Суспільство
Володимир «Шаміль» Шередега про бюрократію в ЗСУ, «Павлівку», збори в твітері й допомогу побратимам
Уперше Володимир Шередега пішов на війну 2014 року, долучившись добровольцем до батальйону «Дніпро-1». Рік потому він повернувся до цивільного життя, а в лютому 2022 знову спакував наплічник і вирушив до центру комплектування. Спочатку – оборона Київщини в лавах ТрО, далі – ЗСУ й східний напрямок, а потім – травма, яка через недбалість лікарів змусила військового надовго застрягнути у стінах лікарні.
Дві операції, депресія, «Павлівка», довготривала реабілітація і… твітер. Шередезі вдалося згуртувати довкола себе понад 30 тисяч читачів, а згодом – конвертувати аудиторію у допомогу пораненим побратимам. Про перші місяці вторгнення, помилку лікарів, армійську бюрократію та збори у твітері «пан Шаміль» розповів команді ШоТам.
Володимир «Шаміль» Шередега
Військовослужбовець Збройних сил України
У мене був усього один варіант – мобілізація
Я недооцінював російський ідіотизм і не думав, що у них його вистачить на повномасштабне вторгнення. До 24-го лютого думки були про те, що війна на сході може стати агресивнішою чи потужнішою. Думав, що все обмежиться, можливо, якимось коридором до Криму чи Півднем. Але аж ніяк не про те, що доведеться обороняти Київ.
Але трапилося те, про що ми всі знаємо. Пригадую, як прокинувся від того, що дружина дивиться звернення російського диктатора. Тоді стало зрозуміло, що щось таки назріває. Хоч я і служив ще на початку російсько-української війни, та той досвід особливо не зіграв мені на руку. Адже емоцій було стільки, що зібрати їх докупи було доволі непросто. Та найголовніше, було розуміння, що іншого вибору немає. Треба знову брати зброю до рук.
Тому я автоматично почав збирати наплічник і вже незабаром стояв у черзі до одного з військкоматів, щоб мобілізуватися. Черга була шалена, я провів у ній увесь день, але все ж зміг оформитися. Спершу до територіальної оборони. Під час окупації Київщини з ворогом здебільшого боролася регулярна армія. Ми ж були у найближчому тилу – підвозили все необхідне та охороняли певні об’єкти.
Попасна, Лисичанськ і траса на Бахмут
А вже у квітні я повноцінно перейшов у ЗСУ. Мені пощастило з підрозділом, командуванням, задачами та результатами. Мені дійсно все подобалося. Хіба, напевно, як і всім з самого початку, здавалося, що ми робимо недостатньо. Замало воюємо, замало до чогось долучаємося.
Я встиг поборотися з росіянами у Лисичанську та під Попасною, коли місто вже здалося. Наші позиції були якраз між Попасною і Бахмутом. Ми мали тримати цей напрямок, поки окупанти намагалися взяти під контроль трасу Бахмут-Лисичанськ і відрізати наших, які тоді ще були у Сєвєродонецьку.
Це був десь травень місяць. Далі також було чимало всього, а потім я травмував коліно. Це трапилося влітку. І насправді це доволі прикра травма, яка наче й не мала вивести мене зі строю. Я був у спорядженні, переповзав по землі на правий бік, припіднявся на праву ногу і вивернув її разом із коліном. Як з’ясувалося згодом, я надірвав меніск і порвав зв’язки в коліні.
Дві операції, і обидві – дарма
Здавалося б, доволі розповсюджена травма коліна. Якщо її правильно лікувати – наслідків можна уникнути. Мене прооперували у військовому шпиталі. Забіжу наперед і скажу, що мені неправильно встановили спеціальний гвинт, який мав тримати порвану зв’язку, і це стало відправною точкою для всіх подальших проблем із ногою.
Після операції я опинився на реабілітації. Нога почала загоюватися, але коліно все ще не згиналося. Так тривало десь два місяці. За цей час нічого не змінилося, коліно не запрацювало, а отже, реабілітація не допомагала. Стало зрозуміло, що щось йде не так.
Я пішов на другу операцію. Вона мала мобілізувати коліно і змусити його нарешті працювати. Тоді я ще не знав, що щось не так встановлено, чи взагалі про те, що під час першої операції трапилася якась помилка.
Далі – знову двомісячна реабілітація, результат якої лише один – я ледве міг згинати коліно. Про те, щоб адекватно ходити чи бодай просто ставати на ногу, не йшлося взагалі. Суглоб не працював, а мені було боляче та некомфортно.
Лікарі помилилися, але я дізнався про це лише згодом
Про лікарську помилку під час першої операції дізнався лише в листопаді. Я приїхав до Києва, щоб потрапити до фахівців з Інституту ортопедії. Там мені й пояснили, що неправильно встановлений гвинт серйозно нашкодив коліну. Він порвав і хрящ, і зв’язку, і навіть кістку.
Його потрібно було виймати. От тільки просто взяти і одразу лягти під ніж я не міг. Треба було зачекати, поки після першої операції мине бодай пів року. Замкнуте коло. Необхідно вийняти гвинт, бо він руйнує коліно зсередини, але робити це вкрай ризиковано, оскільки може порватися зв’язка. Довелося чекати до лютого 2023 року.
Першого лютого мені зробили третю і, я сподіваюся, останню операцію на коліні. Гвинт зрештою вийняли. Утім лікарі сказали чекати чотири місяці – лише після цього вони зможуть оцінити результат та прогрес. Наразі минуло два з половиною місяці. І я нарешті можу ходити. Трошки, але ходити.
Так, це ще далеко від ідеалу. Але якщо порівнювати з тим, що було після першої операції, то я дійсно відчуваю прогрес. Ніхто не говорить про якісь фізичні навантаження чи бігові марафони. Ні, поки що йдеться виключно про базову потребу – ходити. Зараз я маю ще близько місяця, аби покращити свій стан. Сподіваюся, ходити стане простіше, я зможу чимчикувати на своїх двох трохи довше, легше підніматися сходами.
Два тижні «на дурці»
Та більш-менш позитивно налаштуватися мені вдалося відносно нещодавно. Між операціями я вже двічі лягав на лікування до психіатричної лікарні, або простіше – «на дурку». Це був не примус, а поступова потреба, яку я відчував. Я переймався за своє здоров’я, хвилювався, що не можу ходити, виконувати обов’язки. Мені було складно заспокоїтися, сконцентруватися на чомусь, читати або дивитися будь-що. Та й взагалі нормально функціонувати ментально було складно.
Я вирішив поїхати в «дурдом», щоб, як мені здавалося, отримати лікування. Та коли прийшов, мене запевнили, що психічних захворювань немає. Є депресивно-тривожний розлад, тож потрібно «підібрати правильні медикаменти». І все. З’ясувалося, що в «Павлівці» (Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова) не лікують, а глушать симптоми. Здебільшого там лежать люди, які вже не можуть самостійно впоратися зі своїми захворюваннями. Тоді їх вводять у такий медикаментозний стан, аби вони, умовно, «не вийшли у вікно».
ви всі будете сміятись, але сьогодні збір на дурку.
— пан шаміль (@vsheredeha) March 17, 2023
як би це неприємно кому не звучало, але там (у павловці) є ціле відділення для військових і воно забите по края.
там зараз роблять ремонт у спортзалі, щоб пацієнти могли займатись-реабілітуватись.https://t.co/TS797wMjWo pic.twitter.com/peEkwQmx9X
Сумарно я пробув «на дурці» два тижні. Але не можу сказати, що мене лікували. Після виписки нам із психотерапевтом довелося витратити десь чотири місяці, щоб підібрати комфортні та дієві антидепресанти. Бо ця справа далеко не з простих. Ліків існує сотні, якщо не тисячі. Але далеко не кожна пігулка може підійти конкретній людині. Тому це все надто індивідуально.
А на практиці – доволі не індивідуальне ставлення до військових, які проходять лікування. Де-факто вважається, що боєць, який лежить у лікарні, просто «косить» від служби. Вигадує собі якісь хвороби й робить усе, аби не повертатися на фронт. Так майже скрізь, і в «дурдомі» – також.
У «Павлівці» навіть є окреме відділення для військовослужбовців, але воно повністю заповнене. Вояк кладуть всюди, де є вільне місце, і намагаються якомога скоріше виписати. А ставлення, як і всюди, доволі специфічне та упереджене.
Армія – це повільна бюрократична машина
Попри все можу сказати, що мені пощастило з підрозділом та людьми з яким я служив. Тому що для всіх, абсолютно всіх процедур, лікарняних маніпуляцій, навіть банально для того, щоб приїхати у шпиталь, військовий має отримати направлення від командування. І я їх отримував.
А є ті, кому ці направлення просто не видають або змушують чекати бозна-скільки. Розумієте, армія – це бюрократія. Тут все, що стосується потрібних папірців для військовослужбовців, – це довго й нудно. А з початком повномасштабної війни стало ще гірше. Попереду на мене чекає військово-лікарська комісія. Судячи з усього, що шириться мережею, це пекло.
Тому я готуюся до черг. Довгих черг. Підозрюю, що це може затягнутися на місяці. І тут вже питання не у фізичних випробуваннях лікарень, а в тому, як швидко буде рухатися армійська бюрократична машина.
30 тисяч гривень за годину? Зберемо
Зараз також намагаюся допомагати зі зборами для поранених військових і потреб деяких лікарень. Я почав активно вести сторінку у твітері, і в певний момент вона «зайшла» людям, вони почали підписуватися.
З’ясувалося, що твітер – це корисний інструмент закриття певних фінансових потреб для поранених бійців. Власне, цим я й зайнявся після третьої операції. Гортав стрічку і випадково натрапив на допис дівчини, яка збирала кошти на реабілітацію чоловіка після поранення та низки операцій. Для розуміння: якісна приватна реабілітація, якщо відвідувати її кожен день чи бодай через день, може коштувати і 20 тисяч гривень на місяць.
ЗБІР ДЛЯ ПОРАНЕНОГО!
— пан шаміль (@vsheredeha) April 7, 2023
це Женя – бойовий медик. він втратив ногу, але хоче максимально реабілітуватись і повернутись на службу, а для цього потрібно багато часу і коштів.
сьогодні у Жені день народження. привітайте донатом і зробіть репост.https://t.co/F2V5iJvWqO pic.twitter.com/62RvExgLR9
А чоловік – я вже точно не пам’ятаю – чи частково отримував зарплату, чи його вивели поза штат. Тобто він залишився без виплат і потягнути такі витрати самостійно не міг. Тож я запропонував допомогти. За годину нам вдалося зібрати близько 30 тисяч гривень, яких мало вистачити на два чи три місяці. Задоволені та вдячні були всі.
Читачі ставлять «дзвоник», аби не проґавити збір
Так воно й пішло. Написала одна, друга, третя людина. Зверталися з проханням підтримати збір, наприклад, на заміну суглоба, операцію чи реабілітацію. Словом, будь-що, пов’язане з підтримкою військових, які отримали поранення і зараз не можуть фінансово забезпечити собі дійсно гідне лікування.
Мені пише справді велика кількість людей. Уявіть, 30 тисяч читачів, а скільки в них є знайомих, друзів, рідних чи близьких, які потребують підтримки? Збори на моїй сторінці закриваються дійсно швидко, і це не може не тішити. Люди готові допомагати пораненим. З самого початку читачі навіть писали у коментарях, що ставлять «дзвоник» на сторінку, аби не проґавити збір.
Єдиний недолік такої кількості охочих – збори невідомих людей доволі складно перевірити на достовірність. Дехто просто не може пояснити, на що саме необхідні гроші, чи, скажімо, надати докази реальності цієї потреби. А шахраї не нехтують можливістю нажитися.
Благодійний фонд? Поки що у мене зв’язані руки
Щоб уникнути непорозумінь і не втратити довіру читачів, збори скоротилися здебільшого до людей, яких особисто знаю я, мої друзі, знайомі або знайомі знайомих. Тобто має бути бодай одна спільна людина, яка зможе поручитися за збір. Адже довіряти фотографіям якихось документів теж не можна. П’ять хвилин у фотошопі – і «липова» довідка готова.
За цей час, якщо я не помиляюся, вдалося закрити 34 приватні збори на потреби конкретних поранених бійців. Крім того, я також допомагав із придбанням обладнання Житомирській лікарні, а Київській клінічній лікарні №8 – із медикаментами для відділення травматології. Також підтримав «Павлівку», коли вони робили ремонт у спортзалі для військових.
Чи не хотів би я відкрити благодійний фонд? Хотів би. Це ідея, над якою я постійно розмірковую. Щоправда, у мене зв’язані руки, поки я є діючим військовослужбовцем. Військові не можуть займатися підприємницькою чи громадською діяльністю. Тому поки що допомагаю так, як можу.
У колажі використано світлину Юлії Вебер для видання Бабель.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
