Український виробник маскарадних костюмів одягає воїнів ЗСУ (ВІДЕО)

До повномасштабного вторгнення херсонець Дмитро Сивак займався туризмом та організовував походи для українців. Саме цей досвід неабияк допоміг його родині в перший день війни: сім’я миттєво спакувала наплічники, завантажила автівку спальниками й консервами та вирушила на захід.

У Львові чоловік приєднався до лав територіальної оборони та почав патрулювати місто. А коли необхідність у цьому зникла, взявся за власну справу. Дмитро створив унікальний велосипед-кавотяг та разом із дружиною готує каву у джезві.

Здавалося б, хто ризикне запускати кавовий бізнес у Львові, де й без того шалена конкуренція? Але у переселенців все вийшло! Сьогодні їхньою кавою смакують і місцеві мешканці, і українці, які також покинули свої домівки через війну. А Дмитро готується до запуску другого «кавотяга» та збирає сотні тисяч гривень на допомогу ЗСУ.

 

Дмитро Сивак

підприємець, мандрівник, створив велосипед-кавотяг

Туризм, крафтова кава та мрії про Кіпр

Я професійно займаюсь туризмом. Понад 16 років проводив людей у прекрасний світ природи, походів у гори та всього, що з цим пов’язано. Крім того, на Херсонщині я створив скеледром і мотузковий парк. 

Та оскільки я постійно був зайнятим своїми проєктами, дружина починала нудьгувати вдома. Тож я вирішив, що варто підшукати для неї якесь заняття. І буквально за дві ночі створив маленьку пічку, на якій ми вирішили варити каву поблизу скеледрому. Це був маленький атмосферний пристрій на дровах, який дозволяв готувати каву у максимально польових умовах. 

Трохи згодом наша пічка обросла навісом, стільцями для гостей, про неї почали дізнаватися охочі поласувати кавою в новому форматі. Власне, кав’ярня та туризм – це те, чим я займався до повномасштабного вторгнення.

А ще планував наступні подорожі, ми з дружиною хотіли піти в похід до Кіпру. Адже за весь час сімейного життя ми жодного разу не бували у поході вдвох. Однак усі наші плани зламала росія. Ми почали збирати наплічники, але вже із зовсім іншої причини.

Зібрали наплічники, спальники та поїхали на захід

У ніч на 24 лютого мені зателефонував кум і «нагородив» новиною про початок нового етапу війни. Зізнаюся, до тієї миті я й не думав, що у сучасному світі можлива повномасштабна війна. Мені здавалося, це сюр. Але, на жаль, я помилявся.

Оскільки ми жили під Херсоном на лівому березі Дніпра, то відразу зрозуміли: спочатку нам треба щонайменше дістатися правого берега. Суто з географічної точки зору я підозрював, що нам загрожує глибока окупація. І ані для дружини, ані для дітей та самого себе я цього не хотів.

Раніше мої доньки вже бували в походах, тож 24 лютого вони зібралися самостійно й доволі швидко. Власне, як і ми з дружиною. Хіба що радилися, що точно варто брати з собою, а що можна залишити. Зібравши наплічники, ми закинули до автівки палатку та консерви. Також взяли консерви, якими ніхто так і не скористався. Але наявність такої «підстаховки» трохи заспокоювала.

Після цього ми сіли в машину та вирушили геть із Херсона. Моя дружина – львів’янка, тому ми поїхали до її рідного міста. Паралельно я телефонував усім нашим друзям та казав: «У Львові є будинок, де можна зупинитися». Слідом за нами виїхав і мій кум. Я запропонував йому залишитися з нами, адже це було більш безпечно, хай навіть і дещо тіснувато для всіх.

Спочатку варив рамен, а потім – метал

Ми їхали довго. Та попри всі затори та ДТП, що траплялися нам на шляху до Львова, ми все ж дісталися точки призначення. Перші тижні минули в нерозумінні того, що взагалі коїться в країні та що варто робити далі. 

Але складати руки й просто сидіти перед телевізором я не збирався. Щойно у Львові організували територіальну оборону, ми з кумом подалися туди. На той момент уся львівська поліція кудись поділася, тож ми почали патрулювати вулиці.

Але як би я того не хотів, усвідомлення, що ця війна триватиме не один місяць, прийшло доволі швидко. Минув деякий час, поліція повернулася до міста, ми перестали бути потрібними. І я зайнявся пошуком роботи. Адже справа мого життя – туризм – навряд чи комусь цікава під час повномасштабної війни. Крім того, я не був морально готовим відпочивати в горах замість того, аби працювати. На щастя, у мене справні руки, до того ж, мені завжди кортіло спробувати себе в ролі кухаря.

Я влаштувався до одного із закладів, але готувати рамен та крутити шаурму в мене не вийшло. Тож замість супів я пішов варити метал – на будівництво. Але й це не довговічна історія. Рано чи пізно будь-який проєкт завершується, та й кількість охочих працювати невпинно зростала, а отже, оплата зменшувалася. Саме тієї миті мені захотілося відкрити щось своє, аби не покладати на когось, а залежати тільки від себе самого.

Власний «кавотяг» у столиц кави? Чому б і ні

Оскільки у нас із дружиною вже був восьмирічний досвід роботи з кавою, ми вирішили продовжувати цю справу та займатися тим, що дійсно вміємо. Ідея створити «кавотяг» – невелику пічку-тумбочку з дровами та кавою – народилася ще кілька років тому. Але до переїзду я не знаходив часу та нагоди, аби її реалізувати.

Однак час «кавотяга» настав у Львові. Здається, подібних технологій приготування кави на дровах у місті всього три, та й ті без колес. А наш кавотяг ще й мобільний, тобто ми можемо пересуватися місто та не прив’язуватися до певної локації. А це доволі зручно в наших реаліях.

Зізнаюсь, місцеві мешканці сприйняли нас не одразу. Можливо, тому що ми прийшли в столицю кави з власною продукцією. Та поступово люди почали дізнаватися про нас та шукати той самий кавотяг на колесах. Допомогли і львівські блогери: вони розповіли підписникам про каву на дровах та піску, тож наша аудиторія поступово почала зростати.

Думаю, спочатку львів’янам було просто цікаво, що це таке. А вже після першої філіжанки кави – смачно. Також до нас почали приходити переселенці: аби поспілкуватися, розпитати про каву та просто поговорити. Особливо мене вразила історія однієї дівчинки-переселенки. Вона прийшла до нас по каву й вже під час розмови усвідомила, що спілкується з іншими людьми ледь не вперше за місяць.

Кава має бути не лише смачною, а й бойовою

Паралельно із «кавотягом» я займаюся волонтерством. Розвантажую вантажівки з гуманітарним вантажем, закуповую плитоноски для військових. А зараз разом із кумом ще й почали організовувати пригон автівок для бойових задач. Ми їх купуємо, ремонтуємо і віддаємо бійцям. Я зрозумів, що завдяки своїй аудиторії в соціальних мережах можу збирати кошти й у такий спосіб допомагати нам захисникам і захисницям.

Загалом нам з кумом вже вдалося акумулювати приблизно пів мільйона гривень на амуніцію для українських армійців. Звісно, невеличка частина цих коштів надходить з «кавотяга». Адже ця кава мусить бути не лише смачною, а й «бойовою» – воювати на нашу перемогу.

Моє бачення роботи в цій ситуації доволь філософське. Ти можеш хвилюватися, плакати, депресувати, а можеш взяти себе в руки й почати щось робити. Я обираю другий варіант. Адже опинившись сам на сам зі своїми думками, можна просто «з’їсти» себе. Тому я знайшов свій «окоп» і вдало в ньому працюю.

Працюю над другим «кавотягом» та чекаю на перемогу

Якщо говорити про власну адаптацію, то думаю, що цей процес досі триває. Я вже отримав безліч пропозицій від своїх туристів, з якими разом ходив у походи або організовував відпочинок. Вони пропонують знову зібратися взимку, адже вже 16 чи 17 років поспіль я влаштовую щорічний зимовий «двіж» із лижами десь на засніжених схилах Карпат.

Проте я не знаю, чим зможу собі це дозволити цьогоріч. Мені здається, я досі не готовий повертатися до умовного довоєнного життя. Попри всю кількість прохань від друзів та знайомих. Я наче й усвідомлюю, що це соціально корисно, але наразі не можу ухвалити чіткого рішення. Хоча все може змінитися.

Та поки що в моїх найближчих планах запустити другий «кавотяг». Він вже сконструйований і чекає свого часу. Думаю, це станеться зовсім незабаром. Я навіть вже розмірковую над третім, але це вже точно не раніше зими. Побачимо, як будуть розгортатися події.

А ще я обов’язково повернусь додому. Я точно знаю, що перемога над російською навалою відбудеться. Це питання часу і, звісно, ціни цієї перемоги. Але вона точно за нами. Тому залишатися на заході країни після того, як над Херсонщиною знову піднімуть український прапор, я не планую. Навіть свій бізнес я зробив мобільним: аби він також міг поїхати додому.

Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

Британець Майкл та болгари Ангеліна і Данчо приїхали на Київщину, щоб відновлювати будинки.  Разом із волонтерами організації «Сміливі відновлювати» вони підготували до зими вже 26 будівель.

Як відбудовувати Україну з’їжджаються люди з усього світу, розповідає ШоТам.

Вони приїхали відбудовувати нашу країну. Пліч-о-пліч з українцями розбирають завали та ремонтують оселі.

 

«Я просто хочу допомогти. Бо те, що відбувається в Україні, вражає нас. Я болгарка, а Болгарія не так далеко. І я солідарна зі всіма людьми в Україні», — розповідає волонтерка з Болгарії Ангеліна.

У рамках проєкту «Сміливі відновлювати» волонтери працюють щовихідних. Ангеліна, Майкл і Данчо невтомно розбирають завали будинків у Ірпені.

«Ми намагаємось допомогти будь-яким можливим способом. Ми дуже раді бути тут. І схрещуємо пальці, аби все було мирно», — Данчо, волонтер із Болгарії.

Читайте також: «Найскладніше – переконати людей виїхати». Як громада на Хмельниччині стала другою домівкою для переселенців зі сходу

Пам’ятаєте відбудовану школу в Ірпені, яку відвідав Президент? Вона відкрилася вчасно завдяки волонтерам організації «Сміливі відновлювати».

За 10 тижнів роботи вони підготували до зими 26 розбитих будинків. Надали допомогу 41 родині. Із кожним днем команда «Сміливих» зростає.

Приєднатися до них можна, написавши менеджерці з волонтерів. Надалі «Сміливі» планують відновлювати Схід та Південь країни.

Нагадаємо, волонтери відремонтували обстріляний будинок бабусі із песиком у хустці.

Також ШоТам розповідав, як оперний співак змінив фрак на робу і рятує будівлю ХІХ ст. на Прикарпатті.

Cuprum Depot – харківський бренд базового одягу, який заперечує будь-які принти та написи, надаючи перевагу мінімалістичному дизайну. Його історія почалася з ременів, які так і не продалися. Натомість лонгсліви та костюми харків’ян замовляють навіть під час війни.

Через вторгнення команді Cuprum Depot довелося релокувати бізнес до Хмельниччини. Тут вони налагодили виробництво та перезапустили роботу. Утім попереду ще один переїзд та втілення «довоєнної» мрії – відкриття фірмового офлайн-магазину в Києві. Про «випадкове» заснування, порятунок від обстрілів та дистанційне пошиття одягу ШоТам розповіла засновниця бренду Катерина Чупир.

Катерина Чупир

засновниця бренду одягу Cuprum Depot

 

Запустили бренд ременів і не продали жодного

Історія нашого бізнесу почалася з бренду ременів. Це був 2019 рік, перші місяці пандемії коронавірусу. Ми виготовили пробну партію продукції і почали шукати одяг для фотосесії. Однак знайти щось без написів, вишивок чи принтів було практично неможливо. 

Та нам пощастило: я мала проєкт з пошиття халатів, розумілася на цих процесах і вирішила самостійно відшити для зйомки та подальшої реалізації ще й футболку, шорти, штани і велосипедки. Одяг вийшов дуже крутим за якістю, класно виглядав на фото, а тому ми ризикнули продовжити пошиття. 

Зрештою ми не продали жодного ременя, але натомість з’явився бренд Cuprum Depot, власне виробництво і ось вже три роки роботи. Звісно, за цей час склад нашої команди змінився. На самому початку над бізнесом працювали всього двоє людей: я і дірект-менеджер. А вже напередодні вторгнення наша команда складалася з менеджера, СОО (операційна директорка, – ред.), дизайнера та SMM-менеджера, який за сумісництвом працює фотографом.

Повномасштабну війну зустріли в Мексиці

У лютому в нас не було думок про велику війну, тож ми ніяк не готувалися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком якраз святкували медовий місяць у Мексиці. І ось, уявіть, ми вечеряємо, а на мій телефон надходить сповіщення від працівниці про те, що в Харкові вибухи, бо почалась війна.

Наступні два дні в Мексиці ми спали по пів години, адже вся наша родина і весь наш бізнес залишався у Харкові. Ми дуже переймалися за рідних та працівників. 26 лютого у нас мав бути літак до Києва, але рейси скасували, тож ми вирушили до Польщі. 

Опинившись поруч із Україною, почали приходити до тями та поступово відпускати емоції. І, звісно, думати, що робити далі: як жити, їхати додому чи ні. Я розуміла, що неможливо просто сидіти за кордоном, потрібно давати своїй команді роботу та шукати шляхи перезапуску бізнесу. Так ми з чоловіком вирішили повернулись на Батьківщину, адже мали підтримувати економіку своєї країни і робити бодай щось. Інакше навіщо це все?

Після чергового «прильоту» вирішили виїжджати з Харкова

У березні ми прийняли перше замовлення з початку вторгнення. Я не знала, як ми будемо його виконувати, але ми наважилися працювати. Згодом я знайшла виробництво у Хмельницькому і домовилась про дистанційне пошиття пробної партії одягу. Просто надсилала фотографії речей, які нам треба відшити, і замовила нову партію тканини. Так ми почали працювати: без власних лекал, але з мірками та світлинами. 

Остаточно я вирішила релокувати бізнес до Хмельницького після «прильоту» поруч із офісом. Після побаченого в мене був нестабільний емоційний стан, але я зважилась на це рішення протягом двох хвилин. Було важко, адже це означало, що найближчим часом ми не повернемось додому. Шестеро людей два дні збирали речі з офісу та складу. У Харкові було дуже неспокійно, але, на щастя, нам все вдалося. А наша операційна директорка Рита мала цікаву подорож Україною на величезній фурі дорогою до Хмельницького. 

За три тижні після нашого переїзду Харків вкотре обстріляли, один зі снарядів прилетів просто у двір нашого офісу. Досі не знаю, наскільки постраждало приміщення, адже власник не розповідав деталей. Але я переконалася: рішення про евакуацію було вчасним.

Я приїжджаю до Харкова, але залишитися там не можу

Нам дуже допомогла команда цеху з Хмельницького. Якби не вони, ми навряд чи змогли б перезапустити проєкт на новому місці. Адже цех опікувався не лише пошиттям речей, а й відправками. Це нас справді рятувало. Водночас нам дуже подобається якість пошиття одягу, тож ми плануємо співпрацювати й надалі.

Ми дійсно вдячні Хмельницькому за гостинність та спокій. Декілька разів я їздила додому, аби провідати своїх рідних. І щоразу в Харкові мені було дуже страшно. У мене є друзі, які попри все залишаються в місті й готові жити під звуки вибухів. Але я надто люблю й ціную своє життя, а тому не можу спокійно реагувати на вибухи і звикати до цього. Це не означає, що хтось цінує своє життя менше, просто мені складніше із цим впоратися.

Поступово виходимо на довоєнні показники

Перезапуск проєкту виправдав усі наші очікування, адже ми все ж запустили роботу, почали сплачувати податки, забезпечувати команду зарплатою. Крім того, у нас було достатньо замовлень. Люди потребували речей першої необхідності: базових футболок чи, скажімо, теплих костюмів. Тож робота була, а попит лише зростав.

Сьогодні ми вийшли на показник 60% від кількості замовлень у довоєнні часи. З одного боку, цього замало. До великої війни ми неслися ніби швидкісний потяг, а нині – уповільнилися. Та з іншого боку, навіть сьогоднішні масштаби – це багато, і ми дуже вдячні клієнтам за те, що вони продовжують купувати нашу продукцію. Це неймовірна підтримка. А ще – можливість продовжувати роботу, а не сидіти склавши руки. Тож насправді ті 60% – це неймовірно.

Яскрава людина не потребує яскравих речей

Увесь одяг Cuprum Depot – це унісекс, його замовляють як чоловіки, так і жінки. Однак у відсотковому співвідношення дівчат все ж більше – 70%. Наша аудиторія – це люди, які люблять стильно одягатись, але для яких одяг не є способом самовираження. Це яскраві й творчі особистості, яким не треба підкреслювати свою натуру речами. Вони виділяються самі по собі, тож їм достатньо одягатися в щось базове. 

Власне, у цьому й полягає філософія нашого бренду. Яскрава людина не потребує яскравих речей. Навпаки, одяг може бути абсолютно звичайним, а його власник чи власниця виділятиметься іншим – позицією, успіхами тощо.

Тому Cuprum Depot ідеально підходить для тих, хто так само не любить написи чи принти. Одяг має бути максимально простим. І я знаю, що мою думку підтримують чимало людей. Крім того, як до повномасштабної війни, так і сьогодні, ми обираємо лише найкращі тканини. Навіть коли пошиття відбувалося без нашої фізичної присутності в Хмельницькому, я все ретельно перевіряла по фото та відеозв’язку.

Для нас це справді важливо – яка річ поїде до клієнта. А тому кожен виріб перевіряється щонайменше двічі: одразу після пошиття та безпосередньо перед відправленням. Усі шви мають бути рівними, жодних плям, ниток чи будь-яких інших дефектів. Ми дуже ретельно ставимося до якості.

Мені важливо, аби команді було комфортно і кайфово

А ще я переконана, що будь-яка робота має бути в кайф. Будь-яке завдання має приносити задоволення. А тому намагаюся створити для своєї команди такі умови, аби працювати було дійсно комфортно, а під рукою було все необхідне. 

Читайте також: Місце, де збираються свої. Херсонці відкрили у Франківську кав’ярню Prostir.Coffee з «кавуновою» кавою

Ми піклуємося, аби всім було кайфово перебувати в робочому просторі, у команді. Аби між нами усіма були справді хороші стосунки. До повномасштабного вторгнення у нас часто були посиденьки, ми разом проводили вільний час. Це важливо. Особливо, якщо ти хочеш приходити в офіс і бачити людей, які люблять свою справу. Це неймовірно круто, коли твій колектив щасливий.

Плануємо відкрити офлайн-магазин у Києві

Зараз усі говорять про зміну цінностей, мовляв, прийшла війна і все змінилося. У мене не так. Мої цінності залишилися без змін: це сім’я та досягнення. Хіба що я почала придавати їм більше сенсів. Мені дуже сумно, що сьогодні я не поруч із батьками, що життя йде з дуже сумною нотою. Ми чекаємо на перемогу. Ця жахлива війна зробила нас дуже сильними, і після кожної темряви завжди пробивається сонце. Тож ми чекаємо на цей світанок, працюємо та будуємо плани на майбутнє.

А деякі мрії починаємо втілювати просто зараз. Я завжди хотіла відкрити офлайн-магазин у Києві. Сумно, що прийшла до цього за таких обставин, але я все ж наважилася на цей крок. Чому Київ? Життя в Хмельницькому доволі повільне й розмірене. А ми, харків’яни, звикли жити в іншому ритмі. Наше рідне місто – це мегаполіс, великий, гарний та прогресивний. Тому, сподіваюсь, що столиця якщо не замінить, то бодай частково нагадає нам Харків.

Наш бренд і надалі співпрацюватиме з цехом у Хмельницькому. Натомість у Києві ми плануємо відкрити офіс і склад. Вже знайшли хороше приміщення та готуємося підписати договір про річну оренду. А далі будемо дивитися на ситуацію в країні. Цілком ймовірно, що ми повернемося додому. З іншого боку, може статися так, що ми надовго залишимось тут. Тому загадувати поки зарано.

Читайте також: Окупанти знищили наш бізнес у Маріуполі, а ми відродили його у Львові. Історія засновників ресторану суші Bluefin

Після переїзду до Києва першочерговим завданням буде відновлення темпів роботи. Адже будь-яка релокація – це сповільнення всіх процесів. А вже згодом можна буде думати про омріяне відкриття крамниці. Або ж облаштуємо офіс так, аби клієнти могли завітати до нього та приміряти наші речі.