Для українців, народжених у 1980–90-х, Різдво рідко мало чіткий канон. Поруч уживалися дідух і дід мороз, колядки й московські мюзикли, павуки й новорічні іграшки-ракети з написом «СССР».
#ШОТАМ дізнався, як у Львові приживалася рідка тернопільська «пшениця», як на Полтавщині з XVIII століття збереглася традиція готувати рисову кутю і як на Сумщині у колі родини святкують тихе Різдво.
Уляна Явна
колекціонерка старовинних вишитих сорочок, експериментаторка, блогерка (Тернопільщина та Львівщина)
Кутю називали «пшеницею», вона обов’язково була рідка
Я народилася у Львові, але мої батьки походять із Тернопільщини — із сіл Колиндяни та Шманьківці. У дитинстві ми з родиною часто їздили туди на Різдво до бабусь і дідусів. Святкування там було доволі типове для регіону.
Тоді ще 6 січня, у надвечір’я Різдва, ми сідали до святвечірнього столу. Страви були звичні, ті, які в нашій родині готували з року в рік. Насамперед — «пшениця», так у нас називали кутю. Це варена пшениця з горіхами та родзинками, розбавлена тертим маком із цукром і окропом. Вона завжди була рідкою — такою залишається для мене й досі.
На столі був борщ із підпеньками — інших грибів у наших лісах просто не росло. Вареники з квашеною капустою, іноді з картоплею чи вишнями, а до них — підпалена підливка. Пісні голубці з квашених крижавок і гречкою та пампушки готували переважно в селі моєї мами, у Шманьківцях. У татовій родині я таких не пригадую.
Уже 7 січня селом починали ходити Героди — так у нас називали Вертеп. Ймовірно, це видозмінене «іроди», яке з часом стало «Героди». У моїх дитячих спогадах це було дуже страшно: чорти, обвішані ланцюгами й великими дзвіночками, зупиняли машини на дорозі, і ти обов’язково мусив дати їм гроші.
У мене є дуже цінні фото 2004 року — Другий Святий Вечір, надвечір’я Йордану. Ми були в бабусі й дідусів у Колиндянах на Тернопільщині. Це було останнє Різдво, коли вся родина ще була разом. На світлинах — різдвяний стіл, і завдяки ним я чітко пам’ятаю, що саме готувала бабуся, якої вже немає. Це був один такий вимір Різдва — у нас у селі.
У Львові Різдво було інше, але вечеря лишалася традиційною
Інший вимір Різдва з’явився у Львові вже в мої юнацькі роки. Різдво у місті було інше. З’явилися нові, нетипові для наших сіл традиції. Наприклад, голубці з картоплею замість гречки. Інколи на стіл клали яворівський пиріг, майже обов’язковими стали пампушки — у Львові вони дуже поширені.
При цьому ми мали й ті типові страви, котрі були у нас у селі. Ми й далі їли нашу рідку тернопільську кутю — і їмо її досі, хоча на Львівщині традиційно готують густу.
Я часто приходжу до друзів у гості й мушу їсти їхню густу кутю, і я того не розумію — можна ж нею подавитися. Усі з того жартують, ми часто вступаємо у якісь символічні, кумедні суперечки про те, чия кутя смачніша.
З 2000 року і досі я належу до національної скаутської організації «Пласт». У юнацькі роки ми ходили з вертепами. У кожного була своя роль, було багато репетицій, постійно вивчали нові колядки.
Я добре пам’ятаю відчуття, коли ти йдеш містом, а люди по дорозі запрошують до себе додому. Зазвичай у нас був список — родичі, друзі — але часто нас кликали й зовсім незнайомі люди. Вертепів у Львові тоді було багато — як і зараз.
Кожен сам відповідає за свою традицію
Совєтизація була: заборони на вертепи, коляду й Святвечори існували. Але я цього майже не пам’ятаю — я народилася тоді, коли Радянський Союз уже розвалювався. Часто ці заборони були номінальними: контролювати мали, наприклад, вчителі, але вони й самі дотримувалися традицій. Карали хіба привезені службовці, а свої своїх не чіпали.
Працювала кругова порука: всі робили вигляд, що нічого не відбувається, хоча традиція жила. Про це говорять і родинні фото 1960-х — солома-дідух під столом, калачі під ялинкою й поруч дід мороз зі снігуронькою.
Ми своїх традицій не втратили: частину зберегли, частину відновили, зокрема завдяки греко-католицькій церкві.
Думаю, кожен сам відповідає за свою традицію: вона не мусить бути ідеально «правильною» чи «канонічною» — головне, щоб до тебе промовляла.
У нас Святвечір завжди сімейний. А вже наступні дні Різдва — більш товариські: ми ходимо в гості, колядуємо, приймаємо колядників. Ми святкуємо так, як святкували наші діди й баби, але додаємо до цього щось своє. І саме в цьому, мабуть, і є сила.
Євген Мурза
пропагандист української історії, історичний мотиватор, співзасновник YouTube-подкасту «комік+історик». Проводить екскурсії Сумами, розповідає про історію міста на своїй сторінці «Сумиґард» (Сумщина)
Різдво не мало чіткого релігійного виміру
Я родом із Сум. Моє дитинство минало на північному сході України, у регіоні, де Різдво формально існувало, але ніколи не було головним святом. Святкували його за юліанським календарем — 7 січня, і воно завжди губилося на тлі Нового року.
Святий Миколай 19 грудня існував як приємний передвісник — подарунок під подушкою, маленька радість. Уся зимова магія — очікування, прикраси, подарунки, відчуття свята — була зосереджена саме навколо ночі з 31 грудня на 1 січня. Різдво ж ішло слідом, спокійне, тихе, майже непомітне. І виглядало скромніше — менше страв на столі, менше гостей, іноді лише найближчі родичі. Це було дуже сімейне і дуже тихе святкування.
Я жив із бабусею та дідусем. Вони вірили в Бога, але не були церковними людьми — до храму не ходили. Тому й Різдво в нашій родині не мало чіткого релігійного виміру. Ніхто не йшов на службу, не було відчуття великого церковного свята.
У мене немає якогось одного, особливо яскравого різдвяного спогаду з дитинства. Натомість згадуються новорічні «утрєніки» у дитячому садочку — підготовка до них, дід мороз з подарунками.
Головним зимовим святом став Новий рік — усе крутилося навколо нього. Унаслідок совєтизації Різдво втратило свою роль найбільшого зимового свята й одного з головних свят християнського календаря.
Це зараз ми говоримо про зросійщення чи совєтизацію, бо почали відкривати для себе власну, раніше забуту культуру — таку, якою вона є насправді. Але в нульових роках цього ще ніхто так не називав і не усвідомлював.
Українському селянству зламали хребет
Українську церкву, православ’я і традиції системно намагалися знищити. У ХІХ столітті це були прямі заборони з боку Російської православної церкви — зокрема на українську храмову архітектуру і стиль українського бароко, який офіційно забороняли.
У ХХ столітті бути віруючою людиною стало просто небезпечно: голодомор, війни, репресії зламали українське селянство, а разом із ним — і традиційне суспільство з його глибокими звичаями. Усе це дійшло до нас уже в деформованому вигляді.
У нас залишалися традиції засівання й щедрування. Я знаю, що мої батьки ще переодягалися й ходили по хатах у селах. І у 90-х та на початку нульових це ще було живе. А от десь у 2010-х роках у місцевих ці традиції поступово зійшли нанівець.
Значно більше спогадів про Новий рік
Зараз ми насамперед святкуємо Різдво 25 грудня — після переходу на новоюліанський календар. І для мене це дуже позитивна зміна.
Сьогодні Різдво для мене — це передусім сімейне свято: привід зустрітися з родичами, у тихому колі власної сім’ї провести вечір. Спокійно, без зайвого шуму. Воно ніби передвісник Нового року, і мені подобається, що тепер саме Різдво стоїть перед ним, а не навпаки. Бо моє покоління формувалося в логіці: спочатку Новий рік, а вже потім Різдво. І це стосується не лише Сумщини — так було в багатьох регіонах України.
Водночас якихось чітко зафіксованих різдвяних традицій у нас немає: це радше приємна вечеря без обов’язкового набору страв, просто добре проведений день чи вечір.
Багато людей у 90-х і нульових повернулися до церкви — і святкують Різдво під впливом тієї церковної традиції, до якої вони прийшли. А ті, хто не пішов, святкують так, як пам’ятають із родинних переказів — від батьків, дідусів і бабусь, які зберігали ці звичаї в часи, коли це було небезпечно.
Євгенія Гавришенко
художниця, блогерка, дослідниця колоніального впливу на українську культуру, співзасновниця краєзнавчого проєкту про Полтавщину «Тутечко» (Полтавщина)
На столі обов’язково була рисова кутя — традиція з XVIII століття
Я з Полтавщини — народилася у Новосанжарському районі, в селі Пасічне, а з дев’яти років жила в селі Пащенки Решетилівського району. Як і більшість людей у нашому регіоні, ми святкували Різдво 7 січня.
У дитинстві Різдво не було центральним святом зимового циклу — воно проходило як домашнє застілля або, в підлітковому віці, як зустріч із друзями. Але за масштабом і значенням воно завжди поступалося Новому року.
У моїй місцевості церкви в радянські часи зруйнували, а найближча була за 25–30 кілометрів. У 90-х і на початку 2000-х ми не мали автомобіля, тож відвідувати літургію не було можливості.
Моя бабуся зі своєю мамою завжди обов’язково ходила на службу на Різдво — це була одна з найважливіших церковних відправ року. Але мої батьки й я цього вже не робили, релігійних традицій у нашій родині не дотримувалися. Різдво виглядало як «міні бліда» копія новорічного застілля. Але з традиційного на столі обов’язково була кутя.
Кутя в нас була рисова, з додаванням сухофруктів, горіхів, меду, маку і залита вишневим компотом з консервації. Відповідно, рідка. І так її робили в усіх моїх знайомих, друзів, родичів. Уже в дорослому віці я дізналася, що кутя може бути пшеничною.
Коли я почала глибше цікавитися історією, зокрема козацькою та міщанською кухнею, дізналася, що рисова кутя — традиція приблизно з XVIII століття, пов’язана з міщанами. Рис тоді був дорогим і привізним, його називали «сарацинським пшоном», і готувати з ним кутю означало показати статус.
Спершу її варили на застіллях у цехових товариствах містян і ремісників, а потім традиція потрапила на селянські столи. Традиціоналісти засуджували таке нововведення, наполягали, що кутя має бути пшеничною, і обурювалися: «Попанчилися, почортіли, забули Бога», якщо варять кутю з рису. Виходить, я з такої — «попанської» — родини.
Обов’язковим атрибутом Різдва була колядка
Ми, діти, дуже любили колядувати. Це був гарний спосіб заробити грошей, роздобути дефіцитних цукерок у ті голодні часи. Ми збиралися ватагами колядників і обходили село: інколи лише свій куток, інколи — влаштовували справжній марш-кидок на цілий день.
Колядування у нас було більш хаотичне і «для бідних»: колядки ми не співали, а декламували, ходили у звичайному одязі.
Зараз, коли виросла, я вже знаю, що деякі діти — особливо ті, хто займається співом, — колядують зовсім інакше. Також вони вже одягають щось на кшталт народних строїв, роблять різдвяні зірки — намагаються перетворити колядування на щось більш мистецьке.
Я дуже добре пам’ятаю одне Різдво, приблизно 2001 рік, мені було 11 років. Того року була справжня зима — зі снігом, приємним морозцем і яскравим сонцем. Ми з друзями тоді обійшли чи не все село — колядували від ранку й до самого вечора. Наколядували цілий пакет цукерок і копійок. Я витратила наколядовані копійки на банани — була шалено щаслива, хоча вони виявилися зеленими.
На Різдво було прийнято носити вечерю хрещеним. Мої хресні жили далеко, тож я цього не робила. Несли кутю і щось просте до столу: закуски, бутерброди, іноді якийсь салат. Бувало, хрещені запрошували посидіти разом, дякували, дарували гостинці чи гроші, і діти поверталися додому.
У період Гетьманщини на Наддніпрянщині була міцна традиція вертепування
Традиції вертепу в нас не було. Пам’ятаю, у сьомому класі нас повезли на Різдво до Львова. Вчителі ще в потязі розповідали, мовляв, діти, вам так сподобається, там так цікаво, у них є вертеп — ви ж такого ніколи не бачили. І справді, ми тоді вперше почули, що це взагалі таке.
Парадоксально, що в період Гетьманщини на Наддніпрянщині була дуже міцна традиція вертепування. Галаганівський, або Сокиринський вертеп — найдавніший зі збережених сьогодні — походить саме з Полтавщини.
Традиція почала занепадати ще тоді, коли тимчасово зникла Києво-Могилянська академія. Саме вона була творчим джерелом шкільних драм, сценаріїв, театрального мистецтва. А остаточно ця культура обірвалася вже після Голодомору та радянських репресій. Тоді ж зникли кобзарі і лірники. Через знищення носіїв традиції все це просто зійшло нанівець.
Зараз у Полтаві вже років десять поспіль у центрі міста на Різдво ставлять вертеп — як елемент міського декору.
Відчутним зросійщенням Різдва стали телевізійні мюзикли 2000-х
Вплив Радянського Союзу відчувався дуже чітко: все найсмачніше й найкраще ставили саме на новорічний стіл, а не на різдвяний.
Під ялинкою в нас стояв ватяний дід мороз зі снігуронькою, ялинкові прикраси теж були промовисті: кукурудзяні качани, ракети з написом «СССР», огірки. Це ще спадщина хрущовських 1960-х із їхньою ідеологією «кукурудза — цариця полів».
Найбільш відчутним зросійщенням мого різдвяного досвіду стали телевізійні мюзикли 2000-х.
Тоді ми їх дивилися й любили, але зараз видно, наскільки вони були шароварними й колоніальними. Українську культуру там екзотизували й примітивізували: образи «малоросів», хохлушки-хохотушки, гіпертрофовані Сердючки з показовим «геканням» і «шоканням». Українське в цих мюзиклах виглядало як карикатура.
З переходом на новий календар Різдво стало головним зимовим святом, а Новий рік — додатковим, хоча Маланка та Василь 31 грудня – 1 січня додають йому традиційного сенсу. Минулого року до мене приходили щедрувати діти — костюмований спектакль зі співами та козою оживив новорічне застілля.
Я не заглиблююся у регіональність — я більше уніфікую. Хоч у нас, наприклад, не було павука, ми його все одно робимо. А торік робили дідуха на майстер-класі. Також готуємо панянки — традиційну слобожансько-наддніпрянську різдвяну випічку.
Зараз моїй доньці вісім років, і я намагаюся прищепити їй любов до культури та традицій, а також сформувати свідому політичну позицію. Цього року сподіваюся відвідати з нею службу, щоб вона долучилася до релігійного життя і мала можливість вибору — те, чого в мене не було.
