«Відправка на Бахмут? Вже готуємо». Хто частує ЗСУ смаколиками? Знайомтеся, «Хлібобулочні війська»

«Хлібобулочні війська» утворилися в перші тижні російського вторгнення – у дніпровській квартирі на 11-му поверсі. Там Катерина Свіца почала випікати смаколики для українських захисників. Згодом довкола волонтерки сформувалася справжня команда, яка вже майже рік допомагає нашим воїнам.

Вони готують печиво та пряники для бійців легендарних бригад ЗСУ, а коли російська ракета поцілила в житловий будинок у Дніпрі – були серед перших, хто приніс допомогу. Про роботу «Хлібобулочних військ», випічку для оборонців Бахмута та волонтерство Катерина розповіла ШоТам. 

На четвертий день вторгнення я відчула, що час щось робити

Перші чотири дні повномасштабного російського вторгнення я пробула разом зі своєю подругою, адже в її будинку був підвал. На той момент мені це здавалося найбільш безпечним місцем. Принаймні я думала, що це точно безпечніше, ніж вдома на 11-му поверсі. Ми були разом увесь час, і коли ставало надто страшно та лячно, то йшли у підвал. Я, здається, як і всі, цілодобово моніторила новини. Вже не відрізняла день від ночі, а перед очима лише блимали повідомлення з різних куточків України про те, як і де заходять вороги. 

На четвертий день я усвідомила, що час щось робити, інакше я можу просто зійти з розуму від бездіяльності і постійного блимання телефону. Тоді я повернулася додому, бо знала, що мені потрібна моя духовка і все кухонне приладдя, аби почати щось пекти. І було вже майже байдуже на 11-й поверх і небезпеку, яку він таїв у собі. Я просто хотіла робити хоч щось корисне. 

Я геть не думала про те, що роблю і куди потім діти те, що напекла. Точно пам’ятаю, як замісила тісто і напекла перші пиріжки. Без зайвих думок – лише робота руками, щоб бодай якось відволіктися від того, що коїлося довкола. Після цього опублікувала в інстаграмі допис, запитавши, куди й кому можна це все передати. Відповідь знайшлася буквально миттєво. І відтоді робота закрутилася.

Ми – це «Хлібобулочні війська»

Я прокидалася, коли закінчувалася комендантська година, і лягала з її початком. Решту часу я постійно була на ногах. Щодня, без вихідних і без перерв. Складно? Так. Можливо? Звісно. Я пекла для наших захисників все, що могло пережити транспортування і якомога довше прожити у коробці. Адже спершу посилка їде поштою, а потім бійці забирають її, коли з’являється вільний час. А це трапляється далеко не одразу після прибуття. 

Тому у хід пішли печиво і пряники. Пряники, до речі, з мотиваційними написами: «Завдяки тобі», «Слава Україні!», це до вподоби захисникам. З часом до мене почали звертатися дівчата, питали чи можна долучитися до роботи. Звісно, можна! Треба! Вони почали пекти і приносити все мені, аби я шукала тих, кому надіслати чи через кого передати наші смаколики. Ось так і з’явилася допомога від небайдужих. 

Невеличкі «хлібобулочні війська», так ми себе називаємо. Перші півроку дівчата мінялися, хтось приходив, а хтось йшов. Але згодом робота налагодилася і сформувалася відповідальна команда. Вже зараз я точно знаю, що мене не підведуть. Я з упевненістю можу зателефонувати й сказати, що на носі відправка у Бахмут, – і отримаю свіжу випічку від дівчат. Так якраз і трапилося перед нашою з вами розмовою.

Трагедія в Дніпрі вибила землю з-під ніг

Періодично я прошу волонтерів попереджати, коли, кому і що потрібно буде спекти бодай за декілька днів, щоб підготуватися і вчасно віддати посилку. Це інколи працює і трошки полегшує нам задачу. Але доволі часто все стається геть навпаки. Мені просто телефонують і кажуть: «Катю, відправка зараз, дай що-небудь!». 

І доводиться вигрібати все, що маємо, аби волонтери не поїхали без коробочки з пряниками чи печивом. Коли знаємо, що буде відправка, яку везтимуть волонтери (тобто бійці отримають посилку доволі швидко), то ми намагаємося приготувати те, що можна з’їсти одразу. Наприклад, пиріжки з будь-чим, аби це нагадувало нашим воїнам про дім та надійний тил. 

Читайте також: 35 тис. хлібин для Бучі та Гостомеля. Як топ-кондитерка Києва перетворила бізнес на волонтерський проєкт

З посилками для військових за майже рік великої війни ми розібралися і фактично створили свою систему. Але коли 14 січня у Дніпрі сталася трагедія – це дійсно вибило землю з-під ніг. Ми прийшли до того будинку, куди поцілили росіяни. Побачили розруху та горе. А ще – кілька наметів, в яких був чай і трохи печива. Але того, що там було, бракувало для рятувальників, які без перепочинку шукали й витягали людей, розгрібали тонни бетону. 

Готували упродовж усієї пошуково-рятувальної операції

Туди я принесла те, що залишилося вдома – шість коробочок з випічкою – і побачила, як швидко все розбирають. Одразу зрозуміла, що потрібно щось із цим робити. А для мене щось – це, звісно, готувати і пекти. Ми зібралися дівчатами та взялися до роботи. 

«Рятувальникам і усім, хто там, потрібно їсти, щоб шукати людей і розбирати завали!», – сказала я. І з цих слів наш маленький механізм «хлібобулочних військ» прийшов у дію.

Ми готували і пекли все, що могли, і так швидко, як тільки могли. Приносили і знову поверталися до роботи. Година за годиною, ми пекли і приносили, а те, що готували, розгрібали майже одразу. Сила-силенна голодних людей, яким ми, сподіваюся, допомогли встояти на ногах у ті надважкі дні, поки тривала пошуково-рятувальна операція.

Грошей на інгредієнти бракує, тож ми запустили лотерею

З початком повномасштабного російського вторгнення я разом з дівчатками працювала постійно. Ми готуємо і печемо постійно стільки, що дуже часто бракує грошей на продукти. На щастя, волонтери привозять борошно, але нам бракує цукру і яєць. Зараз яйця – просто на вагу золота, якщо чесно. Вони надто подорожчали, щоб можна було купляти стільки, скільки нам дійсно потрібно. 

Тому з часом, коли свої вкладення почали потрохи закінчуватися, я вирішила влаштовувати у себе в інстаграмі лотерею. Адже, крім усіх можливих смаколиків, я вмію пекти й торти. Коли я про це згадала, то подумала, що це гарна ідея для того, щоб збирати гроші бодай на найнеобхідніші продукти для нашого маленького волонтерського виробництва. 

Я печу торт, виставляю світлину у соцмережі, проводжу лотерею і просто сподіваюся на те, що виручених коштів нам вистачить. Якось розпланувати чи систематизувати покупки не виходить, адже щотижня це різні суми. Одного разу вдалося отримати вісім тисяч гривень, але навіть цього замало, аби покрити всі наші витрати. 

Я не можу сказати бійцям: «Ну все, я втомилася»

Робота кипіла і кипить досі. Аби якось платити за оренду квартири в Дніпрі та за щось жити, мені доводиться поєднувати волонтерство зі звичайною роботою. У мій дім у Нікополі влучив ворожий снаряд – дому більше немає. Тому без звичайної роботи залишатися ніяк не можна. 

Але це не причина кидати те, що приносить стільки приємного клопоту. Після відправки посилок я отримую від бійців фото з випічкою, яку ми їм надіслали. І ось це – моя мотивація. Коли у мене болить рука чи спина, то я просто пригадую, в яких умовах зараз наші захисники. І все дуже швидко минає. Як я можу жалітися, коли вони захищають мене від ворога? 

Правильно, ніяк. Я пектиму і тішитиму печивом бійців до нашої перемоги. До того дня, поки російського ворога не проженуть з нашої землі. Я щотижня на зв’язку з військовими, і щоразу вони мені кажуть: «До наступного тижня!». Хіба я можу їм сказати: «Ну все, бувайте, я більше не буду готувати, бо втомилася»? Ні. Не можу. 

Вмієте щось робити своїми руками? Робіть

Але можу дещо порадити тим, хто теж хоче допомогти та порадувати наших воїнів. Якщо ви вмієте пекти і робити щось руками – робіть. Просто почніть. Адресати вас знайдуть самі, ваша праця ніколи не пропаде. Я теж не знала, куди подіти свої перші пиріжки, але ж знайшла. А потім знайшла десятки військових, які щотижня чекають на моє печиво чи пряники. 

Ми не кондитери, а просто хазяйновиті дівчата, які навчилися випікати. Ділимося рецептами одна з одною, щоб передати захисникам якомога більш різноманітних смаколиків. Ннабиваємо руку, аби робити це оперативно. 

Знаєте, як ми спілкуємося з військовими? Вони говорять, яка смачна випічка, а ми плачемо від щастя, що змогли їх порадувати. Отак ми і говоримо. Бійці, до речі, теж передають нам подарунки: я маю вже прапор з подяками від 93-ї ОМБр і тубус від чогось… Якби я ще розбиралася, від чого саме.  

Моя мама своїми руками в’яже маленькі жовто-блакитні сердечки. І я точно знаю, що деякі бійці кладуть їх біля серця, коли йдуть у бій. Хіба це не може не додавати мотивації? Звісно, з пиріжком у бій не підеш. Але без смачненького, що нагадує дім, точно важко.