Маленький кінь, більше схожий на поні, невибагливий у їжі та лагідний. Саме такі тварини здавна жили на Поліссі — їх вважали вимерлими, але це не так.
Юрій Ягусевич сам колись зустрів такого особливого коня, а тепер у його проєкті «Щербаті цуглі» уже 26 поліських коней, бо програма відновлення породи працює. ШоТам поспілкувалися з Юрієм про хутір-музей, особливості коней і те, як вони переживають повномасштабне вторгнення.
Пожити в Трипіллі, прокинутись у Княжій добі
Юрій Ягусевич каже, що тримав коня, щоб можна було кудись кататися з друзями, і потім купив ще одну кобилу. Та вона виявилася зовсім не схожою на інших коней. Юрій почав дізнаватися, яка її порода — сказали, що поліська. Виявилося, що це давня українська порода коней, і їх залишилося дуже мало. Юрій каже, що спочатку думав, ану ж знайдеться хтось, хто зможе взятися за таке відродження. Але нікого не було, тож до справи взявся сам Юрій.
Раніше він такого не робив — чоловік за фахом музикант і майстер музичних інструментів. Виступав на фестивалях та організовував їх сам. Каже, його діяльність була пов’язана не з кіньми, а з «натурою бачити щось цікаве».
Почалося все в селі Прибірськ, менш ніж за 100 км від кордону з Білоруссю — біля Чорнобиля. Крім коней, купили там кілька хат — зробили хутір. Будинки відновили. Юрій каже, що комусь може здатися навпаки, адже вони віддерли гіпсокартон і забрали батареї, щоб підкреслити автентичність.
«Задумка була зробити не музей, щоб подивилися й вийшли, а щоб там можна було жити, щоб проходили вечорниці. Щоб усе було так, як є — наближене до автентики», — розповідає чоловік.
У лісі були борті з бджолами, у хаті — піч, щоб зварити їсти. Якщо відвідувачі хотіли проводити там час увечері, треба було наробити власних свічок для освітлення хати.
Були й цікаві заходи для дітей — за кілька днів розповідали історію України аж від давніх часів. Наприклад, перший день був присвячений Трипіллю: ліпили з глини, робили трипільський ткацький верстат. Другий день — Княжа доба, і всі з мечами ходили. На третій день уже в обладунках з доби Великого князівства Литовського. Четвертий — присвячений козакам, коли діти могли навіть з мушкетів постріляти.
«Та це все до повномасштабної війни. Потім ми з конями як кочовики їздили»,
— каже Юрій.
Поліські коні опинилися в окупації
І справді, через повномасштабне вторгнення поліські коні багато де побували. Половину тварин вдалося перемістити раніше, а частина потрапила в окупацію. 24 лютого Юрій зустрів у Києві. Треба було швидко повертатися в Прибірськ, бо там були Юрієві діти. Доїхав аж в обід. Каже, всі навпаки їхали в протилежну сторону, але один маршрутник повертався додому, тож узяв і чоловіка.
Виїжджали разом із сусідом на авто. Коней вивезти не можна було, хоч Юрій шукав варіанти. 8 коней лишалися в окупації, та не були самі — сусідка Юрія не хотіла виїжджати, тож змогла доглянути коней. Сіна їм вистачало, а до ставка водила сусідка — один кінь випиває по 2-3 відра води на день. Звісно, не було змоги водити їх туди щодня. Після деокупації Київщини у квітні 2022 Юрій забрав їх уже з поповненням, адже за той час деякі встигли народити лошат. Коні схудли, але від’їлися на Закарпатті — саме туди їх перевезли, щоб відновити сили.
На Закарпатті поліські коні сусідили з буйволами, яких розводить німецький еколог Мішель Якобі.
Витривалі та стійкі
Юрій пояснює, що поліські коні — це аборигенні тварини, за розміром схожі на зебру. Вони нормально себе почувають у болотистій місцевості, не бояться отруєнь, переносять зиму на кормах — це не вихолощена людиною генетика. Відновлюють цю породу в «Щербатих цуглях» не самі, а спільно з Інститутом генетики тварин за спеціальною програмою.
Спочатку на поліських конях їздили — навіть зробили мандрівку прикордонням з Білоруссю з Youtube-проєктом «Хащі».
«Ми встигли з’їздити по прикордонню з Білоруссю. Була мета показати доцільність цих тварин, бо в Інституті розведення та генетики тварин імені М. В. Зубця є державна програма, й одна з функцій — показати, як поліських коней можна використовувати. Ми продемонстрували, що їх у майбутньому можна залучати в туризм, дитячий кінний спорт»,
— розповідає Юрій Ягусевич.
В Україні таким ніхто раніше не займався, тому користуються європейськими методичками. Щоб порода була визнана міжнародно, у ній має бути понад 100 тварин-представників. Поки що в стаді є 26 коней.
Тож фахівці Інституту взяли на себе наукову частину дослідження: час від часу приїжджають і роблять заміри коней — зважують їх, оцінюють. А Юрій займається практичною частиною — організовує випас коней, корм для них.
Для назви «Щербаті цуглі» обрали просто українські слова, каже Юрій. Цуглі — це вудила, залізні стрижні, прикріплені до вуздечки. До цього слова теж є відповідник — кантарка.
«Старі українські слова, які люди забули, вже починають згадувати. Думаю, що не без нашої допомоги. Якщо в нас кінь український, то чому по-російськи маємо щось називати?».
Поліські коні на новому місці
У Прибірську залишатися не так безпечно — нещодавно біля стайні впав уламок ракети. Але там і не вистачає місця — з початку повномасштабного вторгнення коней стало вдвічі більше, а це значить, що й простору треба більше, адже на одного коня має бути 2 гектари пасовища.
Тож поліські коні знайшли новий дім на Поділлі. Біля Ржищева у Київській області їм безкоштовно надали пасовища.
«Раніше ми більш вузько спеціалізувалися: хати, коні, етнографія. А зараз ще й займаємося відновленням порушених пасовищ за допомогою випасу тварин»,
— ділиться Юрій.
Виснажувати землю не хочуть, тому, щоб підтримувати екосистему, підсіюють лугове різнотрав’я — такого насіння ніде не купиш, та вдається скошувати рослини й розкидати територією. Пасовище огороджують електропастухом (електричною огорожею) і ділять на сектори за сезонами.Так виходить штучно регулювати рослинність. Та це потребує багато ресурсу, і щоб це змінити, Юрій вивчав досвід Чехії щодо різних типів тварин на пасовищі. Тож тепер поруч з поліськими конями живе сіра українська корова. Це допомагає підтримувати різноманіття трав: коні виїдають злакові, корова — дводольні. На полях їх багато — це кропива, кульбаба, полин тощо. Їх коні не їдять, тож без корови ці рослини починають домінувати.
У поліських коней щоранку санітарний огляд — о 8 ранку перевіряють, чи хтось не захворів. Також тварин треба обробляти від шкідників і вакцинувати.
Хутір з поліської, подільської та карпатської хати
Зараз у команді, що доглядає за кіньми, є троє найнятих людей, а також Юрій і його дружина. Раніше було більше, але голова ГО виїхала в Німеччину — її квартира в Бородянці зруйнована, хтось приєднався до війська, а хтось включився у волонтерство.
Та справа «Щербатих цуглів» не стоїть на місці. Юрій на Хмельниччині теж купив стару хату та відновив її, тож там організовують новий музей — деякі речі перевезли з Полісся. Юрій каже, що поки що всі експонати змішані — і поліські, і подільські. Тож зараз чекають на хату з Полісся — її мають розібрати та перевезти на нове місце, адже таких уже мало лишилося — у них особливий тип зрубу:
«Якщо вірити спеціалістам, з якими я їздив у експедиції, то такий тип будування хат збережений ще з часів Київської Русі».
Можливо, невдовзі перевезуть і хату з Карпат. Так потроху утвориться новий хутір, де знову будуть майстер-класи з ремесел, можна буде спробувати себе у виготовленні свічок чи народних іграшок.
Під час повномасштабної війни туристична складова «Щербатих цуглів» частково відновилася, але всі зароблені кошти віддавали на військо. Та підтримати проєкт з відновлення української породи коней можна за посиланням.
