Волонтери прагнуть максимально зберегти автентичність садиби, повторно використовуючи історичну жовту цеглу для фасаду. Дерев’яні балки, що були демонтовані раніше, повернуть на своє місце у перекриттях.
На першому поверсі відбудованої садиби можуть з’явитися ресторан або кав’ярня. Також планується перенесення заїзду до сусіднього ЖК для відновлення історичних пропорцій будівлі.
9 листопада відбудеться демонтаж зруйнованої частини пам’ятки, консервація вцілілої частини та сортування жовтої цегли для подальшого відновлення. Роботи узгоджені з Нацполіцією та Київською міською прокуратурою.
Нагадаємо, що на Київщині відкрили сучайний ЦНАП: понад 19 тисяч мешканців отримають доступ до адмінпослуг.
Режисер Любомир Левицький працює над трилером «Killhouse», який базується на реальних подіях — унікальній спецоперації бійців Головного управління розвідки Міністерства оборони та третьої окремої штурмової бригади ЗСУ.
Як повідомляє ГУР, у створенні фільму залучені військовослужбовці й ветерани українських Сил безпеки та оборони, зокрема й працівники розвідки.
Про фільм
Сюжет «Killhouse» розгортається довкола місії з евакуації подружжя з окупованої території, що опинилося під російським обстрілом. Свідком операції стає американський журналіст, який стикається з моральним вибором: росіяни захоплюють 14-річну доньку подружжя й вимагають обмін на іноземця. До справи долучаються спецслужби США, і боротьба за життя загострюється до краю.
Завершення роботи над фільмом заплановано на 2025 рік.
Нагадаємо, що Третя штурмова запустила благодійний проєкт з українськими артистами: хто взяв участь.
Також ми повідомляли, що у Києві пройшов допрем’єрний показ фільму «Буча» з ексклюзивними матеріалами ГУР (ФОТО).
У київській галереї thesteinstudio відкрилася виставка фотографій українських мозаїк, створених фотографом Євгеном Нікіфоровим. Протягом 2013–2023 років він документував твори радянського періоду (1950–1990) невідомих авторів, зібравши їх у книжці «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90», створеній у співавторстві з історикинею Поліною Байцим.
Назва «Чипси» відсилає до терміну, яким митці-мозаїчники називають окремі фрагменти своїх творів — шматочки скла, кераміки чи смальти, з яких складається мозаїка.
На постері виставки зображені символічні для Нікіфорова чайки з маріупольського кафе «Ілюс».
Фото: Євген Нікіфоров
«З вокзалу Маріуполя я завжди йшов пішки вздовж пляжу до «Ілюс», щоб поїсти чир-чири, потім піднімався на перехід над залізницею й милувався Азовським морем. Ці чайки — частина сотень робіт, чий авторський слід навіки загублений», — розповідає Нікіфоров.
Експозиція включає фотографії з книжки та інші архівні роботи митця. За словами Нікіфорова, виставка є спробою відкрити доступ до його багаторічного архіву й показати твори, які зазвичай залишаються поза увагою: «Фокус на мозаїках, які не завжди можна назвати монументальними, але саме вони формують мозаїчний пазл українського монументального мистецтва».
Виставка триватиме до 19 листопада за адресою: вул. Лютеранська, 6. У день закриття відбудеться онлайн-презентація книжки «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90» від видавництва ist publishing.
Нагадаємо, що у Києві пройшов допрем’єрний показ фільму «Буча» з ексклюзивними матеріалами ГУР (ФОТО).
У залі поволі згасає світло, простір наповнюють перші акорди. Український голос починає пісню, а в наступному куплеті до нього приєднується кримськотатарська мелодія. У проєкті «Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся» культури українців і кримських татар переплітаються в поезії, музиці, театрі, анімації та відеоарті. 2025 року вже заплановано концерти в Україні, Німеччині, Франції, Голландії та інших країнах.
ШоТам розпитав учасників проєкту про те, як творчість стала тим зв’язком, що дає змогу двом народам підтримувати одне одного.
Богдан Тихолоз
керівник проєкту, літературознавець і менеджер культури, директор Дому Франка.
Українська перемога неможлива без українського Криму
Цей проєкт — вистражданий, народжений не одразу. Він почався для мене з запрошення Наталії Рибки-Пархоменко, яку я називаю серцем проєкту. Я люблю бачити вогонь в очах інших, і коли Наталя розповіла мені про задум поєднати український і кримськотатарський мелоси через стародавні пісні, що народжують щось нове, я також запалився цією ідеєю.
Богдан Тихолоз — керівник проєкту. Фото: Ірина Будько
Назва проєкту «Yuşan-Зілля» — символічна. Бо євшан-зілля або полин-трава є символом національної пам’яті, запахом рідної землі, своєрідним оберегом. За легендою, євшан-зілля здатне пробудити пам’ять роду. Тож цей проєкт увібрав у себе соки кримського степу, аромати полину, запахи моря та гір.
Кримськотатарська культура перебуває у творчому діалозі з українською протягом тисячоліть, і ця співпраця завжди збагачувала нас. Тому це проєкт про переосмислену ідентичність — українську та кримськотатарську.
Українська перемога неможлива без українського Криму. Ні кримські татари не мають іншої історичної Батьківщини, крім Криму, ні українці не мають іншої Батьківщини, ніж Україна. Тому ми є союзниками у великій війні.
Наталія Рибка-Пархоменко
натхненниця та вокалістка проєкту.
Десять років їздила в Крим і вирішила зробити про нього проєкт
Десять років поспіль я проводила липень у Криму, на горі Караул-Оба — це був мій найглибший зв’язок з природою. Щоразу покидаючи Крим, я сиділа біля моря й казала: «Я обов’язково до тебе повернусь». Та після 2013 року цього так і не сталося.
У 2017 році до мене звернувся мій друг Халіл Халілов: «Ти любиш українську музику і Крим. Чи не хотіла б поімпровізувати з кримськотатарською?». Це запитання мене зачепило, але я не знала, як підійти до цього, бо не була носійкою культури. Друг відповів: «Знайди в інтернеті співачку з Криму, і я привезу її».
Після довгих пошуків я натрапила на Ріяну Кадирову, яка мене надихнула. Мій друг дотримав обіцянки, і незабаром Ріяна приїхала до Львова. У той час у Львові навчалася віолончелістка Ніаль Халілова, а я завжди мріяла створити музичний проєкт з віолончеллю. Ми швидко зібралися й за три дні створили три пісні.
Після того, як усі роз’їхалися, я намагалася реалізувати задум, але безуспішно. У 2021 році ми знову об’єдналися для конкурсу «Кримський Інжир», а пізніше доля звела нас із талановитим Джемілем Каріковим, і це підштовхнуло рухатися далі. Завдяки підтримці директора Дому Франка Богдана Тихолоза ми змогли зробити перші записи.
Хоч грант у 2022-му ми не виграли, наступного року нас запросили в тур містами Німеччини, а згодом організували концерти в Бельгії та Норвегії. Виступи в Україні залишалися нашою мрією.
Виступ у Домі Франка 18 травня 2024 року
І ось 18 травня, у День памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу, влада Львова підтримала нас, і ми провели вечір українців і кримських татар у Домі Франка. А в липні Український культурний фонд повідомив, що ми – серед переможців конкурсу. Отож зможемо реалізувати нашу мрію – виступити з програмою в Одесі. Це було символічно, адже Одеса, як і Крим, розташована на березі Чорного моря.
Наш проєкт, який ми реалізували завдяки ГО «Асоціація музеїв Івана Франка» за підтримки Українського культурного фонду, є великою подякою цій землі та людям, які там виростили покоління. Кримські татари мають нарешті повернутися додому.
Мистецьке дійство у Львівському органному залі. Фото: Ірина Будько
Проєкт «Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся» об’єднав людей у різних містах на душевних подіях, які встигли залишити теплі спогади. Нариклад, 26 вересня в Одеській філармонії відбулося велике мистецьке дійство, куди міг прийти кожен охочий, а вже наступного ранку в Одесі зустріч продовжилася на співочому сніданку. Львів теж приймав участь — 1 жовтня в Органному залі пройшло мистецьке дійство, а наступного дня на вечері знову звучали мелодії та пісні. Лекції, які проходили онлайн та офлайн, доповнили цю серію подій, щоб ще більше людей могли відчути всю глибину культурного суголосся.
Виступ в Одеській філармонії. Фото: Ірина БудькоСпівоча вечеря у Львові. Фото: Ірина БудькоСпівочий сніданок в Одесі. Фото: Ірина Будько
Джеміль Каріков
музикант і композитор, понад 30 років займається музичним фольклором кримських татар.
Батьків депортували в Узбекистан
Проєкт, до якого я долучився, народився з глибокої потреби пам’ятати й відроджувати нашу культуру. Моє життя почалося далеко від рідного Криму — я народився в Ташкентській області. Мої корені — з Криму, із Сімферополя та Ялти, але родина опинилася в Узбекистані через депортацію, коли радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці з німцями й примусово виселила нас у Середню Азію.
Моє дитинство минуло в Сухумі, куди ми переїхали через хворобу батька. У Сухумі я ріс на березі Чорного моря, трохи ближче до Криму, й здобув там свою першу музичну освіту.
Кримськотатарський музикант-фольклорист і композитор Джеміль Каріков на виступі. Фото: Ірина Будько
Кримські татари завжди відкрито говорили, що Крим — це Україна
Крим завжди був нашою мрією, і повернутися туди вдалося лише в 1991-му. Я став музичним редактором на телебаченні, а згодом — головним диригентом у театрі. З часом я створив власний ансамбль, і в Криму знову зазвучала музика ханського періоду, яка понад 200 років була заборонена.
У 2014 році Крим окупували. Я залишався там ще рік, бачив, як кримські татари зберігали гідність, відкрито говорили, що Крим — це Україна, виходили на мітинги. Після втрати обох батьків у 2015 році я з родиною переїхав до Києва, а потім до Львова, де зустрів Наталію Рибку-Пархоменко. Вона запросила мене до свого проєкту, де наші бажання збіглися.
На жаль, зараз немає умов для того, щоб кримськотатарську музику досліджували та розвивали в окупованому Криму. Я працював там, і досі там є музиканти, ми дружимо… Але на цьому етапі, думаю, набагато більше умов для розвитку та збереження нашої музичної культури є на материковій частині України. Безперечно, ми повернемося. І, звичайно, наша музика має розвиватися в Криму, на Батьківщині — сам дух рідної землі допомагатиме нам у цьому.
Учасники проєкту: Джеміль Каріков, Ніаль Халілова, Наталія Рибка-Пархоменко й актор і режисер Андрій Водичев після виступу. Фото: Ірина Будько
Коментарі