Олена — операторка FPV-дронів, яка захищає Україну в «Хартії». Паралельно вона взяла участь у волонтерському проєкті «Навчай для України» — викладала історію для учнів 11-х класів. Уроки проводила там, де випадала нагода, часом навіть з бойових позицій.
Олена «Бароко»
захисниця України
Чорт забирай, а чому я досі не там?
З початку повномасштабної війни я волонтерила. Іноді це виглядало так: їдеш через усе місто, щоб забрати мішок порожніх консервних банок для окопних свічок, а потім ще пів міста по картон. Тягнеш, возиш, вантажиш. Усе на чистому ентузіазмі, бо не можеш сидіти, склавши руки.
Завдяки волонтерству я часто спілкувалася з військовими: бачила їхні очі, слухала їхні історії. Вони втомлені, не були вдома вже цілу вічність. І щоразу після таких розмов ловила себе на думці: «Чорт забирай, а чому я досі не там?».
Насправді думати про мобілізацію я почала ще в перші дні повномасштабки, але було страшно — я ж не військова, що я там робитиму? До того ж я свободолюбива, тож не знала, як вписалась би в цю систему.
Але прийшов момент, коли я усвідомила, що більше відкладати це питання не можу.
«Ти знаєш, що сапер помиляється один раз у житті?»
Я почала готуватися фізично, бо все моє життя — сидяча робота. Останні три роки я була редакторкою, і, зрозуміло, фізична форма, м’яко кажучи, ніяка.
Прийшла до тренерки, а вона: «Ну що, накачаємо сіднички?». А я у відповідь: «Ні, мені треба, щоб з мене зробили машину. Щоб я взяла 20 кілограмів і понесла»
Я почала займатися й паралельно шукала, куди мобілізуватися. У 2023-му для дівчини без військового досвіду це було завдання з зірочкою.
А потім натрапила на рекламу «Хартії», яка була націлена саме на жінок. Там було написано «Ти можеш бути, ким захочеш», і щось у мені відгукнулося — я подала заявку. Хотіла стати саперкою — свідомо, бо розуміла, що замінованість територій буде проблемою ще багато років. Але мене запросили у пресслужбу, мовляв, мій цивільний досвід був корисніший саме там. Проте дали обіцянку: як виконаю кілька завдань, зможу перевестися на бойову посаду, як і хотіла.
Найтяжче було сказати батькові. Я налаштовувалась майже тиждень — зважувала, як сказати й не поранити. Він був шокований: «Ти знаєш, що сапер помиляється один раз у житті?». Але потім видихнув і… підтримав. Сказав, що буде поруч і допомагатиме.
Працювати з чоловіками — це «Та сиди, ми самі зробимо»
Я — Бароко. Псевдо обрала собі сама. По-перше, ви ж бачили, як я виглядаю? А ще це історія, з якою я пішла на війну. Поясню: в епоху бароко вперше з’явилися філософські уявлення про Бога як великого архітектора, який створив світ — красивий, складний, наповнений людьми, тваринами, природою. І от він, вклавшись у це творіння з усією величчю, втомився та вирішив перепочити. Але не міг усе залишити напризволяще, тож наділив людину, створену за власним образом, свободою волі — правом обирати й відповідати за свій вибір. Я теж зробила свій вибір — усвідомлено стала на захист країни.
Після роботи в пресслужбі вирішила йти далі. Знайшла підрозділ, куди хотіла перевестися. Це була не саперна справа, як я планувала спочатку, а рота протитанкових керованих ракет.
Командир спершу вагався: за два роки війни в нього не було жодної дівчини в підрозділі. Але зрештою погодився. Сказав, що я стала хорошим аргументом для інших бійців: мовляв, дивіться — дівчина не боїться, то й ви не маєте права. Це трохи сексизм, але ж спрацювало!
Переведення було непростим — я стала першою жінкою в нашій бригаді, яку взяли саме на бойову посаду, суто солдатську позицію
Якщо просто, моя робота — тягати ракети до «Джавеліна». І я така: «О, пішло!»
Працювати з чоловіками — це «та сиди, ми самі зробимо», «не носи важке». Я кожному пояснювала: «Я така ж частина екіпажу, як і ви. Якщо мені буде важко, я скажу, але поки не сказала, сприймайте мене, як солдата». Поступово звикли.
З часом мене перевели на дрони, і я стала операторкою FPV. Спершу мій гуманітарний мозок протестував: «Що ми взагалі тут робимо? Може, краще про Ніцше поговоримо?». Моментами було складно — якщо чесно, і досі складно. Буває, все запустила, а картинка не з’являється. І починається: «Тааааак… А чого? А що не так?». Часу обмаль, треба злітати, на дроні бойова частина, кожна секунда важлива, а ще ж техніку безпеки ніхто не скасовував. Тому завжди в тонусі. Але це мій вибір.
У них украли дитинство
В якийсь момент мені стало складно психологічно. Було відчуття, ніби мене ніхто не чує і не розуміє. А коли поруч немає людини, яка може емоційно підтримати, воювати стає набагато складніше.
Саме в цей період внутрішньої турбулентності я натрапила на допис — шукають волонтерів для навчання дітей з окупованих і прифронтових територій. Треба допомагати з уроками та підтягувати програму.
Мене зачепило. По-перше, мені щиро шкода цих дітей — у них украли дитинство. Ніякого спокою, ніякої стабільності: то ковід, то війна, тривоги, розгубленість. По-друге, це внесок у майбутнє. Я подала заявку і… забула про неї.
Аж раптом, якраз коли займалася переводом в інший підрозділ, мене запросили на співбесіду. Я почала вагатися — як я встигатиму?
Кілька днів на позиціях, кілька — на відпочинку. Нове місце, нова команда. І я навіть не знаю, чи матиму годину тиші, аби поговорити з дітьми. Та й мені самій треба буде себе зарекомендувати, а я одразу прийду з проханням не чіпати мене двічі на тиждень по годині.
Я подумала й вирішила сказати чесно, що я служу, і що мій час не зовсім мій.
Співбесіда пройшла добре. Те, що я військовослужбовиця, їх не відштовхнуло, а навпаки зацікавило. Так мою заявку затвердили, і я стала викладачкою історії України — предмета, який просто обожнювала ще в школі, і який у сучасних умовах набув ще глибшого сенсу.
Але мене знову охопили сумніви: я не маю педагогічної освіти, я за фахом кінорежисерка, у мене немає серйозного досвіду викладання. Той, що був, — це з медіашколи, де викладала режисуру. Але це зовсім різні речі: про режисуру я можу говорити безкінечно, я в цьому питанні профі. А от шкільна програма від Міністерства освіти — інша справа. Підтримала мене подруга — просто нагадала мені, як я переживала перед тією самою медіашколою і як зрештою отримала задоволення від тої роботи. Сказала, що взагалі не пам’ятає такого, щоб я з чимось не впоралась.
Тож я постаралась опанувати страх і спробувати. Зрештою, предмет мені подобається, і подавати інформацію я вмію.
«Гілочка стабільності» під час війни
Мені випала найбільша група — одинадцятикласники. Для нас провели навчання, підготували до вчителювання: видали програму з повністю розписаними планами уроків та додатковими матеріалами. І почалося!
Бувало, що мені щастило: щойно поверталася з позицій, встигала прийняти душ — і за уроки. Іноді проводила заняття прямо з позицій
Зв’язок був кепський, але ми все одно намагалися. Звісно, іноді доводилося скасовувати заняття — бувало всяке.
Я вирішила сказати дітям, де працюю, — без подробиць, звісно. І мені здається, це додало поваги. Я хотіла показати їм, що в житті можливо все: я ж справляюся з бойовою посадою, встигаю викладати, і ви теж усе зможете. Цього року вони вступають, і сподіваюся, що такий приклад став для них додатковим стимулом.
Уроки проходили добре. Колись почула такий «секретик» викладання: подавати історичні факти через сторітелінг, розповідати їх, як сюжети з фільмів, — таке завжди захоплює дітей. Я пояснювала, що будь-яка подія має причину та наслідок, перепитувала, чи все зрозуміло. Казала: не знати чогось — нормально.
Насправді ці заняття були корисними й для мене — це моя «гілочка стабільності». Двічі на тиждень у певну годину мені треба підготуватися, провести урок, відзвітувати. Ніякого хаосу, все чітко. Думаю, це навіть допомогло мені адаптуватися в новому підрозділі.
Я не знаю, чи долучатимуся до проєкту знову, — я ж не розпоряджаюся своїм часом. Але я б із задоволеням. Якщо є можливість допомогти дітям, вкластися в наступне покоління, то чому б і ні?
Уявіть: вчителька на уроці розповідає історичний факт, а я кажу: «О, слухайте, а пам’ятаєте перемир’я? Хочете, я вам розповім, що тоді робили росіяни? Я якраз їх бачила — прямо на лінії фронту»
Після перемоги — жодних відмазок
Я постійно думаю про дім. Думаю, як колись одягну сукню, піду у вишуканий ресторан, сходжу у філармонію — займатимусь звичайними речами, які завжди були частиною мого життя. Але знаю: я б собі не пробачила, якби не долучилася до боротьби. Я можу воювати. Мені складно, але я справляюся.
Після перемоги я обов’язково повернуся до свого цивільного життя, якого мені так не вистачає, і почну знімати кіно. Нарешті перестану відкладати. Бо раніше весь час тікала від цієї мрії: думала, от піду в журналістику, трохи попрацюю — може, потім… А тепер усе. Після перемоги — жодних відмазок.
