«Вона просто чекала свого часу». Як подружжя зі Львова перетворило 100-річну кам’яницю на крафтову сидроварню

Як любов до сидру та крафтових майстерень може допомогти з відновленням столітньої кам’яниці? Це історія підприємців Марти Турецької та Романа Шупера, які десять років тому придбали покинуту хатину на хуторі Сорочі Лози у Львівській області. Будівля могла простояти покинутою ще кілька років, якби не одна подорож до Нормардії.

Саме там подружжя познайомилося з роботою місцевих сидроварень та загорілася ідеєю створити щось подібне в Україні. Там почалася дворічна історія ремонту та відновлення вікового будинку, а водночас – підготовка до запуску власної крафтової майстерні.

Марта Турецька

співзасновниця бренду DoDo Socks та крафтової сидроварні SOROKA

Крафтова майстерня, якій знадобилося кілька експериментів

Сидроваріння – це не про роботу чи прибуток, а скоріше про хобі та неймовірне задоволення від самого процесу. Ми зацікавилися сидром колись давно, під час однієї з подорожей. Здається, це була Італія. Наш вибір щодо напоїв майже завжди припадав на вино. Але не цього разу. 

Ми звернули увагу на велетенський вибір сидру. Різноманіття було шаленим, і тоді ми вирішили дізнатися, що це взагалі таке. І як же ми здивувалися, коли цей напій виявився надзвичайно смачним і геть не схожим на усі інші

Саме з цього й почалася наша історія любові до сидру. І лише трохи згодом ми знайшли ще одну любов – виготовляти той самий сидр. Звісно, ми не завод чи виробництво. Ні, скоріше маленька крафтова майстерня, яка за кілька експериментів все ж змогла створити власний смачний сидр. 

Кам’яниця чекала свого часу протягом 10 років

Одна подорож відкрила для нас світ сидру та його смак. А ось інша – нагадала про давно забуту хатину на одному з львівських хуторів, яку можна було обладнати під справжню майстерню. 

Близько 10 років тому ми з Романом придбали занедбану столітню кам’яницю. На території була стодола, стайня і навіть невеличке житлове приміщення. Протягом усіх цих років ніхто не брався за ремонт хатини, адже не було якоїсь гострої потреби та бажання. Кам’яниця просто стояла й чекала свого часу.

Якось ми з Романом поїхали до Нормандії. Нам хотілося побачити, де і як роблять сидр за кордоном, а тому обрали для себе подорож сидроварнями. На той час свій сидр ми готували просто в гаражі. Процес вже був налагодженим, але ж ніхто не забороняє навчатися новому та спостерігати за іншими, правда? 

Нормандія нас здивувала. Мало не кожна майстерня була схожа на нашу кам’яницю, хіба що мала ремонт та вже готове невелике виробництво сидру. Подекуди і особливого ремонту не було, але сидр там все одно робили. Саме тоді ми вперше замислилися над подальшою долею кам’яниці на хуторі.

Проєкт затягнувся на два роки і перетворився на хобі

Початок нашого проєкту припав на розпал пандемії коронавірусу. Тоді ми вирішили вивезти батьків зі Львова, а оскільки великої кількості варіантів у нас не було, вирішили зупинитися на кам’яниці. Там батьки прожили до глибокої осені. Ми періодично навідувалися до хутора, і з кожним приїздом ще більше переконувалися, що час приводити хатину до ладу.

Робити бодай щось у кам’яниці ми могли лише на вихідних, періодично – в будні дні. Адже маємо основний бізнес, який потрібно постійно контролювати. Тому робота йшла повільно, проте ми впевнено рухалися до мети. Спочатку взялися за дах – його довелося повністю перекласти.

Взагалі спочатку ми планували лише поверхнево відремонтувати хатину, запустити у ній майстерню, а вже згодом, можливо, взятися за «справжній» ремонт. Утім з кожними вихідними ми все більше й більше закохувалися в це місці. У кожне деревце, кожен камінчик та захід сонця після плідної праці. Щоразу ми відкривали для себе щось нове, щоразу хотілося зробити все справді якісно та красиво. Тому наш проєкт затягнувся на два роки і переріс у хобі, оповите любов’ю до кам’яниці. 

А ще важливо сказати, що хоч ми там і працюємо фізично, але водночас відпочиваємо – морально та емоційно. Це ніби розрядка від всього навколишнього світу, від всіх стресів, які нас оточують. Такий відпочинок, який ми можемо собі дозволити. 

Під шарами штукатурки заховався столітній вапняк

Крок за кроком ми відновлювали частинки хатини. Після даху взялися за стіни. І ось тут на нас чекав сюрприз. Ззовні кам’яниця була пофарбованою, поштукатуреною та замурованою. І коли ми зняли увесь верхній шар, то знайшли там столітній вапняк, з якого й зводили цю хатину. 

Прибрати вапняк – було б якимось знущанням, блюзнірством. А тому ми його залишили. Лише оновили трошки та закрили прогалини. Ось так кам’яниця набула свого справжнього вигляду, який попередні власники заховали під шаром штукатурки. 

На словах здається, що це вдалося зробити за кілька днів, але насправді ми витратили чимало часу, аби бодай ззовні відновити кам’яницю. Паралельно намагалися повернути до життя приміщення всередині. Там вже не потрібно було вкладати стільки сил та часу, адже сидроварня не потребує надзвичайних умов.Та все ж хотілося потішити себе душем, вбиральнею чи можливістю приготувати ранку каву. Тому мінімально кам’яниця змінилася й всередині.

До вторгнення встигли завершити роботи на 85%

Коли почалося повномасштабне вторгнення, усі робити зупинилися. Ми взагалі забули про кам’яницю, оскільки опікувалися геть іншими речами, як і кожен українець. Нас турбували наші батьки та основний бізнес. Адже, як власники, маємо дбати про своїх співробітників та розуміти, що робити далі. 

Крім того, почалася масова хвиля волонтерства, до якої ми також долучилися. А про ще можна думати, коли твою на твою країну йдуть з війною? До квітня проєкт майстерні став на паузу. Ми розглядали кам’яницю хіба що як місце, у якому можна сховатися. Або як тимчасовий прихисток для переселенців.

Під час війни такі місцини набувають геть іншого забарвлення і стають значно ціннішими, аніж до цього. Згодом, коли варіант з переселенцями відпав, ми перевези до хатини батьків. Це більш безпечне місце, аніж велике місто, до того ж на хуторі не чутно тривог. Цей спокій точно позитивно впливає на нервову систему.

Повертатися до відновлення кам’яниці ми почали вже після того, як наші захисники виграла битву під Києвом та відкинули окупантів. На той момент ми встигли реалізувати проєкт на 85%, тож покинути ті 15% недоробленими було б неправильно.

Наша майстерня – привід залишатися вдома, а не їхати за кордон

Ситуація стала спокійнішою, робота основного бізнесу запустилася, а ми змогли продовжити те, що почали два роки тому. За кілька теплих місяців завершили практично все, що планували. І зробили достатньо для того, аби перевезти наше обладнання для сидроваріння та створювати напій вже на хуторі. 

Читайте також: «Це не просто шкарпетки, це цінності та ідеї». Засновники Dodo Socks про благодійність, недостатню русофобію та мільйони на ЗСУ

Буквально за одну поїздку нам вдалося вивезти все необхідне і розкластися у кам’яниці. Відколи почали втілювати ідею майстерні – вирішили, що продукт для сидру має бути локальним. Ми хотіли залучити до роботи сусідів. 

Хутір розташований просто біля Польщі. І більшість людей, які там народилися і живуть, їздять на заробітки за кордон – до Польщі, Німеччини, Словаччини. Тобто працюють всюди, але не вдома. І ми подумали, що наша майстерня – це такий маленький привід, аби залишитися тут і спробувати працювати. 

Куди подіти яблука? Ми зробимо з нього сидр!

Насамперед ми залучали сусідів до ремонту, а згодом знайшли тих, хто вирощує яблука. А це – основний інгредієнт для приготування справжнього сидру. Так ми домовилися з фермером і викупили його врожай. 

Здавалося б, що заважає самим посадити дерева та збирати яблука. Відповідь дуже проста: час. Аби дерева почали давати достатню кількість врожаю, має минути щонайменше п’ять років. Це якщо говорити про ті об’єми, необхідні для виготовлення сидру. 

До речі, яблука стали одним із факторів, що підштовхнули нас до виробництва власного сидру. Україна щороку наповнюється яблуками, сусіди віддають їх одне одному ледве не ящиками. Але ніхто не знає, що з ними робити. І нам здалося, що в такий спосіб ми могли б заохотити людей бодай якось використовувати цей продукт.

Ми також висадили фруктовий сад, але поки що це геть молоденькі дерева, які не скоро дадуть нам необхідну кількість врожаю. До того ж це будуть унікальні старі сорти сидрових яблук, які ми привезли з Нормандії. Тож ми плануємо й надалі закуповуватися яблуками в сусідів та створювати абсолютно локальний український продукт.

Повне перетворення хатини на житлову – лише в планах

Найближче майбутнє майстерні наразі цілком зрозуміло. Ми вже зробили цьогорічну партію сидру, і тепер їй потрібно настоятися щонайменше до весни. Ми будемо приїжджати двічі чи тричі на місяць та спостерігати, чи все йде за планом. 

Сік, який ми вичавили, вже почав бродити, тож готовий продукт отримаємо приблизно на початку весни. Однак ми нікуди не поспішаємо. Адже знаємо, що виготовляти сидр – не так вже й просто, і точно – не так швидко.

Поки кам’яниця не пристосована до проживання взимку, тож найближчі місяці вона пустуватиме. Так, ми неодноразово розмірковували над тим, аби утеплити приміщення та зробити його справді житловим. Але поки що на це не наважуємося.

Навесні мріємо зустріти перших поціновувачів сидру

Дуже хочеться вже в травні зустрічати на хуторі гостей та пригощати нашим сидром. Але у наших реаліях будувати такі довгострокові плани просто нереально. Тому сподіваємося й віримо, що навесні до нашої маленької сидроварні приїдуть перші відвідувачі .

Плануємо облаштувати на хуторі невелику зону для відпочинку, аби гості могли скуштувати напій. А ще – обов’язково прогулятися околицями. Передати навколишню красу словами – неможливо. Це варто побачити на власні очі.

А ще ми точно не будемо перетворювати наш продукт на велике виробництва. Просто не хочемо цього. Наша голова ідея – залишатися крафтовою майстернею, про яку знатимуть любителі сидру. Місцем, куди приїжджатимуть, аби просто насолодитися дійсно смачним українським напоєм.