Суспільство
Як Федір із ДЦП напівмарафон пробіг і рекорд України поставив
6 жовтня у Києві пройшов Wizz Air Kyiv City Marathon. У ньому брала участь унікальна для України пара бігунів Федір Теклюк та Марина Саєнко, які здобули рекорд України.
У Феді — ДЦП, спастичний тетрапарез. Це означає, що він не може контролювати рухи своїх рук та ніг, а отже, не може ходити. Та в неділю хлопець пробіг напівмарафон, а це — 21 кілометр.
Коли ми кажемо, що хтось “пробіг напівмарафон”, ми уявляємо собі людину, що біжить. Та Федя цього робити не може, а тому усю дистанцію його везла тренерка Марина. Вона штовхала перед собою коляску вагою майже 50 кг не заради особистого рекорду, а заради свого нового друга.
“Давайте зробимо спільне фото перед стартом”.
“Ти готовий до напівмарафону? Федя, ти готовий?!”
Спортсмену намалювали прапор України на щоці, він одягнувся в футболку із назвою бігового клубу “Рука об руку”, озирнувся на своїх близьких та Марину і ствердно відповів: “Так!”
Федір Теклюк
Головний герой нашої історії: йому 12 років, у нього ДЦП і він учасник Wizz Air Kyiv City Marathon
Світлана Теклюк
Мама Феді
Марина Саєнко
Спортсменка, тренерка Феді і його сестри, учасниця Wizz Air Kyiv City Marathon
Початок забігу
Марафонський забіг родини Теклюків розпочався із 28 тижня вагітності Світлани: передчасні пологи, ускладнення, три місяці реанімації, діагноз, пропозиція відмовитися від дитини та врешті прийняття Федора таким, як він є.
“Лікарі не вчать тебе жити з діагнозом, вони лише розповідають про найгірші перспективи, не даючи перепочинку між такими новинами. Родина залишається один на один із діагнозом,” — розповідає Світлана.
Федя повністю залежить від батьків, він не може сам собі дати ради. А тому мета, яку вони ставили перед собою, — знайти лікаря, який допоможе вивести його на рівень мінімального самообслуговування. В Україні таких лікарів мало, а тому знайшли за кордоном.
Наступний етап — соціалізувати Федю, навчити його комунікувати з людьми. Сьогодні він навчається в спеціальній школі, бере участь у різних заходах, подорожує Україною та світом, не сидить вдома та не ховається за закритими дверима. Хлопець відкритий до нових можливостей. А чи відкриті ці можливості для нього?
Українське суспільство не готове до інтеграції людей з інвалідністю. Інклюзивні програми передбачають формальне включення їх в соціум, але найголовніше — те, що в головах людей. Ідея того, що спершу йде людина, а потім — інвалідність, стає зрозумілою після знайомства з такими людьми, як Федя, та усвідомлення того, що ми всі різні, але рівні.
Новий старт
Тренерка Марина познайомилася із Федею в квітні цього року на забігу, в якому вперше офіційно брала участь його сестра. В якийсь момент вона втомилася і хотіла зупинитися. “Ти не маєш права здаватися, бо є люди, які хочуть бігти, але не можуть”, – сказала їй тренерка, яка бігла поруч. На фініші на неї чекали батьки і брат. Це спрацювало.
Марина згадує першу зустріч із своїм майбутнім партнером з бігу:
“Коли я вже була на фініші і побачила очі Федора, я зрозуміла, що раніше я бігала заради дурних амбіцій: завоювати якесь місце, отримати медальку, здобути кращий результат, зробити пост в Facebook, Instagram. У той момент я зрозуміла, що наступний забіг я побіжу з ним”.
За тиждень Марина прийшла до Феді, який ніколи раніше не мав стосунку до спорту, із пропозицією. Колись вона побачила білоруську команду, де з дітьми із ДЦП бігають тренери, і зрозуміла, що в Україні такого досі немає.
Федя — фанат київського “Динамо”, але справжньою мотивацією до бігу були не вони. На марафон його надихнула сестра. Він зустрічав її на фініші квітневого забігу і бачив, наскільки крута там атмосфера. Тому захотів так само.
Бігти разом
Світлана попередила тренерку, що якщо її сину стане некомфортно або нудно під час забігу, він відмовиться. Федя бачить світ очима батьків: вони відкривають його для нього, але й завжди залишають право вибору.
Та Марина це розуміла, і бажання Феді розпочати тренування було надто сильним. Тоді ще ніхто не усвідомлював, наскільки цінним є те, що вони збиралися зробити.
Марина зібрала кошти на спеціальну бігову коляску через facebook і в липні почала тренування. Разом із ними тренувалися й інші бігуни. Більшість із них — волонтери бігового клубу “Рука об руку”, які планують у майбутньому створювати у Києві Школу бігу для дітей з інвалідністю. Федя з ними — одна команда: вони відчувають його, він відчуває їх.
Був такий випадок, коли рано вранці влітку хлопець не хотів просинатися і йти на тренування. Його мама запропонувала залишитися вдома. А він одразу: “Як так, що я не піду? А хто командувати буде? Ми ж команда!”
Головний мотиватор команди має настільки багато енергії та бажання рухатися вперед, що її вистачає на інших. Чекати кожного наступного тренування, як свого дня народження, і залишатися зарядженим після нього на кілька днів уперед.
Як всі бігли напівмарафон
Майже всі, хто тренувалися разом із Федею, взяли участь у напівмарафоні Wizz Air Kyiv City Marathon. Коли хлопець вп’яте або вшосте на тренуваннях питав, чи бігтимуть вони разом із ним, вони розуміли, що відмовити не мають права, адже є однією командою.
Один із волонтерів часто ніби виправдовується перед Федею, що він хворіє — на лінь. Вочевидь, хлопець не визнає такої хвороби, адже коли під час забігу той був готовий здатися, він кричав: “Хіба ж дозволиш ліні одержати над тобою верх?”
Пробігти напівмарафон — випробування навіть для спортсмена. З коляскою бігти складніше, адже її потрібно штовхати перед собою. Час від часу Марину підміняли хлопці, які допомагали піднімати під гірку щонайменше 50 кг — саме стільки важить разом із коляскою її новий напівмарафонець.
У такі моменти Федя підтримував команду морально та спілкувався із нею. Так він робить на тренуваннях, так робив і під час забігу. Коли пробігали повз групи підтримки, виставляв руку і давав усім п’ять.
“У нас була перекличка час від часу, і Федя називав ім’я кожного щокілька кілометрів. Коли фініш був близько і ми почали йти пішки, він кричав: “Не зупиняємося! Всі молодці! У вас все вийде! Залишилося зовсім трошки!” Те, що ми пробігли напівмарафон, це його заслуга”, — розповідає Марина і починає плакати.
Вона досі не вірить, що це сталося. Федя посміхається і починає розповідати мамі про забіг: як швидко вони бігли і як багато людей їх підтримували. Тренерка знову повторює слова подяки усім причетним, а особливо — батькам хлопця за те, що довірили їй сина. Каже, розуміє, що творить щось велике для України.
Рекордсмени
Марина з Федею стали рекордсменами Книги рекордів України. “Напівмарафонська дистанція подолана дитиною із діагнозом ДЦП на візку у супроводі тренера” — такий рекорд зазначено у Національному реєстрі рекордів України. Чи є це ще одним кроком до інклюзії?
Не існує переліку дій, які треба виконати, щоб подолати проблему інтеграції людей з інвалідністю. Неможливо створити методичку або шпаргалку, яка чарівним чином підказувала би, що треба робити і як спілкуватися.
Держава та громадські організації працюють над тим, щоб забезпечити гідне життя людям з інвалідністю. Та найважливіше — саме суспільство, в якому вони живуть. Марина повторює, що діагноз ДЦП — не вирок, що ми всі мусимо розширювати кордони та ставити на перше місце людину.
“Тримайте, це ваше!” — каже Марина і віддає нагороду батькам Феді.
Тато не згоден — передає її сину. Він — переможець.
Історія Феді Теклюка — історія багатьох людей, які її творять. Федя міцно стискає в руках марафонську медаль та зафіксований рекорд України. Він щасливий, і йому часом не вистачає слів та емоцій висловити це.
“Дуже дякую нашій команді за підтримку. Я піду на марафони. Ми ще довго будемо тренуватися. Довго-довго”.
Суспільство
Про що фільм?
Що кажуть глядачі?
Коментарі
Суспільство
Михайло Ділок
директор центру надання соціальних послуг Бобровицької сільської ради.
Уся допомога є безкоштовною
Геннадій Іванюк
виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Чернігівської області
«Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно»
Марина Бушеленко
психологиня соціально-психологічного простору у Бобровицькій громаді
Люди часто бояться психологів, але ми хочемо допомогти
Коментарі
Суспільство
Реабілітація за світовими стандартами
- тренажерами для відновлення після мінно-вибухових травм;
- апаратами віртуальної реальності, що роблять реабілітацію цікавою завдяки гейміфікації;
- системами для точного оцінювання прогресу пацієнтів.
Коментарі