Суспільство
«Кожен має розуміти: якщо не будеш платити гривнями, то перейдеш на рублі»: волонтерка з Болграду збирає кошти для військових і популяризує українську мову
Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.
Коли Оксана 26 років тому оселилася в Болграді на Одещині, більшість людей тут говорили російською чи болгарською. Тож україномовна жінка теж почала переходити на російську. Але у 2018 році повернулася до рідної мови.
«Я подумала: що я роблю? Мій чоловік воює, а я російською розмовляю. І перейшла повністю на українську», — пригадує Оксана.
Зараз, під час повномасштабного вторгнення, вона продовжує говорити рідною мовою і заохочує інших — не лише розмовляти, а й допомагати військовим наблизити нашу перемогу. Про вигадливі способи зібрати гроші та про спільноту, яку вдалося сформувати в Болграді, Оксана розповіла ШоТам.
Оксана Кілафли
волонтерка з Одещини.
Плела сітки, аби не з’їхати з глузду
24 лютого 2022 року я весь день думала, що мені робити далі. Я навіть не пішла на роботу — тоді працювала в міській раді. Цілий день мені знадобився на усвідомлення, що це справді війна, і що все це правда. Мій чоловік — військовий, тож уже перед початком повномасштабного вторгнення він деякий час не був удома. Я вирішила нікуди не тікати, а допомагати чоловікові й іншим нашим воїнам виграти цю війну.
Про волонтерський рух я тоді ще не знала, але вже 25 лютого зібралася з іншими дружинами військових: збирали допомогу, пакували, надсилали. Дуже багато місцевих згуртувалися, і ми з ранку до вечора надривали спини — стільки речей позносили люди.
Моя знайома прикордонниця Аня сказала, що має дві сітки по 2 тисячі квадратних метрів. Тож вирішили вчитися плести. Оце плетіння сіток дозволило тоді не з’їхати з глузду, почувати себе причетними до допомоги військовим.
На початках було дуже багато людей, а зараз залишилося 32. Товариство людей з інвалідністю дуже активно долучилося. Самі звернулися від самого початку й долучаються досі — щодня від ранку до обіду (крім вихідних) плетуть сітки. Результат за ці майже два роки непоганий — сплели понад 5 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток.
Моє завдання — організувати процес, знайти тканину. От нещодавно закупила білу. А ще я постійно проводжу збори, лотереї, шукаю гроші на потреби військових. Мої друзі щомісяця донатять — наче зарплата приходить.
У нас таке правило: переступаєш поріг — говориш виключно українською
Я сама з міста Долина на Івано-Франківщині, та вже 26 років живу в Болграді. Після одруження вирішили жили саме тут, бо мій чоловік родом звідси. Я спілкувалася лише українською, а коли приїхала, то побачила, що люди взагалі її не розуміли. Чула тільки російську й болгарську. Тож з часом почала переходити на російську, але лише з чужими людьми. Тому, якщо з кимось говорила українською, то значить, що прийняла цю людину у своє близьке коло.
Так було до 2018 року. Тоді я подумала: що я роблю? Мій чоловік з перших днів 2014 року воює, а я російською розмовляю. І перейшла повністю на українську. До мене тоді було багато агресії. Та я навчилася захищатися. Коли мені закидають: «А чому ти болгарською не говориш?», я відповідаю, що якщо зі мною хоч хтось болгарською буде розмовляти, то і я відповідатиму.
Тож всі мене знали як людину, яка говорить українською. Влітку 2022 року до мене неодноразово підходили друзі, знайомі й казали: «Зроби щось, організуй клуб чи навчання». У Болграді тоді не було місця, де можна зібратися й поспілкуватися українською. Мені казали, що мову знають, читають і пишуть, а от розмовляти складно — як переступити цей бар’єр? Я довго відмовлялася, бо не мала часу, але мене таки вмовили. 1 вересня ми почали заняття — наче учні в школі.
У нас таке правило: переступаєш поріг — говориш виключно українською. Якщо не можеш підібрати слово, то ми разом перекладемо з російської чи болгарської. Буває, забуваємо слова, але це не страшно, адже ми не уроки вчимо, а граємо.
Спочатку людей у клубі було більше, зараз їх близько 10 — від школярів до дорослих за 70. Я бачу покращення їхнього мовлення, і це мене вражає. Були люди, які взагалі не говорили українською — приходили й мовчали — а зараз чудово розмовляють. У нас приємна атмосфера, новенькі завжди кілька слів розповідають про себе, ми обираємо теми для занять. Перше заняття в нас було про лайку українською — тоді всім хотілося випустити емоції. А коли минув рік, у нас була тема компліментів. Ми говорили їх одне одному, підбирали різні слова. Грали в мафію — дуже насміялися, надірвали животи. Грали у «Хто я?» з картками на чолі. Проголошували тости й навіть вірші писали.
А тоді й сітки пішли плести разом з клубом: співаємо пісень, розмовляємо й допомагаємо воїнам. Цей клуб — моя віддушина. Коли ти нанервуєшся, напереживаєшся, то приходиш у п’ятницю ввечері в цей клуб, а там така атмосфера!
З одноклубників усі учасники стали волонтерами. Коли вже вибудувані теплі стосунки з людьми, то розслабляєшся й починаєш розказувати про свої плани. Я розповідала про якісь негаразди зі зборами, а друзі пропонували допомогу — так утворилася команда.
Я думаю тільки про волонтерство
Опікуємося 88 батальйоном морської піхоти. До нас звертаються багато людей, але я не можу охопити всіх — ресурс невеликий. Але з сітками стараємося допомогти — віддавали й прикордонникам, і поліцейським, але акцент робимо на наших хлопцях. Мій чоловік сформував 88 батальйон, та зараз уже там не служить.
Я не маю фонду чи посвідчення волонтера. Маємо дружній фонд, через який можемо офіційно закуповувати важливі речі, а щось дрібне — самі.
Звільнилася з міської ради, бо не можу більше ні про що думати. Я думаю тільки про волонтерство: «Як зробити акт? Чому дрон застряг на кордоні? Треба написати запит!». Вранці очі розплющуєш, і перша думка — «Що я можу сьогодні зробити?».
Зараз зосередилася на «мавіках» — на початку грудня закупили два, поки збираємо на третій.
Постійно доводиться вигадувати щось нове, бо просто так давати гроші люди не хочуть. Тож постійно думаю, що такого зробити, щоб людям було цікаво, а хлопцям — корисно. Хоча я вважаю, що кожен має розуміти — якщо ти не будеш платити гривнями, то перейдеш на рублі.
Ярмарки, лотереї, гаражні розпродажі
Коли я ще працювала в міській раді, то мала справу з майстрами ручної роботи, тож під час війни це знадобилося. Я створила групу в соцмережах і спитала майстрів, хто хотів би допомагати ЗСУ. Так почали організовувати ярмарки з виробами хендмейду, а виручені кошти передавали на допомогу військовим. Це, знаєте, копієчка до копієчки. Наприклад, на ярмарку до Дня кондитера ми за 3 години зібрали 40 тисяч гривень!
Уже цього року робили гаражні розпродажі — ідея виникла давно, але були сумніви. Та насправді все вийшло! Люди поприносили дуже гарні речі. За три години ми зібрали 24 тисячі гривень, а за три такі заходи — до 60 тисяч. Також робили аукціони — хлопці віддавали відпрацьовані гільзи від протитанкових снарядів, майстрині їх розписували, і ми розігрували.
Тепер проводжу розіграші онлайн. За 100 гривень можна купити один квиток, тож з однієї лотереї десь 3 тисячі можемо отримати. Розігруємо патріотичні світшоти. Також моя сестра для такого розіграшу віддала мені гердан, який сама сплела. До лотів стараємося додавати ще якісь приємні речі.
Для мене свято — це коли чоловік буде вдома
Я розумію, що люди хочуть свята, люди хочуть якось відволіктися. Я теж хочу свята, але для мене воно настане, коли чоловік буде вдома. А щоб чоловік був вдома, треба, щоб війна закінчилася. Для того, щоб закінчилась війна — треба щоб всі допомагали. Загалом ми зібрали більше мільйона гривень — це з усіх наших активностей і завдяки донатам людей з усієї України. Я дуже вдячна тим, хто допомагає.
Мені б хотілося, аби в нас був волонтерський центр, який би постійно працював, а організацією займалася не лише я. Думаю, так ми могли б ще більше допомагати.
Я прочитала, що волонтер — це не той, хто допомагає сусідам, знайомим, друзям, тож я не волонтерка, бо 88 батальйон — це мої друзі. Я знаю, скільки людей там загинуло, я навіть на похорони не приходжу, бо не витримую. Та я бачила світлини загиблих на полі бою і зрозуміла, що не відступлю.
Не мають хлопці й дівчата просити в нас щось, а ми маємо самі питати: «Що вам ще треба? Чим ми можемо допомогти?». Подивіться на мапу — яка Україна, і яка росія. Ми маємо стати кулаком, який розіб’є морду москалям.
Суспільство
Під час дорожніх робіт поблизу Львівської площі в Києві комунальники натрапили на фрагмент трамвайної рейки, яка пролягала тут понад сто років тому.
Про це повідомив активіст Дмитро Перов.
За словами Дмитра, перші згадки про трамвайний рух на сучасній вулиці Січових Стрільців, яка наприкінці 19 століття мала назву Львівська, датуються 1894 роком.
На початку 20 століття цією ділянкою проходили трамвайні маршрути №4 і №20 (до Лук’янівки) та №9, що з’єднував центр із залізничним вокзалом через вулицю Бульварно-Кудрявську.
Читайте також: Студенти з Києва передали «Довженко-Центру» дві німі стрічки, що вважали втраченими (ФОТО)
У цьому ж районі зберігся ще один елемент трамвайної інфраструктури — диспетчерський пункт, зведений у 1982 році за проєктом архітектора Яноша Віга. У 2021 році споруду планували демонтувати, однак завдяки ініціативі підприємця Алєкса Купера її вдалося зберегти.
Нагадаємо, що у Києві вперше за сто років виготовили автентичну цеглу для відбудови історичних будівель.
Фото: фейсбук-сторінка Дмитра Перова
На Центральному залізничному вокзалі Києва відкрили скульптуру «Воля» українського художника Олексія Сая. Артоб’єкт виготовили із залишків вітального знака села Любимівка Херсонської області, яке перебувало під тимчасовою окупацією у 2022 році.
Про це повідомили в «Укрзалізниці».
Символізм артоб’єкта
Скульптуру створили у межах співпраці УЗ та PinchukArtCentre. Раніше її демонстрували виключно на міжнародних заходах, зокрема під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Тепер робота доступна для широкої публіки у столиці — на другому поверсі вокзалу біля ескалатора.
«Ця скульптура утворює слово “Воля”, яке несе в собі значення як “свобода”, так і “волевиявлення”. Це подвійне значення захоплює українську душу. Воно відображає те, що свобода не є пасивним станом. Це стан, який може бути досягнутий і підтриманий лише завдяки вольовим зусиллям. Ці два поняття онтологічно переплетені. Свобода вимагає волі до боротьби, терпіння і захисту. Саме через наполегливе волевиявлення свобода стає живою реальністю», — написали в УЗ.
Читайте також: «Внесок у мирне майбутнє»: німецький дизайнер закликав донатити українським медикам
Артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф додав, що скульптура «є монументом для всіх українців, який наголошує на нерозривному зв’язку між свободою і волею».
Також скульптура відсилає до роботи «LOVE» американського художника Роберта Індіани, створеної у 1960-х роках.
Нагадаємо, що пасажири УЗ зібрали понад 6,5 млн гривень на кейсеваки, коли купували чай у потягах.
Фото: фейсбук-сторінка УЗ
21-річному військовому Роману, який отримав важке осколкове поранення голови, хірурги з України, Канади та США провели унікальну реконструктивну операцію — йому встановили титановий імплант замість зруйнованих кісток чола. Операцію виконала міжнародна місія «Face the Future Ukraine», яка вже вп’яте приїжджає в Україну допомагати пораненим.
Про це повідомили в БФ «Пацієнти України».
Роман пішов на війну у 18 років і своє 19-річчя зустрів у Бахмуті. Під час боїв на Курщині поруч із його позицією розірвались чотири авіабомби. Хлопець опинився під завалами, отримав понад 20 поранень, зокрема й уламкове в голову, що зруйнувало кістки чола. Три місяці Роман не міг рухатися, проходив кілька складних операцій, а частина його мозку лишалась незахищеною.
«Ми провели операцію та встановили на місце знищених лобних кісток індивідуальний імплант з титану, який захистив мозок хлопця від ушкоджень та вирівняв чоло. Окрім імпланту ми пересадили сполучну тканину, аби титан не пошкоджував шкіру. Втручання тривало чотири години та дозволила захистити мозок від інфекцій, які знаходяться в носі і пазусі», — розповідає хірургиня з США українського походження Наталія Біскуп, яка вже втретє оперує поранених в Україні.
Читайте також: 13-річного хлопця із Сум відзначили за порятунок людей після ракетної атаки (ФОТО)
Роман став наймолодшим пацієнтом у цій місії. Загалом цього разу прооперували 25 поранених: проводили реконструкції носа, щелеп, орбіт очей, встановлювали індивідуальні імпланти. Усього — 83 операції.
За словами координаторки Наталії Комашко, за п’ять місій лікарі допомогли 160 пацієнтам. Деякі з них проходять багатоетапне лікування. Наступну місію запланували на осінь. Записатися можна за посиланням.
Нагадаємо, що канадці передали бійцям ГУР перший в Україні гелікоптер Sikorsky S-76A (ВІДЕО).
Фото обкладинки: БФ «Пацієнти України»
