Відновлення Маріуполя: відбудувати не стіни, а життя

Моя історія з Маріуполем починається у 2018 році – тоді я вперше там побувала. Золотий час для розвитку міста – коли до влади приходить нова команда, відкрита до свіжих ідей та експертизи. Так сталося і з Маріуполем, коли в муніципалітеті відбулися зміни після Майдану. І хоча команда ще не дійшла до інфраструктурних проєктів, вона помітно налагодила управлінську роботу і закрила базові потреби Маріуполя. Було відчутно, що містом займаються. 

Першими проєктами нашого урбан-бюро для Маріуполя стали стратегія розвитку спорту і культури. А моє особисте знайомство з містом відбулося через розвиток бізнесу. Саме завдяки цьому проєкту я органічно перейшла від консалтингу до роботи з містами, з приватного сектору – до публічного. 

Якщо раніше я мала справи безпосередньо з бізнесом, розуміла його потреби і проблеми, підбирала шляхи розвитку – тут потрібно було зробити крок назад і подивитися масштабніше. На весь сектор МСП одразу. Розібратися, які інструменти може використосувати місто, аби охопити весь бізнес та позитивно вплинути на його розвиток.

В усіх проєктах ми фокусуємося на людях

Неважливо, яким проєктом у місті ми займаємось: у кожному ключовими є мешканці. У Маріуполі ми не лише допомагали із реалізацією стратегій, а й запустили центр підтримки бізнесу за допомогою USAID, зібрали і навчили команду, продумали і заклали процеси розвитку міста, проєктували публічні простори. 

В усіх проєктах ми насамперед спілкуємося з людьми, проводимо партисипації, вивчаємо думки мешканців, знайомимось із локальними контекстами. Адже без цього розуміння неможливо запропонувати рішення. 

Наприклад, аби розробити стратегії розвитку бізнесу, варто провести інтерв’ю з підприємцями. І для цього ми колабились із компанією Civitta. А щоб створити і запустити стратегію розвитку спорту, потрібно детально вивчити причини, які заважають мешканцям активно ним займатися. Так ми з агенцією Banda запустили кампанію, у якій доводили, що спорт – для всіх, незалежно від віку чи фізичних можливостей. А ще прописали рішення в стратегії, які цьому допоможуть статися. І ця ідея прижилася. 

Щоб спроєктувати парк Гурова в Кальміуському районі, ми включили мешканців в розробку, провели опитування всіх, хто живе навколо. Ми поставили за мету наповнити його життям, активностями, зробити однаково цікавим у різні пори року, збільшити середній час відвідування з години до чотирьох. Поки вивчали місто, знайомились із мешканцями, їхнім побутом, звичними маршрутами та сенсами, якими вони наповнюють місто, Маріуполь зайняв особливе місце в моєму серці.

Але не тільки в моєму. Маріуполь розквітав, активно розвивався і завойовував серця. Наприкінці 2021 року місто завершило Стратегію розвитку 2020-2030 рр, і в центральному офісі USAID казали, що це, певно, найкращий документ в Східной Європі. 

Того ж року Маріуполь виграв звання великої культурної столиці України. Восени, напередодні вторгнення, ми навіть реалізували спроєктований парк – відкрилась перша черга реконструкції, бульвар і площа з садами та сценою. А я навіть не встигла там побувати. Збиралася поїхати навесні. Не поїхала.

Культура, парки та музеї – усе відкинулося на 10-30 років

Ми працюємо із фізичними просторами по всій країні, і це не просто робота. Щоразу, коли я щось створюю, будую – відчуваю проєкт наче свою дитину. Я страшенно переживала за всі прикордонні міста, але Маріуполь… Навіть не могла дивитися на світлини.

Коли руйнується місто – це не про будинки, а про людей. Це багаторічна дружба, міцні зв’язки, частинка душі. Коли маріупольці, з якими ми разом розвивали місто, були змушені тікати через Крим в росію, коли ми безкінечно довго чекали, аби вони вийшли на зв’язок… Коли таких історій безліч – дуже важко.

Звісно, це не унікальна історія. Як і в багатьох українців, рік тому не просто перевернувся весь світ – зруйнувалося все, до чого я йшла роками. Парки, музеї, заповідники, культурні проєкти – Україні знадобилося 30 років, щоб закрити базові потреби мешканців і зайнятися такими просторами. Тепер це неможливо. Ви не уявляєте, скільки перспектив для розвитку у нас відібрала росія. Скільки прекрасного мало статися торік. 

Ми фокусувалися саме на таких проєктах. У 2021 наше бюро Big City Lab запустило декілька пілотних ідей, які мали масштабуватися в інших містах. Це все мало втілитися в реальність у 2022 році. І коли ти вже доклав стільки часу, сил, експертизи, досвіду, зробив усе, аби запустити десятки проєктів, і вже навіть бачиш верхівку цієї гори… Раптом все різко обривається. Усе, що ми разом із командою вирощували, придумували, деталізували.

І тепер ніхто не розуміє, чи є у цих ідей майбутнє. Приходить усвідомлення, що їх точно не реалізують найближчим часом. Навіть якщо ми переможемо завтра, культура, публічні простори, парки та музеї – це не те, про що думають, поки в людей немає житла, поки діти не мають шкіл, поки зруйновано мости та базову інфраструктуру. І розуміти, що те, що ти наскільки любиш і вмієш робити, буде неможливим ще 5-10-30 років – боляче. 

Найскладніше – робити речі, про які ніхто не просив

А втім, влітку нам вдалось відновити роботу над деякими проєктами. Один із них – Альбом безбар’єрних рішень в межах ініціативи першої леді. Ми адаптували його до вимог воєнного часу – це один із базових напрямів, в які я стовідсотково вірю. Про те, як міста повинні зустріти наших героїв. 

Також влітку я отримала стипендію на програму з urban planning в Університеті Амстердаму. Потім об’їхала 10 країн, десь 20 міст, вивчала, як працюють муніципалітети, розширила міжнародний нетворк, разом із командою провели воркшоп у Ганновері. До таких речей, як відбудова країни, потрібно бути готовими – і морально, і професійно. Бо відбудова і розвиток міст – це зовсім різні завдання.

Я з повагою ставлюся до колег, які проактивно розробляють та адвокатують міські проєкти. Києву пощастило зі спільнотою урбан-активістів, які захищають столицю від забудов і бережуть спадщину. Але для мене найскладніше – робити речі, про які ніхто не просив. Якщо на перших етапах не включити всіх стейкхолдерів – депутатів, мешканців, активістів, бізнес – ймовірність реалізації ідеї буде мізерною. 

З кожним проєктом я живу в своїй голові. Живу довго. Усі міські проєкти – це роки, і потрібно мати довгу волю, не відволікатись на нові сяючі цяцьки, аби штовхати проєкт, аж допоки не реалізуєш. Робити «в стіл» для мене – емоційно важко. 

Маємо відбудувати життя, а не стіни

І тут міська рада Маріуполя попросили нас подумати, яким може бути місто після війни. Неймовірна честь. По-перше, це важливо особисто для мене. По-друге, це наше багаторічне партнерство, добре знайоме місто і контексти.

Ми залучили до проєкту 37 фахівців з різних країн світу. Це архітектори-урбаністи, економісти, спеціалісти з екології, вивчення конфліктів, комеморіалізації, стійкого розвитку тощо. Команду одночасно і переповнює ентузіазм, і, по-чесному, трохи страшно. Бо завдання складне і подібного ніхто не робив вже багато десятиліть. Успішних кейсів відбудови міст не так багато. Перед нами стоїть завдання відбудувати не стіни, а життя. 

У цьому проєкті з багатьма невідомими постали нові запитання, з якими ми ще не зіштовхувались: як працювати з відновленням міста, яке ще перебуває під окупацією? *звуки цикад*

Друге, що важливо розуміти, – ми працюємо не над конкретним мастерпланом міста. Це неможливо, поки достеменно не розуміємо, в якому стані Маріуполь. Коли ми візьмемо всі напрацювання, пройдемося по вулицях – можна буде приземлити ідеї і створити реальний мастерплан. Але щоб дійти до цього етапу, потрібно розібратися, як вирішити низку концептуальних проблем. Тож зараз ми працюємо над всім, що можна зробити, аби бути максимально готовими до моменту деокупації міста. 

Хіба не рано думати про відновлення Маріуполя?

Багато хто запитує: чому вже зараз, хіба не рано думати про відновлення? Уявіть: звільнення Маріуполя і… У нас немає жодних планів, що робити в першу чергу. Аби продумати навіть верхньорівневі рішення, потрібно дуже багато часу. Тим паче, щоби провести таку глибоку аналітику, зустрітися з маріупольцями, проговорити їхнє бачення. У нормальних умовах така робота займає щонайменше пів року. 

Натомість у наших умовах, коли більшість експертів працюють pro bono, мешканці Маріуполя розкидати по світу, а ті експерти, що в Україні, стикаються із обстрілами й блекаутами, – це завдання ще більш розтягнуте в часі. Уявіть, що місто звільнили, а ми сидимо всією країною ще 6-9 місяців і думаємо, що робити. Тому логічно починати думати про відновлення зараз – щоб встигнути зробити все, що можемо, до деокупації. 

Ми пропрацьовуємо довгострокові сценарії розвитку, паралельно з нами міська влада Маріуполя працює над планом fast recovery – як забезпечити мешканців, що ремонтувати чи лагодити в першу чергу, чим безпосередньо займатися перший рік, в перший день. Це дуже грамотний підхід, як на мене.

Наше завдання – розробити таку візію відновлення, аби досягти балансу між збереженням душі й ідентичності Маріуполя та відбудовою. Адже радянська забудова – не завжди логічна, з купою проблем, тож розумно використати відбудову як можливість їх вирішити, а не вкотре зацементувати. 

Не можна обговорювати відбудову без самих маріупольців

Крім того, ми досліджуємо, як розвернути місто до моря, як зробити його більш екологічним. Але найскладніше питання – з якого боку взагалі підходити до відбудови. Маріуполь – не те місто, де можна почати відбудову з центру до периферії. У нього інакша структура: це кілька не дуже зв’язаних між собою районів, адже раніше до кожного заводу будували по житловому масиву. Тепер цілі квартали зруйновані. Люди, які повернуться – а вони дуже хочуть повернутися – будуть жити на рознесених острівцях посеред руїн. Але кожен з цих острівців повинен стати оазисом, мати власний план. А потім зруйновані «пробіли» між цими острівцями почнуть поступово заповнюватися – така структура і каркас мають продумуватися одразу. 

Найбільшим хвилюванням та найскладнішим аспектом цього завдання були люди. Неправильно думати про відбудову Маріуполя без тих, кому там жити. Як це зробити? Я розумію, як проводити партисипації з людьми, в яких є місто. А як говорити про місто із тими, хто його не має? Так, щоб маріупольці почувалися комфортно, щоб процес був не травмуючим, а терапевтичним. Аби змістити фокус із болю та втрати – на надію і погляд в майбутнє. 

Коли ми провели перший воркшоп у Литві і запросили на нього експертів та маріупольців, він пройшов надзвичайно добре. Я побачила бажання людей говорити і планувати. Наступну зустріч у київському центрі «ЯМаріуполь» ми попросили фасилітувати Діану Проценко – президентку Національної асоціації медіаторів України. Її команда допомогла зробити обговорення максимально етичним і надихаючим для всіх учасників. Мені здається, такі зустрічі – це перший крок у лікуванні травми. Це нагадує і запевняє: у нас є майбутнє.