки, намиста, пов’язували красиво хустки. Ці образи врізалися мені в пам’ять. Ще в школі я зацікавилася вишивкою. 

Дорослою почала скуповувати старовинні хустки, спідниці, сорочки. В інтернеті та у спеціальній літературі шукала викрійки. І як самоучка почала потроху пробувати шити. В першу чергу вишила та пошила собі додільну сорочку. Далі почала конструювати уже складніші речі. Нині продовжую шукати стародавній одяг на майданчиках OLX та Violity. Якщо щось западе в душу – забираю, і потім по цьому зразку відшиваю репліку. Пару місяців, як взялася за виготовленням традиційних віночків. Хочу розвиватися й у цьому напрямку.

Для мене дуже важливо бути в контексті. Якщо в моїй країні війна і мій народ бореться за незалежність, усі свої вміння та знання я хочу обернути на допомогу у цій боротьбі. 

Оскільки захоплення верховою їздою переросло в іпотерапію для поранених, я задумалася: як може знадобитися моя залюбленість в національний одяг та навички художньої фотографії? Вирішила поєднати ці два захоплення і започаткувала благодійний фотопроєкт для українських жінок, які захищають нашу землю, які волонтерять, які чекають своїх  коханих з війни чи допомагають їм повернутися до життя після пекла війни. Для кожної героїні я детально продумую та підбираю образ із власної колекції традиційного одягу різних регіонів України. 

Коли жінка вдягає національний одяг, у неї змінюється погляд, постава, хода. Я бачила це перевтілення не раз на своїх фотосесіях. І я хочу, аби цю підзарядку отримали наші сміливі та незламні дівчата.

Світлана вирішила поєднати два захоплення – національний одяг і фотографію. Фото: ШоТам.

З травня я запрошую дружин ветеранів та бійців, волонтерок до себе у село на фотосесію. Але мрію також поїхати з цим проєктом на передову, аби подарувати військовослужбовицям та медикиням хоч трошечки приємних емоцій. Так, я готова знімати хоч і в окопі. Бо українки – це краса і сила. Нерозривно. 

З ветеранами не треба няньчитися

Психологічним супроводом військових я займаюся з 2016 року. Тобто весь цей час я на зв’язку з тими, хто потребує такої підтримки. Це окрім іпотерапії. Я вже знаю, як спілкуватися, підтримувати, мотивувати. Але хочу робити це професійно. Тож цього року я вступила на перший курс магістратури до Волинського університету ім. Лесі Українки на факультет психології. 

Я не маю змоги часто їздити до Львова на заняття іпотерапією, адже чоловік потребує підтримки і нагляду, його стан може погіршитися раптово і треба, що поруч хтось був. А от бути на телефоні й давати підтримку бійцям та ветеранам я можу щодня. І я знаю, що я вивезу, я впораюсь. Бо я в цьому «варюся» уже 7 років. 

Головне, що я зрозуміла з тісного спілкування з ветеранами: не треба з ними няньчитися, не треба з ложечки годувати в моральному сенсі. Не забуваймо, що це найсильніші, найсміливіші з нас. Вони пройшли пекло, їм може бути дуже важко, але наша задача нагадати їм, які вони сильні, а не закріплювати своєю надмірною опікою відчуття слабкості та вразливості. Рівний – рівному. Такого правила я притримуюсь у спілкуванні та роботі з пораненими, тими хто готується до протезування. Так, вони втратили ногу чи руку, але це зовсім не значить, що вони стали слабшими. 

Я хочу стати надійною психологічною опорою для наших захисників та захисниць. Паралельно навчаюся лікувального масажу після травм та вивчаю методику лікувальної фізкультури. Ми часто кажемо: «Чекаємо з Перемогою», а з чим ми зустрічатимемо тих, хто її для нас здобуде? Тож сьогодні, у свої 39 років я знову засіла за підручники та конспекти, гризу граніт психології. Бо роботи буде багато. 

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.