«Український цвіт» — редакційна рубрика #ШОТАМ, присвячена видатним українцям, чиї досягнення здобули міжнародне визнання. Ми розповідаємо про тих, чиї імена маловідомі в Україні, але про внесок яких у світову та українську історію варто знати.
Везла заборонені рукописи Шевченка до Праги, п’ять разів сиділа у російській тюрмі й на весь світ розповідала про те, що насправді відбувається в Україні. Все це про Софію Русову, що народилася не в українській сім’ї, але як ніхто довела, що вона — українка.
#ШОТАМ на основі автобіографічної книжки розповідає про непросте життя педагогині та її вклад в українську культуру.
Замість кар’єри музикантки обрала служіння людям
Софія народилася у 1856 році на Чернігівщині в селі Олешня, яке на місцевий манір у своїх спогадах називає Алешнею. Її сім’я не була українською: тато швед, мати — француженка, що придбали землю й садибу в Україні, бо вподобали місце.
Софія, п’ята дитина у родині, виявилася доволі кволою, пізніше пригадувала: «всі були певні, що я недовго житиму, і мама часто казала: “не хочу її любити, все одно помре”». Але сталося все інакше: за кілька років померли середні брат та сестра, мати за ними так тужила, що невдовзі померла теж — від туберкульозу.
У сім’ї говорили французькою, Софія також вчила англійську мову, а українську чула хіба що від селян в Олешні. З ними в родини були добрі взаємини — після скасування кріпацтва у 1861 році батько Софії Федір став мировим посередником і багатьом селянам віддав наділи землі.
Сім’я Ліндфорс переїхала до Києва, де Софія почала відвідувати Фундуклеївську гімназію. Але на родину знову чекало горе — тато Федір помер, тож Софія та Марія лишилися сиротами.
Шістнадцятирічній Софії пропонували вчитися у петербурзькій консерваторії, адже та мала хист до музики. Дівчина не погодилася: після смерті батька сестри хотіли заповнити порожнечу суспільно корисною справою — відкрити школу.
«Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити!»,
— міркувала майбутня вчителька.
Ховали твори Нечуя-Левицького і вивозили рукописи Шевченка
Цей вибір і вирішив подальше життя Софії. У Києві сестри відкрили дитячий садок, куди записувалися діти місцевої інтелігенції. Коло спілкування жінок поповнилося відомими українцями: Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким та Павлом Чубинським. Софія пригадує, що сестра навіть підписувала своїм прізвищем Ліндфорс водевіль Старицького, аби обдурити цензуру, а тексти Івана Нечуя-Левицького про бабу Параску доводилося переховувати вдома:
«Тяжкий був час, але час повний краси українського романтизму, коли кожний літературний твір справді ставав цінним придбанням, доказом нашого культурного, національного поступу, заради якого всі наші романтики, тогочасні діячі готові були терпіти всякі переслідування», — пише Софія у спогадах.
У 1874 році вона повінчалася з етнографом Олександром Русовим, який підтримав дружину в любові до України. На їхню долю випало чимало перешкод, але Русові завжди були в центрі важливих подій. Наприклад, у 1876 році вивезли до Праги заборонені рукописи з віршами Тараса Шевченка і видали там повного «Кобзаря». Хоч це було небезпечно, бо якраз вийшов Емський указ, що забороняв українську літературу, але подружжя ризикнуло.
Подружжя оселилося в Чернігові — і без громадської роботи вже не уявляло свого життя. Русові організували у Чернігові міську бібліотеку, що проіснувала ще 10 років, хоч і там проводили обшуки. Без викладання Софія теж не могла, тому запровадила дитячий садок. Проте його зачинила поліція з «політичних підозрінь», а Софія більше не могла отримати посаду вчительки, бо «нєблагонадьожная».
П’ять разів її арештовував царський уряд
Софія не здавалася і здобула фах фельдшерки — щоб продовжити допомагати людям. Та царський уряд не давав спокою їхній сім’ї: Софію заарештовували п’ять разів, вперше, коли її молодшій доньці було всього півтора року. Часто підстави їй навіть не озвучували, прикриваючись тим, що вона «вміє приваблювати до революції широке громадянство», а загалом причиною було те, що вона відстоювала українські інтереси, спілкувалася з друзями-революціонерами та мала стійку громадянську позицію:
«Життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов’язками: родина, діти, чоловік — всіх їх я так кохала, а з другого боку — громада, рідний край»,
— пригадувала Софія.
Одеса, Херсон, Дніпро, Олешки, Харків, знову Київ, Полтава — Софія постійно переїздила і була під наглядом поліції, бо ж «політична». Але попри все продовжувала вчити дітей, підпільно, ризикуючи попастися.
Софія пригадує, коли вони з чоловіком жили у Полтаві, то одного ранку до них завітали жандарми з обвинуваченнями, що Олександр Русов хоче «отдєліть Малоросію от Росії». На що він з добродушною усмішкою відповів: «Не маю на це ані війська, ані сили». Та вони нічого не знайшли й покинули будинок:
«Олександр все пишався: “Ви не жартуйте зі мною, я маю силу відділити Україну від Росії!” Прекрасна мрія! — він не дожив до її зреалізування, а тоді, коли брутальна російська влада стояла у своєму апогеї, мрія ця здавалась такою недосяжною фікцією»,
— пише у спогадах Софія.
Але на долю Русової випало ще не мало випробувань: спочатку помер її син, а тоді й чоловік.
Навіть в еміграції дбала про українську освіту
Хоч Софія втратила багатьох рідних і її все ще переслідували, могли навіть зупинити на вулиці для перевірки документів, покинути громадську роботу вона не могла. У 1917 Русова стала членкинею Центральної Ради й працювала з освітніми справами: «Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі! Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його реалізувала в життю. Закипіла праця», — писала у спогадах жінка.
Ще за деякий час Софія стала керувати департаментом дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства освіти — перше міносвіти України у 20 столітті. Розробляла українські підручники та опікувалася українізацією шкіл.
«Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила усі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення й задоволення, то й я відчувала це задоволення»,
— згадувала про педагогіку жінка.
Поживши і у Кам’янці-Подільському, у 1922 році Русова таки нелегально перейшла кордон і подалася у Європу — адже тиск більшовиків був неймовірним. Там вона теж відстоювала Україну, наприклад, відвідала жіночий конгрес у Гаазі:
«Вбрана в чорне, у вуалі, я стояла серед чепурних дам інших країн, перед цим блискучим, веселим, самовтішеним міжнародним натовпом — наче саме втілення суму й недолі. Дуже мені оплескували, газети на другий день надрукували мою промову. Ім’я мого краю залунало в залях наших засідань», — писала діячка.
Софія оселилася у Празі. Працювала над концепцією Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі та увійшла до ради Світового союзу жінок. А також створила систему національного виховання, уклала буквар, шкільні підручники з географії тощо. Померла Софія Русова 1940 року у Празі, але її ідеї продовжили жити. Про те, що діти мають навчатися своєю мовою, адже «рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо», а школярі мають опановувати не лише академічні предмети, а й пізнавати свою країну.
Зараз її іменем названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці, Чернігові, Полтаві. А у 2023 році Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека назвалася ім’ям Софії та Олександра Русових.
