Укртелеком встановив 45 зарядних станцій для електромобілів у Києві та передмісті

Пенсіонерка Тетяна Силенко шукала якесь заняття, яке б допомогло їй оговтатись у складний період життя, і натрапила на оголошення про набір команди для гри в Counter-Strike. Записалась, навіть не маючи уявлення, що це таке. Так програму для вишивки на комп’ютері 59-річної киянки замінила всесвітньо відома «стрілялка».

Відтоді кіберспорт став для Тетяни не просто хобі, а важливою частиною життя, де є адреналін, командний дух і жага перемоги.

«Усі мої знайомі та рідні знають, що зі мною можна спілкуватися тільки до 19 години. Опісля марно мені писати, телефонувати, бо я вся в грі», — ділиться жінка.

Як знайшла себе в кіберспорті та навіщо Counter-Strike потрібен у будинках престарілих, Тетяна розповіла ШоТам.

Тетяна Силенко

учасниця Ageless Shooters — першої в Україні кіберспортивної команди з CS:GO віком 60+

У мене залишились тільки вишивка й кицька

У 2017 році раптово помер мій чоловік — просто ліг спати і не проснувся. Це був дуже тяжкий удар для мене. Я не бачила сенсу вранці вставати з ліжка. І, мабуть, так би й злягла в депресії, але в мене на руках лишався хворий свекор — його треба було годувати, мити, переодягати.

Паралельно ще мала заробляти. Я професійна вишивальниця, маю вишивальну машину. Дуже багато українських політиків і публічних людей ходять у моїх вишиванках. Я розробляла під кожного окрему схему узорів, вивчаючи перед тим замовника чи замовницю: який у них характер, стиль життя, колір очей, волосся, статура, — все це важливо, аби вишиванка стала дійсно індивідуальною.

Вишивка й турбота про свекра трохи допомагали відволікатися, але за два роки я залишилась у своїй квартирі сама з кицькою Нафанею. Активно шукала, чим ще, крім вишивки, можна зайнятися на пенсії.

Взагалі не розуміла, що це за гра

У 2019 році я випадково побачила оголошення про набір команди з Counter-Strike (укр. «контрудар», скорочено CS — прим. ред.) серед людей, старших за 55 років.

Це був спільний проєкт компанії Lenovo та БФ «Життєлюб» з Гаріком Корогодським. Команду з CS у цій віковій категорії збирали спеціально для участі в шоу-матчі на фестивалі косплею та коміксів Comic Con Ukraine.  До події лишалося кілька тижнів, часу на підготовку було обмаль, а тим більше на підготовку гравців з нуля.

Кіберспортсмени в 30 років зазвичай уже виходять на пенсію, а мені було 59, коли я прийшла на цей відбір.

На той момент я взагалі не розуміла, на що зголосилась. На відборі мене посадили за комп’ютер і поставили завдання стріляти по фігурках на картинці, як у тирі, — хто більше фігурок поцілив, той і переміг.

А я в школі на уроках військової підготовки дуже добре стріляла. У нас був спеціальний тир, і кожному учневі видавали по 10 пульок. Усі мої подруги ненавиділи ці уроки, а я їх обожнювала й вистрілювала пульки за всіх дівчат. Ну і потім, дорослою вже, коли траплявся тир десь, обов’язково заходила.

Завдяки цьому, гадаю, я й показала гарний результат на тих пробах, де ми стріляли по фігурках на картинці. Я собі так подумала, що це вже і є Counter-Strike. Телефоную доньці, кажу, що мене взяли в команду з CS, а вона мені: «Ти хоч знаєш, що це за гра? Це ж стрілялки жорсткі».

Тренери сварили за кожну зайву секунду

Коли я вперше спробувала саму гру, мене вразило, настільки вона реалістична. Ця фігурка, якою ти управляєш, — ти ніби відчуваєш себе нею, наче переносишся на всі ці локації. Це і страшно, і драйвово водночас. Мені сподобалось.

Готуючись до Comic Con Ukraine, ми тренувалися щодня по чотири години. Тут я вже зрозуміла, що просто влучно стріляти по мішенях, як у тирі, недостатньо — треба працювати в команді, орієнтуватися по картах, тримати таймінг. У правій руці в тебе ігрова мишка з купою кнопок, а ліва — на клавіатурі, де «грають» 17 клавіш! І треба, не дивлячись на кнопки, швидко задавати команди, аби твій персонаж вчасно пригинався, стрибав, кидав гранату.

Коли тренери казали: «Дуже, дуже повільно! Ти спізнилась на цілу секунду!», я спочатку не розуміла, що одна секунда може вирішити. Але в CS таймінг дуже важливий. Якщо ти бодай кинув погляд на клавіатуру, то все, вважай, тебе вже «стратили».

З першої битви стала Валькірією

Свою команду ми назвали Ageless Shooters — «Стрільці, які не старіють». Моя ігрове ім’я — Valkyria. Валькірії — це воїнки-божества в скандинавській міфології, помічниці Одіна.

Я знала, що наш перший серйозний командний матч буде зі шведами, і мені хотілося обрати ім’я, яке і їм передасть мій настрой.

У вересні 2019 на Comic Con у Києві наша команда зіграла шоу-матч із Silver Snipers зі Швеції. Це теж команда «дуже дорослих», але вони на той час уже були чемпіонами в Лізі сеньйорів і мали більше трьох років досвіду, а ми, нагадаю, лише два місяці як познайомились і взяли в руки ігрові мишки.

Ми старшенно боялися таких іменитих суперників, просто-таки мандраж у всіх був. Тренери нас підбадьорювали, як могли. І ми перемогли чемпіонів з рахунком 16:1!

В шоці були і Silver Snipers, і їхні фанати, і ми самі.

Стала піар-менеджеркою команди й знялась у рекламі

Від самого створення Ageless Shooters нас активно підтримувала компанія Lenovo: вони допомогли придбати необхідну техніку, найняли для нас менеджера та тренера. Але через війну у 2023 році цю програму підтримки призупинили.  

Ми спочатку розгубились, а тоді вирішили, що все в наших руках, — будемо тепер самоорганізовуватись.

Я взяла на себе роль PR-менеджерки. Почала активно шукати, хто міг би нас тренувати, і вийшла на Кіберспортивну академію The Champion. Розповіла їм, хто ми, чим займаємось і як сильно хочемо не збавити темп. The Champion безкоштовно надали нам тренера, який займається з нами двічі на тиждень.

А граємо ми практично кожного дня. У нас є три дні на тиждень, коли всі обов’язково мають вийти на тренування. В інші дні збираємось, хто може, і відпрацьовуємо ті домашні завдання, які нам дав тренер.

Також нас почали запрошувати для реклами — ми знялися в ролику для одного столичного кіберспортивного клубу.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Ageless Shooters💙 (@ageless_shooters)

Мене запросили й у рекламне відео для соцмереж українського виробника спортивних товарів. Там маю незвичну для мене роль: така собі бабуся Свєта в халаті, калошах. Я довго сумнівалась, чи братись, бо за характером цей персонаж мені не близький, але донька мене вмовила. І людям сподобалось!

Мій страшний сон — це поломка комп’ютера

Всі учасники Ageless Shooters — пенсіонери. Зрозуміло, що на саму пенсію комп’ютер, та й навіть ігрову мишку чи хороші навушники не купиш. Тож ми в активному пошуку підтримки — можливо, якісь благодійники чи компанії захочуть нам допомогти. Ми дуже хочемо продовжувати грати, а техніка в кожного вже на ладан дише.

На моєму комп’ютері, наприклад, є лише пошта, телеграм і Counter-Strike. Все. Решта програм тільки на телефоні. Дихати на нього боюсь, бо йому вже шість років, і два рази був у ремонті. Якщо з ним щось станеться, я випадаю, бо купити новий у мене немає можливості — це для мене нічний кошмар.

Займатися кіберспортом у пенсійному віці в Україні важко — не через вік, а тому, що мало хто може дозволити собі придбати відповідну техніку.

Це одна з причин, чому нам так складно знайти нових гравців. Я розмістила пост на нашій сторінці в інстаграмі, що ми відкрили набір у команду. І от дивлюсь статистику — 479 тисяч переглядів! А ми при цьому знайшли тільки одного гравця.

Ще один чоловік написав, що дуже хотів би з нами грати, але не має комп’ютера. А ми не можемо йому з цим допомогти, на жаль.

Чимало є охочих серед молодих людей, але максимум, що можемо їм запропонувати, — це дружити онлайн і грати з нами на тренуваннях, адже ми орієнтуємось на участь у Лізі сеньйорів, а значить, вік усіх учасників команди має бути більше, ніж 50.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Ageless Shooters💙 (@ageless_shooters)

Мрію про CS у наших будинках для престарілих

Я мрію, щоб кіберспорт став популярним серед українців старшого віку, як він популярний серед шведських пенсіонерів.

Швеція менша за Україну територіально, населення теж у чотири рази менше. А в них аж чотири команди у віковій категорії старше 50!

Команда Silver Snipers, з якими ми грали перший наш професійний матч у 2019, зараз є більше медійною — вони практично не грають, але займаються популяризацією комп’ютерних ігор серед своїх однолітків. Їх дуже підтримує держава, і вони проводять майстер-класи в будинках престарілих. Хочу, щоб колись так було і в Україні.

Їх запрошують також на дитячі змагання, де вони грають з юніорами та просять хлопчиків і дівчаток розповісти про гру своїм дідусям і бабусям, навчити їх грати.

До речі, був такий випадок: онук моєї подруги Людмили побачив мене в рекламі й показує їй: «Ось, глянь — це Валькірія. Вона така крута кіберспортсменка! Ну чого ти в мене не граєш?». А та йому: «Так це ж моя подруга! Хочеш, познайомлю вас?».

Він був у захваті, і ми тепер з ним часто граємо. Подруга жартує, що коли треба, щоб онук до чогось дослухався, то вона каже, що це Валькірія, себто я, так сказала. Так що комп’ютерні ігри допомагають і краще порозумітися різним поколінням.

Таймінг на світлофорах і нові нейронні зв’язки

Зараз мені 65 років, і шість з них я граю в Counter-Strike. Я сама (та й близькі теж) помічаю, що за цей час у мене покращилось мислення, я швидше оцінюю якісь ситуації, ухвалюю рішення.

Навичка розраховувати час до секунди в грі перейшла і в реальне життя. Наприклад, я підходжу до світлофора, де є табло з відліком часу, й автоматично в думках прораховую: «Так, на десятій секунді я вже перейду, і ще пʼять секунд у мене залишиться». Це працює навіть на нерегульованих перехрестях: я тепер можу добре вирахувати, встигаю я зі своєю швидкістю перейти чи ні. А раніше, бувало, могла стояти по кілька хвилин, зважувати.

Завдяки грі в Counter-Strike мої реакції стали швидшими, а рухи — точнішими. Моя кицька Нафаня — це як додаткова перешкода в матчах: то вистрибне перед монітором у найменш підходящий момент, то на клавіатуру лапками стане.

Одного разу я залишила чашку з кавою біля комп’ютера — не встигла прибрати до старту гри. І Нафаня тут як тут: заскакує й ненароком штовхає чашку! Я кидаю мишку й вільною рукою встигаю перехопити горнятко, а інша продовжує контролювати клавіатуру. Сама від себе такого не чекала.

Геймерство допомагає мені втікати від старості. Коли ми граємо в такі багатозадачні ігри, як CS, у нас задіяні обидві півкулі головного мозку, утворюються нові нейронні зв’язки. Ця гра вимагає постійного навчання, вдосконалення навичок. Мозок увесь час активно працює.

Ми з хлопцями й дівчатами в Ageless Shooters жартуємо, що ставимо експеримент самі над собою, — цікаво, як довго ми будемо активно грати? Може, і до 100?

Якщо ви захочете підтримати «найдорослішу кіберспортивну команду в Україні» Ageless Shooters та допомогти з придбанням необхідної техніки для її учасників – пишіть сюди.

Розробників з Rovertech об’єднала війна, а тікток допоміг зустрітися. Усі довкола казали, що їхній задум нереальний — вони просто витрачають час і ресурси. Та тепер роботи «ЗМІЙ» очищують українську землю від мін і беруть участь у спецопераціях на фронті.

Співзасновник компанії — український айтівець Борис Дрожак — повернувся додому з-за кордону, аби його розробки змінювали правила гри на полі бою.Як побудувати технологічну компанію, що змінює підхід до розмінування, читайте в ШоТам.

Борис Дрожак

 співзасновник компанії Rovertech, один з розробників «КНРО ЗМІЙ», ІТ-фахівець, автор патентів у сфері штучного інтелекту

Я був на піку своєї кар’єри

Я працюю DevOps-інженером у великій міжнародній американській компанії DataRobot, яка займається автоматизацією створення моделей штучного інтелекту. До цього співпрацював з такими гігантами, як Cisco, SoftServe та OpenDNS, створюючи для них ІТ-програми. У своїй сфері я став доволі впізнаваним: виступав на конференціях, ділився знаннями та піонерив новий напрямок — Engineering productivity. Зрештою, виріс до рівня архітектора.  

На момент повномасштабного вторгнення я жив в Ірландії. Мій робочий контракт дозволяв працювати лише за кордоном, утім, за рік компанія зробила виняток і надала дозвіл на переведення в Україну.

У Львові залишався наш дім і ресторан, який ми оперативно переорієнтували на допомогу фронту, — люди приносили продукти, а ми готували їжу для військових. Також донатили на армію, шукали автомобілі для транспортування гуманітарної допомоги. Згодом я почав працювати з інженерами — багато хто розробляв важливі технологічні рішення, і я залучав відвідувачів ресторану до фінансування цих проєктів. 

Паралельно займався інформаційною безпекою. Я звертався до Snapchat, щоб вимкнути геолокацію в Україні, але залишити її активною в росії, і мені це вдалося реалізувати. 

Борис Дрожак. Фото надав Борис

Партнерів знайшов у тіктоці

Історія нашої військової компанії почалася з одного коментаря в тіктоці. Хтось із підписників написав, що є хлопці, яким потрібна допомога. Тоді я поділився їхнім дописом, і він зібрав велику кількість переглядів та відгуків. Так я дізнався про ветерана Василя, який воював з 2014 року та створював робота для побратима з фронту, і власника СТО Богдана Змия, який виявився неймовірним інженером.

Розробка самого розміновувача почалася з простого малюнка бійця з позивним Борода. Одного дня він намалював на аркуші квадрат з колесами й надіслав Василю, щоб той подумав, що можна з цього зробити. Борода хотів мати робота, який коситиме траву, щоб військові не ризикували життям під час розмінування, тож Василь і Богдан підхопили ідею та почали працювати над першим прототипом. Ця історія почалася з бажання одного військового врятувати своє життя, а сьогодні наші розробки допомагають берегти бійців з інших підрозділів ЗСУ.

Команда Rovertech: Борис Дрожак, Василь Кореневський і Богдан Змий. Фото надав Борис Дрожак

Ми створили компанію, яка розробляє роботизовані наземні дрони 

Наша компанія залишається незалежною — без американських чи європейських інвестицій. Це дозволяє нам самостійно ухвалювати рішення та не переживати, що ми багато вкладаємо в підтримку донатами чи можемо мати збитковий бізнес.

І головне  — усе, що ми створюємо, зроблене українськими спеціалістами.

Першим нашим прототипом стала невелика косарка для розмінування на дистанційному управлінні, яку ми назвали v0. За собівартістю матеріалів вона коштувала близько 250 тисяч гривень і могла очищати до 50 соток на день. 

Далі одним з найважливіших досягнень стало те, що ми змогли зробити справжній робот для розмінування — комплекс наземного роботизованого очищення. Він значно легший, ніж аналогічні зразки, які зазвичай важать 16–20 тонн. Це кардинально змінює економіку розмінування: завдяки меншій вазі можна виготовити більше машин, а значить швидше очищати території. Ми створили модель вагою всього в одну тонну, але з такою ж ефективністю, як і в більших приладів. 

Спочатку ми називали її по-різному — було кілька ідей, навіть думали над варіантом «Шлях». Але зрештою вирішили найменувати «ЗМІЙ» на честь Богдана Змия, який довів, що машина може витримати чотири танкові міни. 

Зараз працюємо над ще одним важливим проєктом — навігацією на базі штучного інтелекту. GPS на полі бою майже не працює, тому нам потрібно створити альтернативну систему, яка дозволить наземним дронам виконувати бойові задачі. Ми розробляємо систему навігації без GPS, які допоможуть машинам працювати в умовах глушіння сигналів. 

«ЗМІЙ» косить високу рослинність. Фото надав Борис Дрожак

«Ти перший, хто це зробив»

Коли ми тестували робот на протипіхотних мінах, то взагалі не переживали. Але якось під час випробувань розмінування танкових мін біля Миколаєва одна з наших машин ледь не перекинулась, а вал застряг у землі після падіння. 

Ми зрозуміли, що конструкцію треба покращувати, щоб робот ніколи не могло перевернути, тож почали думати над новими ідеями. Дорогою додому просто взяли з собою в машину міну без тротилу та почали крутити її, аналізувати й шукати рішення. Саме так придумали ще один компонент і новий елемент в розмінуванні — це також стало нашим патентом трохи пізніше.

Річ у тому, що ми створили перший у своєму класі розмінувальний робот і першими в Україні сертифікували машину ланцюгового типу за стандартами НАТО. Нам довелося зібрати величезний пакет документів для комісії, щоб отримати дозвіл на введення її в експлуатацію в ЗСУ. 

Окремо треба було пройти військові випробування й задокументувати їх. Зокрема, за технічними умовами наша машина мала витримати підрив на одній протитанковій міні.

Пам’ятаю момент, коли ми вперше успішно протестували так «ЗМІЯ». Я сидів на конференції, розповідав про розмінування та використання штучного інтелекту в цьому процесі, і тут мені дзвонить Богдан: «Вийшло!». Я взяв мікрофон і сказав: «Щойно мені подзвонили й повідомили, що тепер ми можемо розміновувати протитанкові міни».

Нам всі довкола казали, що це нереально, що ми просто витрачаємо час і ресурси. Але одного разу Богдану Змию наснилося, що робот витримає чотири вибухи поспіль. Це звучало нереально, але ми вирішили ризикнути й інвестувати ще більше коштів у випробування. І він справді витримав вибухи! Ми не могли повірити своїм очам і натхненно чекали, що скажуть на такі результати наші друзі-сапери.

Змінили підхід до розмінування

Розмінування великими машинами має свої проблеми. Вони можуть копати більш ніж на 30 см у глибину, але це руйнує структуру ґрунту: змішуються глина й чорнозем, піднімається пил, що шкодить екосистемі. Саперам теж складно працювати в таких умовах, та й використання пального в цих машинах просто колосальне.

Ми пішли іншим шляхом. Наш розміновувач працює на 15 см. Він не копає, а спрацьовує ударно, провокуючи детонацію. У традиційних великих машинах міни просто розбиваються, а ми робимо так, щоб тротил вибухав на місці, а не розлітався.

Борис Дрожак демонструє роботу «ЗМІЯ» історику Тімоті Снайдеру, віцепремʼєрці Юлії Свириденко та Міністру цифрової трансформації Михайлу Федорову. Фото надав Борис

У «ЗМІЯ» з’явився брат

Згодом у нас з’явилася ідея створити логістичний робот — ми зробили тестову модель і передали її 3-й ОШБр на випробування. З того моменту у «ЗМІЯ»-розміновувача з’явився брат «ЗМІЙ логістичний», який дозволяє перевозити поранених і боєприпаси. Наші розробки вже брали участь у деяких спецопераціях на лініях фронту. 

На фото «ЗМІЙ логістичний» евакуйовує причіпною системою «Журавель» робот для розмінування. Фото надав Борис Дрожак

Наш робот намалював 24 картини

Одного разу ми продали картину за мільйон гривень — половину коштів витратили на дрон. Цим дроном намалювали 24 картини, що символізують області України, — замість ланцюгів для розмінування тимчасово поставили на нього швабри. А області, які постраждали від війни, пробили ланцюгами розміновувача. Це не просто мазня — на картинах закарбований рух очищення української землі.

Читайте також: Анонімний митець зі Львова зібрав понад 1 млн гривень на військо за допомогою картин

Одна з них потрапила до Міністерства економіки — потім її передали Женевському центру розмінування. Інші продали: одну за тисячу доларів, іншу за 2 тисячі. Деякі люди просто зберігають їх, бо зараз ціна вже виросла до 10 тисяч.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений ART by Main Character (@main_main_art)

Окремо ми вдячні данському волонтеру Сьорену Людвігу, який створив франчайзингову платформу для допомоги в розмінуванні України. Зокрема, він залучає своїх громадян донатити й на наш розміновувач. Наразі його збір вже сягнув 176 559,69 данських крон (понад мільйон гривень). 

Сьорен Людвіг керує «КНРО ЗМІЙ». Фото надав Борис Дрожак

«ЗМІЯ» придбала найбільша міжнародна організація з розмінування HALO Trust

Робот може розміновувати 0,7 га за день, з яких частина — бойове розмінування, а частина — гуманітарне. Наразі в середньому день в день використовують біля 20 наших роботів.

Rovertech співпрацює з міжнародними партнерами, які допомагають розміновувати українські території. Наприклад, HALO Trust уже придбали одну з машин і планують закупівлю нових. Вони проводять саперні операції по всьому світу й мають намір використовувати як наших роботів, так і великі машини.

«КНРО ЗМІЙ» та «ЗМІЙ ЛОГІСТИЧНИЙ». Фото надав Борис Дрожак

Ми також є партнерами ООН, яка працює над подоланням глобальної продовольчої кризи та зацікавлена у швидкому розмінуванні українських земель. За нашими підрахунками, якщо активно залучити роботи, Україна може повністю очистити більшість сільськогосподарських полів від мін за 10 років, а після закінчення війни роботи зможуть перекваліфікуватись на агросектор.

Українські метеорологи в Антарктиці уперше за весь час досліджень провели паралельне радіозондування атмосфери зі станції «Академік Вернадський» та судна «Ноосфера», яке вже було за 200 кілометрів від континенту.

Про це повідомили в Національному антарктичному науковому центрі.

Що відомо про дослідження

Радіозонд — це пристрій, який підіймається у повітрі на кульці, яку заповнили гелієм. Увесь свій шлях він вимірює низку параметрів й одразу передає дані на землю. Такі дослідження на висоті до 20 кілометрів дозволяють отримати точніші дані для вивчення процесів в атмосфері та прогнозування погоди.

«Одночасний запуск зондів на “Вернадському” та “Ноосфері”, яка вже була за 200 кілометрів від станції, допоміг зафіксувати, як змінюється погода. Це дасть змогу науковцям більше дізнатися про те, як утворюються хмари й опади в цьому районі, а також як це впливає на океан, морський лід і танення льодовиків»‚ — написали в НАНЦ.

Читайте також: Український полярник, який воював у ЗСУ, повертається в Антарктику після протезування (ФОТО)

Науковці проводили цей експеримент два дні поспіль та запустили по чотири радіозонди. Зі станції дослідження проводили науковці 30-ї експедиції, а з українського судна — учасники 29-ї експедиції та сезонного загону.

«Такі паралельні запуски важливі під час зміни погоди, а також коли відбуваються процеси, цікаві з точки зору утворення хмар та опадів. Зокрема, циклонічні вихори та атмосферні фронти. За допомогою радіозондування ми можемо краще зрозуміти ці процеси та відповідно — змоделювати їх на майбутнє», — розповіла авторка дослідження, метеорологиня Анастасія Чигарева.

Нагадаємо, що ювілейна антарктична експедиція розпочала роботу на «Вернадському» (ФОТО).

Раніше ми писали, що в Антарктиці здійняли прапор «Азову» та втілили мрію захисниці Маріуполя (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка НАНЦ