Від «пиріжкових буднів» до роботи у Червоному Хресті. Як власниця турфірми з Сумщини допомагає людям і покинутим тваринам

До повномасштабної війни Світлана Шандиба працювала у власній туристичній фірмі та допомагала людям вибирати місця для відпочинку. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, жінка разом з сусідкою в невеличкому селі на Охтирщині зібрали інших жінок, разом пекли пиріжки та возили військовим на блокпости. Пізніше – розвозили продукти людям старшого віку та переселенцям, а також рятували тварин, які залишились без нагляду.

Зараз пані Світлана працює фахівчинею з волонтерства в осередку Червоного Хреста в Охтирському районі, мріє про перемогу, а також переконує ШоТам, що почувається щасливою, коли бачить посмішки людей завдяки її роботі.

Світлана Шандиба

власниця турфірми «5 зірок», фахівчиня з волонтерства в осередку Червоного Хреста в Охтирському районі.

Ми організовували відпочинок на всі «5 зірок»

Все життя я прожила в невеличкому селі на Сумщині. Понад 25 років працювала на промисловому підприємстві «Нафтопроммаш», а у 2006 році відкрила власну туристичну фірму «5 зірок» та стала її директоркою. Колись ми з сім’єю дуже любили відпочивати в Криму, і завжди зупинялись в Судаку в тому ж місці, у тих самих людей. Вони весь час прагнули розвитку та пропонували мені відкрити власну справу, пов’язану з туризмом, адже бачили, що я захоплююсь подорожами. 

Пізніше ми часто їздили в Туреччину на відпочинок, я довго думала про те, аби нарешті запустити туристичну фірму і через півтора року наважилась. Тоді в житті в мене був такий момент, коли хотілось спробувати щось нове та цікаве. Я дуже люблю цю роботу, дарувати людям позитивні емоції та бачити, як вони задоволені повертаються з відпочинку. Тоді я відчуваю свою причетність, адже я все підібрала відповідно до вподобань і зробила людям добре. Агенція «5 зірок» була не лише моїм бізнесом, але й справою всього мого життя.

Не хотіли сидіти і плакати, тому випікали пиріжки

Коли почалась повномасштабна війна, то мені вночі зателефонували родичі з Києва. Ми відчинили вікна і почули звуки важкої техніки, яка наближалась. Я живу менш як 20 кілометрів від Охтирки, і повз нас йшла пряма траса на Київ. У перші дні окупанти їхали з різних сторін, ми тоді не бачили техніки, але чули вибухи та бачили зарево.

24 лютого, коли Охтирка та прилеглі села потерпали від обстрілів, ми зібрались з сусідами, почали телефонувати своїм родичам та забирати своїх батьків. Наступного дня ми з подругою та сусідкою Наталею зрозуміли, що потрібно щось робити, бо не можемо просто сидіти на місці. Багато чоловіків з села записались в тероборону і чатували в селі, а ми не хотіли сидіти і плакати, тому вирішили випікати пиріжки. 

У селі зібрали жінок, щоб випікати пиріжки. Фото надала Світлана.

Кілька наступних днів ми не могли виїхати з села, були сильні бомбардування, наші захисники боролись і зупиняли росіян. Пізніше ми поїхали в Охтирку, аби дізнатись, чим можемо бути корисними. 

Коли їхали, то бачили багато блокпостів і розуміли, що хлопці голодні. У місті було порожньо, працювали лише дві кав’ярні. Власники однієї з них є моїми знайомими, тому ми з ними домовились, що вони даватимуть нам хліб, а ми довозитимемо його військовим на блокпости туди, де можна було. Так на день відвідували по 4-5 блокпостів. Ми звернулись до молодіжної організації «Волонтери Охтирщини» та її директорки Маргарити Ткаченко, вони надавали нам продукти – олію, муку, дріжджі. Тому заодно возили й пиріжки.

Щоб наробити багато, ми збирали жінок з села, яким було по 70-80 років, гуртувались у двох хатинах і працювали. Хтось прокидався раненько й місив тісто, а ми приходили вже випікати. Хлопці зробили нам спеціальні термоящики, щоб ми могли привозити пиріжки військовим ще гарячими.

Десь за тиждень до того, як наші військові звільнили Тростянць в березні, нам подякували за роботу і сказали, що їжі тепер достатньо.

Волонтери розвозили продукти та найнеобхідніше. Фото: ШоТам.

Крім військових, допомагали всім, хто того потребував

Наше село в перші місяці повномасштабного вторгнення було дуже згуртоване, ми постійно комунікували з міською радою. Чиновники повідомляли нас про запити, направляли у віддалені куточки, а ми розвозили продукти та найнеобхідніше. Магазин «Мелба» безкоштовно надавав людям молоко, ми теж возили його та хліб тим, хто потребував допомоги. Люди завжди дякували від щирого серця і часто плакали.

Коли ми розвозили їжу, то часто зупинялись дорогою і підгодовували безпритульних тварин. Навіть собаки розуміли, що сталось щось страшне, вони не боялись підходити до мене, а я не боялась їх.

Друзі, які знали, що ми возимо їжу, телефонували нам і повідомляли, що їхні знайомі виїжджали, а собак залишали на ланцюгу. Якось був випадок, коли ми приїхали до одного будинку і разом з сусідом тих людей розпилювали ланцюг, на якому був прикутий покинутий голодний собака.

Ще пригадую історію про тварин, яка дуже зворушила всіх, хто її чув. Якось мій чоловік повіз їжу собакам, і одна з них не стала їсти кістки, а пішла кудись й привела за собою іншу собаку, яка щойно народила цуценят. Це і є справжня допомога, не лише люди на неї здатні.

З власниці турфірми – у фахівчиню з розвитку волонтерства

В Охтирці навесні 2022 року було дуже складно з продуктами та ліками, аптеки не працювали, але тоді багато допомоги привозили представники Червоного Хреста. В мене були знайомі в організації, ми звернулись до них та запропонували їм для роботи офіс нашої фірми, а через деякий час мені запропонували підписати договір та повноцінно долучитись до команди. Так в липні 2022 року я стала фахівчинею з розвитку волонтерства осередку Червоного Хреста в Охтирському районі. Ця робота потребує багато відповідальності, адже ми розвиваємо волонтерський рух всього району. 

Світлані запропонували стати фахівчинею з розвитку волонтерства осередку Червоного Хреста в Охтирському районі. Фото: ШоТам.

Влітку минулого року перші донори виділили нам кошти і ми роздумували, куди їх спрямувати. Спершу вирішили допомагати відділенню психоневрологічного диспансеру. Ми дізнались їхні запити та допомогли придбати одяг, шкарпетки, взуття та матраци. Ці речі купляли в українських виробників, аби їх підтримати. 

Загалом в осередку ми маємо чотири основні напрямки роботи: навчання першої домедичної допомоги, мінної небезпеки, психосоціальна підтримка, а також догляд вдома для людей, які прикуті до ліжка чи є маломобільними. У нас є декілька спеціалістів, які приїжджають до них, приносять їжу, готують, прибирають тощо. Завдяки їм люди змогли повірити в те, що допомога можлива.

Спільно з міською бібліотекою ми проводимо різні заходи для дорослих та дітей, організовуємо для них цікаве дозвілля. Завдяки гранту ми змогли придбати нові книги та облаштувати комфортний простір в бібліотеці. На її базі ми створили книжковий та історичний клуби, влаштовуємо творчі заняття, перегляд фільмів, а ще проводимо творчі вечори та тематичні концерти. А ще в нас є чудова волонтерка, 16-річна дівчинка Аліса, яка щосуботи безкоштовно навчає дітей грати в шахи.

Завдяки гранту у приміщенні бібліотеки діти можуть дивитися фільми. Фото надала Світлана.

Мене мотивують посмішки на обличчях людей

Цього року до нас знову почали звертатись люди щодо відпочинку, тому ми відновили роботу туристичної фірми. Тільки тепер роль директорки виконує моя невістка, а я консультую клієнтів. Відповідаю на запити та спілкуюсь з людьми переважно ввечері, після 18:00, коли завершую роботу в офісі осередку Червоного Хреста. 

Ми почали працювати, бо все одно людям потрібно відволікатися, оздоровлювати дітей та дати собі можливість хоча б на деякий час перевести подих. Якщо люди будуть постійно в стресі, то всім нам знадобиться психосоціальна підтримка.

Зараз нас всіх об’єднує спільна мрія – наша перемога. А ще я мрію про те, аби все було добре, щоб люди були щасливі, насолоджувалися життям, цінували одне одного. Я отримую задоволення від того, що я роблю та коли бачу, як посміхаються люди. Це частина мого життя, і якщо я на цьому місці, то значить я тут потрібна.