Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

У Славутичі відкрили перший інноваційний музей мистецтв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У місті Славутич на Київщині відкрився перший муніципальний інноваційний музей мистецтв.

Про це ШоТам повідомили у PR-підтримці малої культурної столиці України.

Відкриття музею є завершальною подією арт-резиденції семантичного сюрреалізму у просторі постмодернізму Славутича, яка тривала з серпня місяця, і цьогоріч мала назву OFAR | Open Format Art Residence,

У виставковій залі нового мистецько-художнього простору вже представлені напрацювання учасників OFAR, якими почали наповнювати фонди нового музею.

У реальному форматі для перегляду доступні роботи:

  • у жанрі фото- та графіки, професійних митців, які працювали в підпроєкті Фото-Графіка (куратор Єлизавета Зігура),
  • у віртуальному форматі —  монументальні скульптури резидентів підпроєкту Тривимірне мистецтво у VR (кураторка Катерина Рай),
  • колекція фрагментів роботи митців підпроєкту Медіа-Арт (кураторка Олександра Халепа).

Окрім того, в офлайні експонуються й роботи студентів ІІ курсу Київського Національного університету культури і мистецтв.

Серед резидентів OFAR — художники Олексій Малинка, Олена Плесовська, Петро Малинка, фотографи Андрій Котлярчук, Маруся Слобожан, Ярослав Голубчик, Андрій Парахін, графіки Павло Николайчук, Надія Онищенко, Ірина Гвоздик, Катерина Бруєвич, Володимир Падун та інші. Саме іх роботи і склали першу реальну колекцію нового музею. Віртуальна колекція склалася з творчого доробку (монументальмих цифрових скульптур та творів медіа-арту) Данили Галкіна, Юрія Єфанова, Сергія Ніжинского, Даніїла Шуміхіна, Володимира Гулича та Анастасії Лойко, Ярослава Костенко, Вартана Маркар’яна, Тетяни Кабаєвої та багатьох інших яскравих митців сучасності.

Читайте такожНетипова Донеччина: з’явилося відео про керамічний «Флорамік-парк» у Слов’янську

Наголошується, що створення музею такого формату є дуже цінним, тому що таким чином Славутич входить до загального культурного обігу не у традиційному форматі, а сучасному, діджитальному, доступному будь кому та будь звідки.

До кінця року у Малій культурній столиці України-2021 також заплановані експозиції творів:

  • художниці-графіка Оксани Стратійчук,
  • фотографа Валентина Кармінського,
  • сестер Вікторії та Віолетти Лопухіних,
  • креслень Лернардо да Вінчі з доповненою реальністю від Олександра Величка та збірка віртуальних музейних експозицій виробництва команди aero3D Сергія Присяжного.

Музей мистецтв Славутича розташований  на другому поверсі БК Енергія і буде працювати згідно з карантинними обмеженнями.

Нагадаємо, Національний художній музей готує цифрову NFT-колекцію українського мистецтва.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Громадам Харківщини передали 21 автобус для опорних шкіл області, повідомили у пресслужбі Харківської обласної державної адміністрації.

Шкільні автобуси придбали на умовах співфінансування: коштом державної субвенції та територіальних громад.Громади надали співфінансування від 10% до 30%.

Нові шкільні автобуси отримали Пісочинська, Новопокровська, Малинівська, Нововодолазька, Первомайська, Валківська, Барвінківська, Дворічанська, Петропавлівська, Старовірівська, Лозівська, Липецька, Вовчанська, Зміївська, Борівська, Оскільська, Богодухівська, Кегичівська, Краснокутська, Шевченківська та Кіндрашівська територіальні громади.

Читайте також: Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Голова Новопокровської селищної ради Олена Слабінська розповіла, що в її громаді шкільний автобус робить 3 рейси на день і загалом перевозить більш ніж 300 дітей. Транспорт, який раніше підвозив школярів, уже застарів.

«Наша громада налічує 10 населених пунктів, у нас велика територія і автобус нам був дуже потрібен для підвозу дітей в опорний заклад Новопокровський ліцей. Дуже вдячні обласній владі, державі. На умовах мінімального співфінансування дітки Новопокровської громади матимуть новий автобус», – сказала Олена Слабінська.

Нагадаємо, громади Івано-Франківщини отримали 12 шкільних автобусів.

Як ми повідомляли раніше, громади Вінничини отримали 16 нових шкільних автобусів.

Фото: kharkivoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.

Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».

Анатолій Лютюк

Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.

Антирадянський активізм та шлях до Естонії

У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.

Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.

Фото: reporters.media

Казка стала невід’ємною частиною мого життя

Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.

Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням. 

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили. 

Чому волонтерство? Відчув, що потрібен

Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.


У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».


А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.

У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.

Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями

Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо. 

Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.

Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».


Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина. 

А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.


Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

В Україні з’явився перший соціалізований кіт-рекордсмен

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Житомирський кіт Міккі став рекордсменом як найбільш соціалізований в Україні, пише 1.zt.ua.

Рекорд України встановили у Житомирі 25 листопада як «перший соціалізований кіт».

Кіт Міккі, якого часто можна побачити у дитячому візочку, що катає Михайлівською житомирянка, увійшов до Книги рекордів України. Його господарка Наталія розповідає, що возить Міккі у дитячому візочку скрізь: по вулиці, по магазинах.

В описі рекорду зазначається, що кіт так поводиться без жодних примусів і дресур.

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Про унікальність кота, який не боїться ні людей, ні транспорту під час вручення документу про рекорд розповіла представниця Книги рекордів України Юлія Більовська.

«Сьогодні ми приїхали на дуже цікавий і унікальний рекорд. Взагалі Книга рекордів дуже рідко фіксує рекорди, які пов’язані саме з тваринами. Дослідивши поведінку тварини, ми встановили, що Міккі є справді унікальним, адже для котів це дуже незвична поведінка – бути в центрі уваги, не боятися людей, транспорту», – сказала Юлія Більовська.

Власниця знайшла кота свого часу на вулиці.

Нагадаємо, Брітні Спірс запостила в Інстаграмі фото кота Степана з Харкова.

Фото: 1.zt.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Шопочитати

Суспільство3 години тому

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з...

Суспільство2 дні тому

«Нас вважали диваками, а ми хотіли свободи». Історія родинної екоферми «Лиманська коза» на Херсонщині

Залишити місто та створити екоферму з виробництвом сиру – це не було планом, але стало...

Спорт3 дні тому

«Перш за все, я спортсмен». Як двірник із Херсона у 49 років став чемпіоном світу з джиу-джитсу

Двірник став чемпіоном світу. Або ж чемпіон світу працює двірником? Це історія про 49-річного херсонця,...

Суспільство4 дні тому

Врятувати 1909 пляшок. Як на Закарпатті артисти створили Lay Bottle – майстерню посуду з використаних пляшок

Закарпатські артисти Василь Полажинець та  Вероніка Вітерець створили власну майстерню посуду з використаних пляшок. Тепер...

Суспільство5 днів тому

«Довелося обирати: робота чи Майдан». Історії людей, які після революції залишилися у волонтерстві

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Цей день присвячений початку одразу двох...