NewСхід
«В крані – іржава вода». Як на Донбасі екоактивісти досліджують стан водойм
Проблема з неякісним водопостачанням на Донбасі була завжди, але свого піку вона досягла після початку війни у 2014 році.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
Проблема з неякісним водопостачанням на Донбасі була завжди, але свого піку вона досягла після початку війни у 2014 році. Затоплені шахти, забруднення з боку окупованих територій, розірвані міни — все це впливає на стан води, яку п’ють на сході країни. Фахівці пов’язують хвороби серця і кишківника, зокрема, і з вживанням неякісної води. Попри важливість цієї проблеми, держава зараз не проводить фахових досліджень стану водойм. Однак цим все ж займаються громадські моніторинги, наприклад, простір «Друкарня» у Слов’янську. Також цю тему досліджують професійні екологи, як от Максим Сорока. Як саме на Донбасі намагаються добитися чистої води, у чому бачать причини забруднення водойм та навіщо перевчають мешканців ловити рибу, читайте в матеріалі.
Максим Сорока
професійний еколог, науковець, фокусується на оцінці форм та методів моніторингу стану довкілля
Пити брудну воду — це тягар для здоров’я
Я сам родом із Дніпра, мій фах — екологічна безпека. У своїй роботі я поширюю екологічні знання, зокрема про різні форми й методи моніторингу стану довкілля. Як професійний еколог і науковець я постійно консультую різноманітні громадські організації в Україні, які фокусуються на оцінці впливу різних чинників на довкілля. Останні три роки я активно присвячую свій час саме допомозі локальним ініціативам, відстеженню стану водних ресурсів і повітря.
На основі рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні розробили хронічно-допустимі концентрації забруднювальних речовин у різних водах. Адже чим гіршої якості воду ми п’ємо, тим більший тягар для здоров’я собі створюємо і цим самим забираємо кілька років свого життя. Для східних областей України — Донецької та Луганської, частини Харківської та Запорізької — характерними є збільшений солевміст у воді. Вживання такої води фахівці пов’язують із хворобами нирок і серцево-судинними захворюваннями. Також ми бачимо збільшення в водах цих регіонів сполук нітрогену та азоту — вони також негативно впливають на наше серце, а ще на кишково-шлунковий тракт.
Офіційно вода — чиста, але щось тут не так
На сході України проблема з неякісним та недостатнім водопостачанням була завжди. Якщо об’єднати території Донецької та Луганської областей, то на них припадає всього 1,3% всіх річок України. Це пов’язано як із природними чинниками, так і з розвитком людства та його діяльністю. Громадянам завжди потрібна була вода. Вони її інтенсивно використовували й не думали, що коли копали шахти та будували підприємства, то нищили ось цей малий відсоток води, який природа все ж таки їм подарувала.
Важко визначити пік цієї проблеми, тому що систематичний моніторинг за радянських часів взагалі не проводили на території Донбасу. А вже за часи незалежної України основна частина водних ресурсів у цьому регіоні відносилася до помірно забруднених категорій. Якщо аналізувати стан води за останні десять років, то питання якості дійсно є дуже гострим. Зараз вода на Донбасі, за офіційними даними, відноситься до помірно або слабо забрудненої. Пік проблеми з якісним водопостачанням почався після анексії Криму і початку війни на сході України. З’явилася значна кількість неконтрольованого забруднення, яке тепер поширюється іншими територіями.
Водночас державні статистичні дані, особливо за останній рік, показали різке нічим не з’ясоване покращення стану стічних вод. Наприклад, порівнюючи дані 2017 і 2019 років вода офіційно стала прямо чиста. Екологи та наукові дослідники, що працюють на Донбасі, не можуть пояснити причину, тож до цих даних є багато питань. Якщо бодай переглянути соціальні мережі, люди торік масово поширювали фотографії з погіршеним станом води, цвітінням. Були й регулярні випадки, коли ґрунтові води в колодязях взагалі зникали. Особливо це стосується сіл, де люди досі не мають централізованого водопостачанням.
Екологам доводиться бути в ролі екстрасенсів
Зараз на Донбасі якість води оцінюють за чотирма річками: Сіверський Донець, Кривий Торець, Сухий Торець і Бичок. Переважно всі вони мають збільшений вміст заліза, марганцю, міді, нікелю, азоту, фосфору та нітрогену. Найбільше воду забруднюють промислові та комунальні підприємства. Перші вже не зобов’язані звітувати перед державою про свої викиди, тому, за офіційними даними, нібито нічого не забруднюють. Тобто, останні два роки екологи як екстрасенси можуть лише здогадуватися, наскільки сильно заводи забруднюють воду, та аналізувати за даними старіших періодів.
Поганий вплив на воду відбувається і через сільське господарство. Дедалі більше у ґрунт вносять різноманітні шкідливі добрива. Саме з цим пов’язують збільшення вмісту фосфору та нітрогену в воді. Окремою проблемою для населення регіону східної України є те, що мінералізовані шахтні води без контролю та очищення скидаються в поверхневі водойми. Забруднюють воду і самі люди, але тут ступінь впливу важко оцінити — він залежить від конкретного міста.
Через військові дії псується вода, яку ми п’ємо
На якість води безпосередньо вплинула і війна на Донбасі. З цього приводу є багато досліджень та різних доповідей. Науковці та експерти ОБСЄ теж кажуть, що є зв’язок між якістю води та бойовими діями, а ось держава каже, що немає. В першу чергу я бачу, що на непідконтрольній території зараз скидається багато шахтних вод. Також є багато затоплених шахт. Якщо вони заповнюються водою, то вода починає інтенсивно розчиняти все те, що знайшла в цій шахті — що матінка-природа 100 років тому там сховала. І від цього, до речі, в першу чергу страждають не централізовані джерела водопостачання, а колодязі й інші місця, де люди п’ють воду.
Також варто враховувати, що Донецька і Луганська області мають пов’язані водні ресурси. І, звичайно, водойми не йдуть вздовж лінії зіткнення. Неможливо зараз точно визначити, чи забруднюють річки з боку окупованих територій, а потім вже це потрапляє на підконтрольні. Ще один момент — за останні п’ять років відбулося винищення великої кількості лісових масивів, насаджених на території Донбасу. Їх же садили не просто так, а щоб вони затримували й природно очищували воду. Зараз багато лісів спалені, знищені та вирубані, особливо на непідконтрольних територіях. Через це йде погіршення якості води загалом.
Не варто забувати й про відтермінований вплив на воду Донбасу внаслідок вибухів значної кількості снарядів. Всі вони містять сполуки важких металів, і там повна таблиця Менделєєва. Після обстрілів усе це потрапляє у ґрунти, а через них у воду. Я б це назвав бомбою уповільненої дії — все, що розірвалося і потрапило в ґрунт, поступово окисниться, розчиниться, піде нам у воду, а потім в їжу. І, знову ж таки, це матиме наслідки у вигляді хвороб, зокрема впливатиме на генетику людей.
В активістів увірвався терпець — вони вже самі перевіряють воду
Дуже важливо контролювати забруднення води й вирубку лісів на окупованих територіях, але це дуже важко робити. Моніторингових місій туди не допускають, вчені бояться їхати, а правдивих даних від так званих представників цих територій просто немає. Що стосується підконтрольної частини Донбасу, і тут з моніторингом не все гаразд. Дані стосовно викидів у стічні води мають надавати самі підприємства, і ми маємо їм вірити. Іноді цифри бувають просто парадоксальні.
Читайте також: Виходимо на протести та фільмуємо викиди. Як на Донбасі борються з проблемою забруднення повітря
На допомогу в цьому приходять додаткові джерела моніторингу від громадськості. Наприклад, у Слов’янську цим займається осередок громадянського простору «Друкарня». Хоча такі організації переважно досліджують природні води, тобто, вже після розбавлення стічних вод природними. І дані, які вони отримують, дійсно не збігаються з тими, які вказують на заводах. Ось чому по всій Україні розвиваються незалежні форми моніторингу — тому що у громадськості вже увірвався терпець, і рішень від держави вже ніхто не чекає. Розвивати власні лабораторії — це нормальний шлях.
Чистимо воду фільтрами та купуємо в «будках»
Якість води в крані, в першу чергу, залежить від систем водопостачання, тому що на станціях можуть подавати якісну воду, а потім вона стає вже ніякою. Раджу громадянам, які сумніваються в тому, що вода — чиста, поставити собі додатковий фільтр. Також це можуть бути індивідуальні системи доочищення води або перехід на доочищену воду винятково для пиття. Але варто розуміти, що якісне очищення потребує грошей. Я собі поставив таку систему, і на місяць вона мені обходиться у приблизно 3-5 тисяч гривень, також додатково потрібно витрачати по тисячі щомісяця на заміну картриджів. Оскільки це недешеве задоволення, є й альтернативний шлях. Чи не в кожному районі є іонообмінні автоматичні системи, так звані будки, де можна собі на тиждень закупити дійсно чистої води для пиття. Тоді на місяць родина витрачатиме на воду приблизно 300-360 гривень.
Також людям варто почати менше витрачали мийних засобів, у першу чергу, хімічних. Це все зливається в воду, і потім її очистити просто неможливо. Очисні споруди, які були запроєктовані в далеких 50-х, коли таких шампунів, масочок та іншої хімії ще не було, зараз не можуть очищати від цього воду. Що стосується нецентралізованих систем, можна встановлювати фільтри прямо в колодязі, хоча такі системи не з дешевих.
А ось громадським організаціям варто продовжувати контролювати якість води, розвиватися далі, адже ми маємо бачити реальну ситуацію. Ці дані мають стати публічними, щоб на них звернула увагу держава. Тільки після розвитку громадського моніторингу влада почне створювати свої спостереження, щоб мати дані на противагу наявним. Інспекція почне розбиратись із забруднювачем тільки тоді, коли буде чіткий запит від населення. Нам варто переходити на євростандарти моніторингу повітря, щоб чітко усвідомлювати, яка в нас ситуація і як її покращувати.
Капіталіна Каплан
екоактивістка, співробітниця громадського простору «Друкарня» у Слов’янську
«Друкарня» регулярно проводить місцеві, регіональні, національні та міжнародні заходи, щоб посилити громадянську та екологічну активність людей, підвищити їхню обізнаність з екологічних проблем
З кранів слов’янчан тече іржава вода
Я живу в місті Слов’янську, це досить таке зелене місто, перетнуте різними річками. Воду нам подає компанія «Вода Донбасу», і наче добре її очищає. Але вона проходить через старі комунікації, іржаві труби, які від 50-60-х років ніколи ніхто не замінював. Тому вода стає просто непридатною для пиття — люди бачать, що в неї там коричнуватий колір. Та й загалом ми постійно спостерігаємо якусь сумну ситуацію у наших водних об’єктах. Вони засмічені, люди та підприємства постійно щось туди намагаються скидати, аби їм легше жилося.
Й от ми як активні мешканці вирішили спробувати щось зробити в цьому напрямку, якось поліпшити ситуацію. Тому два роки тому створили громадський простір «Друкарня», де, серед іншого, робимо акцент на екологічному напрямку. Люди постійно приходили до нас, ділилися якимись своїми переживаннями, і ми разом думали, як це можна вирішити. Наприклад, жінка з одного мікрорайону розповідала, що річка поруч з її помешканням торік дуже пересохла. Також зверталися люди з іншого району, які переймалися, що в озера скидають промислове сміття. Ми сформували собі коло екоактивістів, зробили групу у Facebook, аби підтримувати один одного, обмінюватися думками про те, як розв’язати екологічні проблеми міста.
Містяни ловлять рибу в найбруднішій водоймі… і продають
У нас були досить різні проєкти, виходячи з потреб громади. Наприклад, ми робили невеличке дослідження якості стічних вод до нашого слов’янського водоканалу. Ми дізналися, що це ніхто не контролює. Так, у місті є лабораторія, але вода дуже застаріла і не може виявити всіх забруднювачів. Ми з організацією робили опитування мешканців стосовно того, який відсоток людей користуються водою з крана, а хто фільтрує додатково чи купує. З’ясувалося, що 63% населення для харчових потреб не використовують воду з крана. І все це через те, в якому стані вона до них потрапляє.
У Слов’янську є досить багато річок, найбрудніша з яких — Колонтаївка. І хоча місцева влада це визнає, вона жодним чином не намагається покращити її стан, бо ця річка, мовляв, найменша. Але ж вона наповнює Казенний Торець, а звідти йде в Сіверський Донець — у головну водну артерію нашого регіону. Також ця річка проходить через місцевий природний заповідник, де дуже багато рідкісних птахів. Ми регулярно збираємо активістів і думаємо, що з цим робити.
Ми вирішили досліджувати стан води в цій річці, тому що люди дуже за неї хвилюються. Вона прямо змінює свій колір: стає то біла, то якась голуба, то ще щось з нею відбувається. В Колонтаївці люди масово ловлять рибу, їдять і продають. Містяни наче й знають, що ця річка брудна, але їм байдуже. Мовляв, наші діди їли цю рибу, і ми будемо її їсти. Хоча коли ті діди її їли, вода була чистою. Маючи результати дослідження, ми зможемо спробувати переконати людей, що є небезпека від цієї води. Також, можливо, це стане першим кроком для місцевої влади, щоб почати щось робити.
Познайомимо з брудом у річці через фільм
Спочатку ми прийшли до місця, де вода в річці Колонтаївка виходить із під землі. Потім дослідили її посередині, де вона вже сильно забруднена. Її колір — страшенний, це вже не водойма, а просто якісь хімікати. А потім перевірили й місце, де вона впадає в Казенний Торець. Ми з активістами написали проєкт «Екопатруль». Його суть у тому, що ми з нашим приладом, який перевіряє доочищену воду, плануємо детально дослідити цю річку. Завдяки аналізу перевіримо стан води, визначимо всі можливі причини викидів. А потім — знімемо невеличкий фільм про її існування, історичну назву, важливість для нашого міста і про те, як люди все ж таки на неї впливають. Ми вже звернулися до експертів, щоб вони нам у цьому допомогли. Єдиний вихід розв’язання проблеми — створення власних лабораторій і дослідження стану води, щоб можна було владі показати реальні цифри та результати.
Також ми зробили звіт на 40 сторінок стосовно питної води — про водопостачання та водовідведення у Слов’янську. А зараз ще разом з активістами готуємо звіт про Колонтаївку стосовно впливу різних чинників на довкілля. Еколог Максим Сорока допоміг нам визначити місця, де потрібно взяти проби води. Таким чином ми встановимо, де саме водойма починає забруднюватися. Згодом підготуємо рекомендації для місцевої влади, як можна покращити цю ситуацію. Може в чиновників дійсно немає часу чи ресурсів, щоб зробити таке дослідження. Попередньо ми вже написали їм запити з питанням, коли їм вдасться очистити річку. Нам відповіли, що поки що коштів на це немає, однак обіцяють знайти у 2022 році. Сподіваємося, наші звіти та фільм зможуть їх переконати, що це дійсно актуальне й важливе питання.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі