Суспільство
«Це не просто шкарпетки, це цінності та ідеї». Засновники Dodo Socks про благодійність, недостатню русофобію та мільйони на ЗСУ
Майже вісім років тому успішні айтівці Марта й Андрій вирішили кардинально змінити своє життя. Замість роботи в ІТ-сфері вони почали створювати шкарпетки з незвичними принтами. Спочатку – для себе та друзів, а згодом – і для тисяч українців.
Сьогодні продукція Dodo Socks – це не лише про «шкарпетки з харизмою», а й про цінності, які наближають нашу перемогу. За майже п’ять місяців повномасштабної війни підприємці переказали на допомогу ЗСУ мільйони гривень, відмовившись від будь-якого прибутку та фактично працюючи «в нуль».
«Шо по русні?», «Паляниця», «100% бавовна» та «Хочу 100 млн мертвої русні» – фрази, що стали символами нашої боротьби, завдяки команді Dodo конвертуються в донати для фонду «Повернись живим», «Госпітальєрів» та нацгвардійців. Засновники бренду Марта Турецька й Андрій Плясун розповіли ШоТам про роботу під час війни, соціальну складову компанії, допомогу волонтерам та русофобію, яка ніколи не буває достатньою.
Ми нічого не розуміли в шкарпетках, але прийняли цей виклик
Марта: Ми з Андрієм познайомилися, коли працювали в одній IT-компанії. В якийсь момент нас об’єднало дещо неочікуване. Наша компанія проводила різні ініціативи по збору коштів на допомогу. Нам з Андрієм доручили купити зимові шкарпетки для бійців АТО. Ми знайшли невелике виробництво шкарпеток в будівлі, де розташовувався наш офіс. З часом у нас налагодилася співпраця з власником. Ми з ним говорили про обмежений асортимент в дизайні й сумну кольористику. Тоді він сказав: «Приносьте свій дизайн, зробимо, що там ви хочете». Нам вдалося розробити перший дизайн для себе і друзів. Це були шкарпетки із білими велосипедами на різних фонах із різними кольорами п’яток.
Ми не були спеціалістами у цій галузі, але нам достатньо було ідеї та бачення. Згодом ми створили ще один тираж. Нам хотілося дати назву шкарпеткам, лейбочку. Так з’явився Dodo Socks. Протягом усіх років наші дизайни розвивалися, ставали складнішими, а технології – досконалішими. Так шкарпетки знайшли нас.
Андрій: «Принесіть свій дизайн», – була провокаційна фраза, наче виклик. Коли ми створили щось своє, було зрозуміло: треба пробувати далі. Якщо говорити про шлях розвитку за 7 років, то це методична робота всієї команди, цеглинка за цеглинкою. Це не збіг обставин, як хтось може подумати. Ми працювали в IT, тому в нас все структуровано. З самого початку наш колега Роман написав програму, яка переводить малюнок в певний формат. Ми на інстинктивному рівні намагалися знайти автоматизацію процесу.
Думали не про шалені прибутки, а про втілення ідеї
Марта: Я навчалася у бізнес-коледжі за кордоном, тому однозначно хотіла створити власне підприємство. IT було тимчасовим явищем. Я мала календар, у якому постійно занотовувала ідеї для бізнесу. Змінити роботу було нелегко. Друзі не розуміли мій вибір на користь шкарпеток. Але я чітко уявляла, яким саме має бути бізнес. Це те, що можна відчути: взяти в руки, потримати, побачити результат, клієнтів.
Андрій: Я працював в IT-сфері 10 років, це класний досвід, мені могли запропонувати вакансію у будь-якій компанії. Однак було відчуття, що ця робота найманим працівником вичерпна. Потрібно було робити вибір. На яку користь – вже зрозуміло. Коли створювали Dodo, ми просто виконували роботу, розвивали бренд. Чесно, взагалі не думали про заробіток. Ми не прагнули вийти на шалений прибуток, ми прагнули втілити ідею.
Марта: Dodo Socks відкрився у листопаді – в найгарячіший сезон у шкарпетковому бізнесі. За тиждень ми розпродали перший тираж, хоча думали, що будемо продавати його до кінця року. З початком весни-літа замовлень майже не було і це демотивувало.
Лише на другий рік існування бренду ми почали отримувати кошти з продажу. Наша перша бухгалтерка підняла обороти, цифри, і сказала: «Ну, слухайте, може, ви хочете почати заробляти?».
Український бізнес не може існувати без соціальної складової
Марта: Ще коли ми фантазували про наш бренд, то багато говорили про соціальну складову. Хотіли працювати з українськими художниками, долучатися до локальних акцій, займатися краудфандингом. Dodo Socks – це не про шкарпетки, а про те, що вони можуть донести.
Наш бренд почав займатися благодійністю з 2017 року. У Львові є спільнота урбаністів, й тоді вони запустили збір коштів на проєкт для відновлення жоржинарію в Стрийському парку. Він перебував у занедбаному стані. Це був один із проєктів, який не користувався популярністю, тому він нам резонував. Ми вирішили допомогти зібрати кошти на саджанці. Адже жоржини – кольорові й класні, як і наші шкарпетки. Продавці пропонували клієнтам відмовитися від пакування, натомість кошти за них віддавали на оновлення парку. Вдалося зібрати понад 10 000 грн. З часом цілі ставали більш амбітними, а донати – більшими.
Андрій: Кількість благодійних проєктів постійно зростала. Відчувалося, що клієнти теж хочуть допомагати. Якщо ми говоримо про бізнес в Україні, якщо цей бізнес український, він має включати соціальну відповідальність.
Марта: Також ми співпрацювали з Львівською комунальною ветеринарною клінікою «Лев». Вони надають прихисток безпритульним тваринам, вакцинують їх і мають центр адаптації. Dodo долучився до створення банку крові для тварин. У Львові такого раніше не було, а тварини часто потребують переливання.
Ми створили шкарпетку Brovko, на якій розробили малюнок моєї собаки Гаспара, якого я взяла з притулку «Лев». З кожної проданої пари жертвували 20 гривень. Завдяки цьому нам вдалося зібрати 50 тисяч гривень. Ми – підприємство, а благодійність – це одна з наших складових. Чим успішніше наше підприємство, тим більше акцій ми можемо підтримувати.
Сподівалися, що вторгнення не буде, але готувалися до гіршого
Марта: Наразі всі наші благодійні кошти спрямовуються до фонду «Повернись живим», так було і до повномасштабної війни. Будь-яка людина, яка читала новини, відчувала напруження, яке нагніталося останніми місяцями. Питання нападу було очевидним, однак ніхто не розумів, якого масштабу й коли. Ми сподіватися на краще, думали, що вторгнення не відбудеться, але готувалися до гіршого.
Якраз напередодні – 12-13 лютого – ми провели благодійну акцію до Дня закоханих «Любітеся – поборете». Тоді, коли хмара стурбованості наростала, ми вирішили діяти. Потрібно було зібрати кошти на потреби армії. Напередодні свята ми знали, що буде стрибок у продажах, але треба було вигадати, як залучити якомога більше клієнтів. Наші маркетологи запропонували долучити до продажу товарів Dodo активістів, блогерів, громадських і культурних діячів.
Ми створили список впливовців, які поєднували цінності нашого бренду. У списку були люди з команди «Телебачення Торонто», гурт «Хамерман знищує віруси», хлопці з Latexfauna. Першим погодився Майкл Щур, а потім – і вся його команда. Ми зрозуміли, що ця акція має потенціал. Згодом нам почали писати інші впливовці, аби також долучитися до проєкту.
Сьогодні зібрати певну суму на ЗСУ стало легше
Акцію проводили на трьох локаціях: дві крамнички у Львові й ще одна – в Києві. Першим шкарпетки продавав Фоззі з «ТНМК». Потім долучилися київський ілюстратор Сергій Майдуков та стендапер Сергій Ліпко. Також ми запросили мистецтвознавицю Катерину Кіт-Садову. Вона завжди долучається до благодійних проєктів. Також є постійною клієнткою Dodo, купує шкарпетки для себе, чоловіка та дітей.
Андрій: До вторгнення люди були менш активні, ніж зараз. Сьогодні зібрати певну суму для армії простіше. На той момент людей треба було пробуджувати.
Марта: Понад 2000 людей відвідали наші крамнички у ці дні. Це були неймовірні емоції, ми познайомилися з великою кількістю людей. Нам вдалося зібрати більше, ніж ми планували – 617 798 грн на фонд «Повернись живим». За ці кошти Фонд придбав шість мобільних комплексів спостереження для бійців, кожна з них коштувала понад 100 тисяч гривень.
Починаючи з 24 лютого – працюємо в нуль
Андрій: Після початку повномасштабного вторгнення багато людей завмерли від нерозуміння, що буде далі. Та згодом всі повернулися до реальності. Війна – війною, але всі мають бути на своїх місцях. Ми домовилися, що приходимо в офіс десь на чотири години, розробляємо план дій на декілька днів, так й рухаємось далі. Бізнес має працювати, люди мають отримувати заробітну плату.
Марта: Ми зустрілися з командою в офісі та обговорили, як можемо допомогти як бренд. Команда розіслала клієнтам інформацію про фонд «Повернись живим», донорство крові та переселенців. У нас в офісі є велике приміщення, більш ніж 100 м². Ми переобладнали його на притулок для вимушено переміщених людей: принесли матраци, постіль, техніку. Вже на наступний день у нас гостили люди з Харкова, Одеси, Києва, Ірпеня.
Сьогодні на нашому сайті відсутня шкарпеткова продукція, єдине що ми в’яжемо – це колекція «До перемоги». З колегами домовилися весь прибуток з продажу шкарпеток передавати фонду «Повернись живим». Наприклад, за перший тиждень розпродали товару на 60 тис. грн і цей дохід передали волонтерам.
Зарплату ми виплачуємо, незалежно від ситуації в країні. За останні шість років ми маємо певні активи. Наше підприємство живе за рахунок продажу білизни. Її ми виготовляємо на виробництві, яке у 2014 році переїхало з Луганська. За останні чотири місяці неможливо сказати, що наше підприємство прибуткове. Ми фактично працюємо в нуль.
Ракета влучила у панчішну мануфактуру в Рубіжному
Марта: В’язати шкарпетки DodoSocks на Рубіжанській панчішній мануфактурі почали з кінця 2017 року. Ми довго не могли знайти партнера через низку різних причин: комунікація, якість продукції, доступ до сировини тощо. Фабрика у Рубіжному – стала черговим виробництвом, яке ми знайшли в інтернеті. Зв’язали першу партію шкарпеток – сподобалося. Це найсучасніша фабрика з крутим верстатами, в Україні немає аналогів. Тож приїхали до Рубіжного знайомитися із власниками заводу Геннадієм Місюренком та Олею Ушаковою.
Повномасштабне вторгнення їх застало у Львові. Вони приїхали 23 лютого, щоб шукати приміщення для складів. У березні ми проводили зустріч із власниками фабрики. Обговорювали як надалі будемо налагоджувати співпрацю. У цей момент Олі надіслали фото пожежі на їхній фабриці. Тоді ми дізналися, що російська ракета знищила Рубіжанську мануфактуру. До того була надія, що Рубіжне омине.
Андрій: Для багатьох історія з фабрикою – болюче питання. На підприємстві працювало дуже багато людей. Геннадій і Оля роками розвивали свій бізнес, щоб працівники мали гідну заробітну плату, а виробництво – якісне обладнання. Однак підприємство доведеться відбудовувати повністю.
Марта: Рубіжанська фабрика створювала гарні, яскраві кольори для нас. Такої сировини та палітри кольорів в Україні більше немає ні в кого. Ми мали доступ до 5 відтінків жовтого, а сьогодні знайти жовтий колір – просто нереально. Відповідно, у нас немає літньої колекції, вона залишилася на зруйнованому виробництві. Я не маю на що нарікати, щастя, що всі в безпеці і живі. Зараз Dodo співпрацює з двома цехами в Солонці та Червонограді. Єдине, що ми можемо в’язати у них, – колекцію «До перемоги».
Є надія відновити виробництво, Геннадій з Олею вже активно над цим працюють. Вони знайшли приміщення у Львові та закупили верстати. Команда Dodo працює над новою колекцію, у вересні будемо відв’язувати її у власників колишньої Рубіжанської мануфактури. Ми плануємо далі працювати з ними, вони нам дуже близькі.
Бізнес має розуміти: так, як було до війни, вже не буде
Марта: Коли ми зрозуміли, що не зможемо відв’язати потрібну кількість шкарпеток, Андрій почав дзвонити нашим колишнім партнерам. Ми почали створювати нову продукцію, зважаючи на те, з ким можна співпрацювати. Так ми домовилися про поліграфічні послуги й створили колекцію складанок і наліпок.
Ідеї генерує наше суспільство. Це фіксується в наших дизайнах для благодійних колекцій. За період війни ми відкриваємо для себе нових героїв, сміємося над мемами, думаємо над висловами. Багато чого хочеться зафіксувати й передати в продукції. Деякі вислови – «Пані булочка» Тараса Чмута, «Хочу 100 000 мертвої русні» Валерія Маркуса, фрази «Шоб шо?», «Бавовна» – пішли з Твіттеру. Це надихає нас на створення нових шкарпеток.
Андрій: Для деяких підприємств ситуація складна. Оскільки заблоковані порти, рух сировини зупинений. Але всім варто розуміти, що так, як було до війни, вже не буде. Кожен бренд має шукати, як розширити свою діяльність. Люди підтримують продукцію, яка пов’язана з допомогою ЗСУ. У нас з’явилися нові складанки, шкарпетки, стикерпаки з крутими дизайнами. Також будуть нові хустки і кепки. Клієнти розуміють, що їхні кошти підуть на добрі справи. Напевно, у людей є певний рівень довіри до нас.
Люди розуміють, що війна триватиме не один місяць
Марта: Загалом ми передали 4 600 000 гривень до фонду «Повернись живим». Крім того, задонатили 200 тисяч медичному батальйону «Госпітальєри». Також підтримуємо бригаду швидкого реагування Нацгвардії, відправили їм 250 тисяч. Це велика заслуга комунікації з нашими клієнтами. Люди нам довіряють, знають, що кошти підуть туди, куди ми обіцяємо. Вони бачать, що ми вже втілили багато великих благодійних проєктів. Тож ми намагаємось розширювати категорії продукції на підтримку ЗСУ.
Андрій: Це ні для кого не секрет, що ми пишаємося нашими клієнтами. Це активні та відповідальні люди. Вони розуміють, що війна буде тривати не один місяць, тому треба допомагати. У нас запустився міжнародний сайт, де люди з інших країн можуть придбати нашу продукцію та допомогти армії. Про це знають дуже мало людей, реклами не було, але навіть у такому форматі є покупки.
Нещодавно ми зібрали 407 666 гривень на благодійному аукціоні «Невидане». Ми розігрували в телеграмі шкарпетки, зв’язані на Рубіжанській панчішній мануфактурі. Ці пари унікальні, вони виготовлені в єдиному екземплярі. Планували зібрати 50 000 грн, але наші клієнти збільшити суму ввосьмеро.
Поведінка бізнесу – це відображення цінностей підприємства і людей, які там працюють. Має бути розуміння, що в країні триває війна. Нам пропонували платили менше податків, але ми від цього відмовилися. Важливо підтримувати економічну стабільність, бюджет наповнювати теж потрібно.
Тільки одна думка – це закінчиться перемогою
Андрій: Думаю, що у всіх українців відбувається масова рефлексія. Багато людей заново дають відповіді на базові запитання. Коли бачиш, як люди об’єднуються, виникає розуміння, що українців не перемогти. Тільки одна думка – це закінчиться перемогою. Тому треба залишатися сильними.
Марта: А ще стало зрозуміло, наша русофобія недостатня. Усе, що ми бачимо, просто не вкладається в голову. Я зрозуміла, що треба більше диверсифікувати підприємство. Ми були дуже прив’язані до однієї мануфактури. Мати таких партнерів класно, але розуміємо, що поруч завжди була загроза. Ще у 2014 році навпроти підприємства їздили танки.
Надалі ми будемо розширювати продукцію та коло партнерів. Ми мусимо розуміти, що перемога – це одне, ми до неї впевнено крокуємо. Але після перемоги потрібно відбудовувати країну. Нас чекає не одна колекція дизайнів: «До перемоги», «До відбудови» тощо.
Андрій: Можливо, після перемоги ми зробимо велику колекцію. Зберемо приємні миттєвості, символи боротьби. Це буде історія. І хотілося б цю історію показати у наших шкарпетках.
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
Ірландський актор Джек Глісон зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя. Глісон зробив це на відкритті документального проєкту в Лондоні під назвою «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей».
Про це повідомили в UNITED24.
Проєкт розкриває історії дітей і підлітків, що пережили російські обстріли, окупацію чи були вимушені покинути власні домівки. Ініціаторкою стала Христина Храновська. Вона займається соціальними та культурними проєктами для дітей упродовж 15 років.
Джек Глісон зачитав уривок щоденника маріупольця Єгоpa Кравцова, який разом із мамою та сестрою пережив окупацію рідного міста.
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Зірка «Гри престолів», ірландський актор Джек Глісон, зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя на відкритті документального проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» у Лондоні. Виставка розповідає історії дітей, які стали свідками війни в Україні: пережили обстріли, окупацію чи змушені були покинути свої домівки. Ініціаторка проєкту ― Христина Храновська. _________ Game of Thrones star and Irish actor, Jack Gleeson, read out the diary of Yehor Kravtsov from Mariupol at the opening of the documentary project War Diaries: Unheard Voices of Ukrainian Children in London. The exhibition tells the stories of children and teenagers who witnessed the war in Ukraine, were forced to leave their homes, survived occupation, or endured shelling. The project's initiator and founder is Khrystyna Khranovska.
Опубліковано United24 Пʼятниця, 14 березня 2025 р.
«Щодня очі українських дітей бачать та проживають жахи війни, щось записують, щось проявляють на малюнках, а щось просто тримають в собі. На виставці представлені 14 історій, які дають можливість відвідувачам ознайомитися з досвідом війни в Україні очима дітей, без метафор»‚ — написали організатори проєкту.
Нагадаємо, що Starbucks випустив дизайнерські чашки від художника українського походження (ФОТО).
Фото обкладинки: Діана Андруник
