«Я не можу сказати: наберіть завтра, подумаємо». Як киянин на байку став Святим Миколаєм для наших бійців

Максим – киянин, який захоплюється мотоциклами й присвятив цій справі частину свого життя. До повномасштабного вторгнення він займався продажем та ремонтом байків, а після 24-го лютого став волонтером.

Оскільки за кермом автівки хлопець бував всього кілька разів, улюблений мотоцикл став єдиним і головним способом доставляти допомогу нашим захисникам. На байку Максиму навіть вдалося заїхати під Гостомель, коли там намагався висадитися російський десант.

Сьогодні він продовжує волонтерити, адже війна пішла з Києва, але не з усієї України. Максим закриває запити бійців і вигадує, як доставити необхідне спорядження туди, де не замовкають снаряди окупантів. Каже, поки українські бійці стоять – не має права опускати руки.

Мотоцикл і я – одне ціле 

За свої 30 років на машині я їздив двічі. По парковці. Решту свого життя я провів на двох колесах. Спершу це були велосипеди, потім мопеди, а вже зараз це мотоцикли. У авто я почуваюся невпевнено: ним не можна маневрувати. А от з мотоциклом – я одне ціле. Я точно знаю, що у відповідальний момент на нього можна покластися. 

Початок повномасштабної війни я проспав. Прокинувся на енний дзвінок коханої. Вже за 20 хвилин був у неї під будинком. На вулицях Києва був хаос: люди йшли групами, з сумками та котами у руках, на заправках водії мало не билися за бензин, а дороги були забиті в усіх напрямках. Але для мотоцикла – це не проблема. І поки усі стояли в заторах – я швидесенько доїхав. 

Перший і другий день я не знав, що краще, який варіант обрати: найголовнішим завданням було зберегти життя своїй дівчині. Тож я знайшов бензин, вивіз кохану до Білої Церкви і разом з іншими волонтерами попросив її їхати на захід. Сам повернувся до Києва. 

Від кухаря морпіхів до волонтера – один крок 

До 24-го лютого я продавав мотоцикли, екіпірування до них і займався ремонтом цих залізних коней. Звісно, що з початком повномасштабного вторгнення робота зупинилася миттєво. Що робити і як допомогти? Ці питання, як і в кожного з нас, вирували в моїй голові. 

Довго думати не довелося – подзвонив знайомий, сказав, що потрібні кухарі: годувати морських піхотинців. Я погодився одразу, бо досвід готувати на сотні людей був. Три дні разом з командою я годував щонайменше 200 військовослужбовців, які боронили столицю від ворога. 

На щастя, продукти нам привозили і шукати їх необхідності не було. Але я знав, що армійцям бракує військового оснащення, і взяв на себе цю відповідальність. Спальники, каремати, наколінники, дрібне оснащення, яке зміг – дістав. А от де взяти ті ж шоломи чи бронежилети – навіть не здогадувався. 

На четвертий день ранок почався з дзвінків до волонтерів. Я зателефонував кожному, кого знав і чий номер був у мене в телефоні. Я забирав все, що давали волонтери і віз у частину морських піхотинців. Тягати речі довелося на собі, брав велетенський рюкзак, запаковував так, що він мало не тріщав. А те, що не влазило у наплічник, – кріпив до мотоцикла. Скотчем чи просто прив’язував мотузками. І віз. 

Так минуло кілька днів, у частині зрозуміли, що я потрібен їм, як волонтер, а не кухар. Адже, як з’ясувалося, домовлятися про різноманітні та необхідні речі для військових я вмію не гірше, ніж кермувати залізним конем. 

Перша поїздка на позиції 

Буквально за тиждень у нас сформувалася команда з 4 людей: я, моя дівчина і її дві подруги. Вони у Львові, я – в Києві. У соцмережах дівчата збирали гроші, аби придбати необхідне. Почали з дріб’язку: трошки наколінників, трошки плитоносок, трошки шкарпеток. Вони закуповувалися на заході, поки столиця стояла порожньою, і відправляли до мене через інших волонтерів.

Перша поїздка на позиції до бійців запам’яталася найдужче. Ранок і дощ стіною. Хлопці вже виїхали з частини. У них не було ані дощовиків, ані навіть рукавичок. Купити, щоб передати їм, я вже не встигав. І раптово, ніби той грім, мені доїхала посилка зі Львова від дівчат. Я не знав, що в ній, думав, може, ще наколінники. Але ні. Це були такі потрібні рукавички і дощовики. 

Читайте також: ЗСУ б’ють окупантів, а ми – тату. Як Саша Енімал організував благодійну тусовку тату-майстрів і зібрав ₴500 тис. на армію

Я не думав, просто зібрав все, що було у рюкзак, ще трохи причепив до мотоциклу і поїхав. Відверто, я не знав, де точно розташовані позиції наших військових. Але втрачати час – було би безвідповідально. Найбільший бонус мотоциклу – оперативність. З одного кінця міста в інший я доїхав дуже швидко, настільки, що мало не загубився і не поїхав далі. Зупинився вчасно, щоби спробувати подзвонити і дізнатися куди далі. 

Бійці зорієнтували мене і вже чекали, коли я під’їжджав. Кажуть, що почули здалеку. Бо мінус мотоциклу – його гучність. І ці щасливі очі військових, коли я почав витягати з рюкзака дощовики і рукавички. Ніби малі діти, розбирали все одразу з рук, натягали на себе і дякували. Здавалося б, просто рукавички, а скільки слів подяки я почув.

Страшно їхати не до військових, а повертатися від них

Вдячність військових і розуміння, що є можливість їм допомогти – підбадьорили до наступних поїздок. Їхати до найближчого блокпосту біля зони бойових дій чи позицій не страшно. Чесно. Пам’ятаю, як завіз посилку під Гостомель. Там гатили з артилерії так, що мотоцикл ніхто не чув, але і страшно не було. Бо є розуміння: я їду до тих, хто мене захищає. Я знаю, що зобов’язаний доїхати, бо везу важливі речі. 

Це можуть бути плити для бронежилетів (і від надважкого рюкзаку спина відмовляється вирівнюватися), це можуть бути дорогі тепловізори (і ти не маєш права впасти, бо ніхто міняти на нові не буде). А ще бійці завжди чекають з чаєм і намагаються нагодувати, бо хочуть віддячити. Звісно, якщо дозволяє ситуація довкола. А от їхати геть завжди неприємно. Здавалося, наче залишаю їх сам на сам з ворогом.

Понад 10 підрозділів підопічних 

За місяць наша маленька команда почала забезпечувати більш як 10 підрозділів. Тих, хто увесь березень захищав столицю. Я шукав і знаходив те, що було потрібно найбільше: від баулів (великих сумок) та магазинів для набоїв до коптерів. Тут і знадобилися мої робочі навички: знайти, перевірити якість і ще й про знижку домовитися.

Пам’ятаю своє здивування, коли дівчата за три години зібрали 100 тисяч гривень і вже зранку я забрав новенький тепловізор. А на позиціях він з’явився через півгодини з того моменту, як я вперше взяв його до рук. 

Щодня від ранку й до вечора я не випускав телефон із рук. А у перервах мотався по місту. Бо волонтерство – це про вічні телефонні дзвінки, повідомлення і про десятки коробок. У руках, або примотаних до мотоциклу. 

Дозволяв собі відпочити тільки вже пізно ввечері, коли нарешті повертався додому. Я колекціоную вінілові платівки, тож слухав музику і дивився спалахи війни у столиці з вікна 24-го поверху. 

Бійці кажуть, я для них, як Святий Миколай: з бородою і подарунками

Окупантів відбили від столиці подалі. Це означало, що й бійці, яких ми забезпечували, будуть переміщатися вглиб країни. Тож наша маленька команда почала працювати на випередження. Я дізнавався, коли орієнтовно той чи інший підрозділ буде вирушати на схід, і що з нагального їм потрібно. 

Дівчата почали закуповувати амуніцію партіями, а моя квартира перетворилася на справжнісінький склад. 

Коробки стояли в коридорі, біля ліжка, за ліжком, навіть на підземному паркінгу, поруч з мотоциклом – всюди, де я міг їх поставити. Крім військового оснащення, вдома почали з’являтися «сувеніри» від бійців. Хлопці передавали гільзи від набоїв, уламки російських літаків і консерви. Без жартів, консерви з м’ясом та рибою, казали, щоб я не голодував. 

За час повномасштабного вторгнення я проїхав близько 6 тис. км 

За чотири місяці мого волонтерства з’явилася невелика, але злагоджена система. Працює періодично зі збоями, але ж працює! Я знайшов підрядників майже під кожен запит військових. 

Вже точно знаю, якої якості мають бути підсумки під гранати, де спробувати на міцність плити для бронежилетів і як доставити посилки під самий Бахмут мало не в руки бійцям. Так, це складно і трохи втомлює, але поки стоять українські бійці – я не можу опустити руки і сказати: «Наберіть завтра, подумаємо».