Суспільство
«Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець
Під обстрілами та через блокпости – вівчар з Донецької області Володимир Альохін пройшов зі своєю отарою 50 кілометрів, аби зрештою евакуювати тварин до Волині. Поблизу Луцька його приняв давній друг – фермер Василь Мельник.
Сьогодні чоловіки об’єднали свої отари та господарюють разом. Звісно, Володимир мріє про повернення додому, але дав собі слово: спочатку необхідно допомогти і віддячити товаришу, який фактично врятував його життя.
Володимир Альохін
Вівчар з Донеччини, з початком повномасштабної війни допомагав односельцям евакуюватися, а згодом перегнав свою отару на Волинь
Покинув усе і зайнявся овечками
Чим я тільки не займався за своє життя. Я був зварником, автомеханіком, подорожував світом, але нічого з цього не приносило мені задоволення. Так, я заробляв гроші, зізнаюся, що на той час це були гарні гроші. Утім жодного бажання продовжувати або робити це справою життя не було.
Тоді я вирішив створити своє маленьке господарство і почав вирощувати гриби. Справа пішла, у день я збирав десь 200 кілограмів, а бувало що й цілу тонну. От тільки продати стільки за три дні не виходило. Тому я припинив, а знайомі порадили мені зайнятися овечками.
На той момент, у 2009 році, ми з родиною відпочивали в Криму. Там я зустрів людей, які вже давно і якісно вирощували овечок. Забрав собі 30 маленьких ячок (молоді вівці, які ще не народжували, – ред.) на Донеччину і нарешті почав робити те, що близьке до серця.
До 24-го лютого на моїй фермі було десь від 500 до 800 овечок. Розширюватися я не планував, адже такої кількості цілком достатньо і навіть трошки забагато. Бо купляти – дорого, а ось продавати так само дорого я чомусь не міг.
Попри початок війни їхати з дому ми не збиралися
Початок війни я застав о третій годині ночі. Чоловік моєї молодшої доньки – військовий медик. Його підняли і забрали по тривозі до Маріуполя. Ми ж із родиною залишилися вдома. Дружина, донька і маленькі онуки. Їхати з дому ми не збиралися, бо надто багато чого довелося б забирати з собою.
Тим більше, що на подвір’ї – ціла отара овечок, яку теж не міг кинути. Тиждень все було більш-менш нормально, допоки не почали гатити поруч із нашим селом. Мені подзвонили знайомі військові і попросили виїхати, мовляв, кілька днів буде гаряче.
Родиною на машині ми виїхали у село до мого товариша. Десь за 50 кілометрів від нашого дому. Там трошки почекали і вирішили вертатися. Звісно, по дорозі зустріли українських військових і дізналися, що мости додому підірвані, а там, де невеликий брід, – все в мінах. Мене це не зупинило, я поміряв усю відстань і проїхав.
За кілька днів почали бити по нашому селу
Коли ми заїхали у село, то перше, що побачили, – це російську техніку. Ми зрозуміли, що Павлівка під контролем ворога. Кілька разів нас мало не розстріляли, але вчасно зупинялися, бо бачили маленьких дітей в машині. Щоразу я виходив з машини і пояснював, що ми їдемо додому, і нас пропускали далі.
Зрештою моя родина опинилася вдома. Ми облаштували підвал, але здебільшого туди не спускалися: залишалися в коридорі. От тільки за кілька днів почали бити вже саме по селу. Я тоді був з овечками, трохи далі від будинку, і якраз поруч із ним двічі прилетіло.
У цей момент я вирішив, що час вивозити родину, адже залишати їх тут сенсу не було. Хоча дочка мені казала, що вона б лишилася, якби не діти. Тоді я пішов до російських блокпостів, бо їхати куди-небудь і не знати, яка там ситуація, було б дивно.
Ми перевели подих і поїхали далі
Я поговорив з військовими і ті підказали, де я точно зможу проїхати і, ймовірніше за все, залишитися живим. Їхати нам довелося через окуповані села і 40 блокпостів. На кожному з них мені доводилося пояснювати, хто я і куди їду, вислуховувати десятки запитань і, звісно, відповідати на них, якими б дивними вони не були.
Врешті-решт ми дісталися вільної України. Запоріжжя зустріло нас обіймами волонтерів і їхньою допомогою. Нам одразу дали дитяче харчування, бо наше закінчувалося, одяг, запропонували місце для перепочинку. Ми перевели подих і поїхали далі.
До Дніпра. Тут я залишив свою родину. Доньку, онуків та дружину. Їхати далі вони не захотіли. Бо, як з’ясувалося, чоловік моєї доньки потрапив у полон. Про це ми дізналися згодом, коли почали доходити новини з Маріуполя.
Вивозив людей із села, допоки ракета не вбила моїх тварин
Буквально наступного дня я повернувся додому – до окупованої Павлівки. Там залишилися люди й моя отара. Спершу я взявся допомагати виїжджати односельцям, бо вони побачили, що мені це вдалося, і приходили за порадами. Комусь розказав, з кимось навіть проїхався. Так поступово в селі залишилося буквально 17 людей.
Одного дня, коли повертався з чергового «рейду з евакуації», я побачив, що прильот ракети вбив близько сотні моїх овечок. У цей момент, зізнаюся, я впав в депресію. Того, що побачив, нікому не побажаєш.
Це стало останньою краплею. Я зібрався, зібрав своїх овечок, які залишилися живі, і рушив геть зі свого села. Пішки я пройшов 50 кілометрів. Ми йшли більше доби. І, напевно, я би йшов далі, але овечки просто не витримували такого навантаження. Ми зупинилися біля якоїсь ферми. Там було безпечно. І я домовився, щоб місцевий господар приглянув за овечками, поки я допоможу виїхати останнім 17 людям. Це була одна з найважчих евакуацій, адже таку кількість людей просто не хотіли пропускати.
Друг із Волині врятував і мене, і мою отару
Та все сталося так, як і мало бути. Люди виїхали, а я подався шукати, де можна було залишитися разом із овечками. І це було складно, я об’їздив мало не всі господарства на Дніпропетровщині, був на Вінниччині, але все було не те. Або те, що підходило, коштувало надто дорого для мене. Ще й питання стояло: як вивезти овечок з того села, де я їх залишив, і довезти, куди мені потрібно.
За цей час свою допомогу мені неодноразово пропонував мій добрий товарин Василь. Він також має господарство з овечками, але на Волині. Тоді мені здавалося, що це надто далеко відстань, аби їхати й починати все з нуля. Однак, коли усвідомив, що іншого й кращого варіанту в мене немає, погодився на пропозицію Василя.
Він врятував і мене, і мою отару. Саме Василь сказав мені: «Шукай, хто вивезе овечок, а з грошима розберемося». Адже на той час вивезти таку величезну отару коштувало дуже дорого. Ще й везти з Донецької області – це тисяча кілометрів. Тому я не очікував, що в такий скрутний для кожного час хтось може так рятувати людей.
Моїм тваринам довелося пережити багато всього
Однак мені вдалося знайти людей, які перевезли овечок на Волинь. Це було дорого і важко, але я більше переймався за стан своєї отари. Цим тваринкам довелося пережити багато всього: війну, ходу пішки, переїзд. Тепер вони адаптуються на новій фермі.
Одразу скажу, що більшість моїх овечок погано переносять нові умови й клімат. Тут все відрізняється від Донеччини, починаючи від повітря і закінчуючи травою. Моїй отарі геть не підійшла місцева травичка, тому я знову ходив пішки і вишукував відповідне для породи пасовище.
Ганяти овечок доводиться далеченько, але воно точно того вартує. Адже трава пасує, а це означає, що вони гарно харчуються і будуть добре почуватися. Частина отари перехворіла після того, як опинилася в новому місці. Але зараз їм набагато краще. Все ж не дарма я опікуюся овечками значну частину свого життя.
Тепер доглядаю одразу за двома отарами
Нині я вже і не знаю, хто кого більше підтримує: я Василя, чи Василь мене. Адже у мого товариша восьмеро дітей, а один із синів нещодавно травмував спину. Тож тепер Василю геть не до своїх овечок.
На щастя, тут опинився я і, звісно, користі приношу господарству чимало. Бо багато коштів у Василя йде на лікування дитини, а не на підтримку овечок. Тож я став якраз у нагоді. Він мене врятував і прихистив, а я тепер піклуюся про його отару, як про свою.
До того ж, я пообіцяв Василю, що навіть тоді, коли в моєму селі все вщухне і Україна переможе, – я не втечу. Я допомагатиму йому стільки, скільки буде потрібно. І ще частину породілля своєї породистої отари я віддам йому. Це буде моя плата за його допомогу й мій порятунок. Адже просто залишатися і нічого не дати я не можу.
Частина родини залишилася в Дніпрі, інша – за кордоном
На Волині мені подобається все, крім того, що клімат трохи не пасує для моїх тварин. Люди мене прийняли з позитивом, мені допомагають опанувати себе і прийти нарешті до тями. Адже тільки тут, у безпеці, я усвідомив, наскільки було небезпечно все те, що робив на Донеччині.
Зараз я себе заспокоюю тим, що це була якась нереальна доза адреналіну в моїй крові. Бо виїжджати і повертатися кілька разів до окупованого дому, а потім йти пішки з овечками – наважиться далеко не кожна людина. І я бачив, як сотні тварин залишилися самі, без нагляду, бо їх просто покинули.
Я облаштувався й готуюся піклуватися про тварин настільки якісно, наскільки зможу. Бо поки що це єдина моя відрада. Частина родини залишилася в Дніпрі, а інша – за кордоном. Нас розкидало, і поки що не дуже зрозуміло, коли ми нарешті будемо всі разом.
Мені незручно говорити російською серед українськомовних
Цікаво, що тут я почав поступово говорити українською. Зізнаюся, усі свої 60 років я завжди спілкувався лише російською. Тому зараз мені дійсно складно. Але знаєте такий вираз: «Між вовками та й по-вовчому»? Мені незручно говорити російською серед українськомовних.
Хоча я жодного разу не отримав зауваження щодо своєї російської. Я добре ставлюся до людей, які мене тут приймають, тому вирішив, що говорити українською буде ввічливо з мого боку. До того ж, звучить це інколи кумедно. Повільно, з помилками, але українською. Додам, що вдома моя дружина, діти та онуки говорили українською. І тільки я – російською. А звичку не так просто викорінити.
Нині думаю, що залишатимусь на Волині щонайменше рік. Далі буду дивитися. Якщо Донеччину повернуть Україні, то звісно, проїдуся додому і хоча б подивлюся, що стало з будинком. Але повертатися зовсім, допоки не виконаю обіцянку, не можу.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
