Суспільство
У підвалі мріяла про бокс: історія юної чемпіонки з Маріуполя, що вміє тримати удар
Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.
Коли в холодному підвалі маріупольської багатоповерхівки всі мріяли про теплу ванну чи улюблену страву, 18-річна дівчина мріяла знову надягти боксерські рукавиці.
24 лютого о 5 ранку її розбудив дзвінок подруги: «Почалось!».
«А я її «почалось» уже кілька днів до того чула. Подумала, що просто панікує. Кажу: «Окей, давай! Я лягаю досипати. У мене ще 10 хвилин до того, як треба збиратись на трешу», — говорить дівчина.
Та того дня Дар’я-Ольга Гутаріна вперше пропустила тренування.
***
Дар’я-Ольга змалку звикла дбати і про себе, і про молодшого брата Артура. У віці 15 років дівчина водила малого на секцію боксу. Було нудно чекати, і вона вирішила спробувати сама. Дуже швидко зрозуміла, що бокс їй подобається більше, ніж уроки дефіле та позування, на які ходила раніше.
Гутаріна стала однією з перших учениць маріупольського тренера з боксу Антона Коссе в ДЮСШ «Атлетик», який до того працював лише з хлопцями.
«Чесно скажу: я думав, що вона за кілька занять здується. Пару тренувань на 6 ранку — і все, не захоче. Але вона не здулась», — пригадує Коссе.
За три місяці Дар’я-Ольга вперше поїхала представляти Донеччину на всеукраїнських змаганнях, ще за сім місяців — удруге. Обидва рази повернулася без медалей.
Спортсменка пообіцяла собі — якщо наступні змагання не виграє, то піде з боксу: «Пам’ятаю, як після другої поразки на всеукраїнських змаганнях ми з тренером спускалися сходами, і він мені каже: «Ну що, ти готова пахати? Два тренування на день — перше о 6 ранку, друге на 5 вечора». І я прямо так закусилась (у значенні затялася — прим. авт.) — я жодної треші не пропустила».
Щовечора Дар’я-Ольга зідзвонювалася з тренером, аби підтвердити ранкове тренування. Такий режим давався непросто, особливо взимку, коли прокидатися треба було ще затемна.
«Якось ввечері Антон Володимирович дзвонить мені підтвердити, чи я буду зранку. Я кажу: «Буду!», а в самої сльози градом покотились», — розповідає дівчина.
Зранку вона вже була на тренуванні. На наступному чемпіонаті України Гутаріна виборола «золото» у ваговій категорії до 48 кг.
Ще одним етапом мав стати чемпіонат Європи 2022 року, але не склалося — почалася повномасштабна війна.
Мама боксерки Юлія Лактюшина говорить, що в перші години війни та загальної паніки саме донька була першою, хто оговтався: «Даша завжди дуже раціональна та зібрана».
«Почали з мамою збирати речі. Мама складала якісь сукні, хвилювалася, що каблуки в машині лишились. Зараз я думаю — ну які каблуки?!» — згадує дівчина.
У перші тижні родина згуртувалася з родичами та друзями: вдень в однокімнатній квартирі на 9 поверсі збиралися 11 людей — найменшому було лише пів року, а на ніч половина йшла до своїх осель.
Дар’я-Ольга взяла на себе чергування: коли мати лягала спати, дівчина не засинала, аби в разі чого швидко всіх розбудити.
У кінці лютого зникла електрика, на початку березня — вода.
«Якось зранку прокидаюсь, а Даші нема, малого Артура нема. Дивлюсь у вікно, а вони сніг збирають, аби розтопити його й зробити запаси технічної води. Це Даша сама організувала», — розповідає мама боксерки.
Дар’я-Ольга почала пильнувати, аби всі ресурси родина використовувала максимально ощадливо: «Коли за добу після води пропав газ, ми зрозуміли, що мусимо виживати, наче первісні люди — льодяні стіни, світла немає, води немає, газу немає».
Коли зникло світло, дівчина вимкнула свій на 100% заряджений айфон і вмикала його щодня на кілька секунд, аби перевірити, чи не з’явився зв’язок, й інколи зробити фото. Каже, так їй вдалося розтягти заряд телефона на цілий місяць.
Родина й сусіди готували їжу на вулиці: палили багаття з дерев’яних столиків та стільців, які стояли на літнику (терасі) місцевого кафе. Даша розповідає, що в якийсь момент їй навіть здавалося, що все це — просто така весела пригода: багаття з меблів, усі разом готують їжу.
«Найсмачніші були «плюшки» — смажені на сковороді коржики, по суті — хліб. Пам’ятаю, якраз почався обстріл, а у нас ці плюшки смажаться. Мій дядько вибіг, приніс 3 штучки на всіх. Ми їх просто руками гарячі розірвали, кожному по шматочку. Які ж вони були смачні!» — пригадує боксерка.
Спали всі в куртках: і тому, що холодно, і тому, що треба бути завжди готовим вибігти з будинку, якщо раптом прилетить.
Даша навіть розставила в коридорі взуття всієї родини у тій послідовності, в якій вони мали б вибігати. Продумала, хто має першим бігти до машини, хто має вести та нести дітей.
«Просила всіх ставити своє взуття саме за цією схемою», — розповідає вона.
На 8 березня дядько Даші навіть приніс додому тюльпани: власники квіткових бізнесів роздавали їх за безцінь, а то й просто так — квіти більше не були потрібні в місті, на яке летіли бомби та снаряди.
Того ж дня повз будинок, де жила родина, їхала колона машин. Даша вибігла та зупинила одну: куди? Їй відповіли, що нібито відкрили зелений коридор, аби місцеві могли виїхати. Зв’язку, аби перевірити цю інформацію, не було, тож родина вирішила, що ризикувати не буде. Пізніше з’ясувалося, що більшість із цих автівок розстріляли росіяни.
Аби якось відволікати дітей — рідного братика та двох двоюрідних — дівчина грала з ними в карти та в «мафію». Одну з таких ігор, каже Дар’я-Ольга, її родина не забуде ніколи.
На словах «Місто засинає, прокидається мафія…» квартира задрижала від потужного вибуху. Шибки у вікнах вибило ударною хвилею, але частина скалок лишилася висіти на скотчі, яким Даша завбачливо заклеїла всі вікна ще на початку вторгнення.
«Моя стратегія з розставленим взуттям не спрацювала, бо в паніці всі кинулися до дверей одночасно», — пригадує дівчина події 12 березня 2022 року.
Діти й дорослі скупчилися та завмерли в коридорі, бо це було найбезпечніше місце в однокімнатній квартирі — за двома стінами. Родину охопила паніка.
«Мама плаче, я заспокоюю її. Тут зривається на плач тітка — я до неї. Навіть брат Артур, який раніше не плакав і не лякався далеких вибухів, не витримав — у нього сталася істерика. Він так сильно плакав, аж я боялася, що він зійде з розуму. Він не реагував ні на що», — розповідає спортсменка.
Сама Даша заборонила собі плакати. Під час тренувань тренер часто повторював: «Тримай контроль, тримай форму, не розкисай».
«Дала собі обіцянку, що заплачу лише коли ми всі виберемося з Маріуполя. А до того розклеюватись не можна — має хтось триматися», — каже дівчина.
З шокового стану родину вивів крик з під’їзду: «Будинок горить!».
Снаряд прилетів просто на подвір’я будинку. Обидві машини родини згоріли, а з ними й надія на те, що можна буде виїхати, щойно буде надійний «зелений коридор».
З того дня сімʼя перебралася жити до підвалу. Дар’я-Ольга розповідає, що там зібралися кілька десятків людей.
Дівчина й тут пильнувала, аби на одну кімнату (а всього їх було в підвалі чотири) горіло не більше однієї свічки, щоб вистачило на довше. Розподілила на рівні невеличкі порції запаси солодощів і щодня видавала їх дітворі.
«15 березня, на мамин день народження, видала дітям по 4 цукерки та 3 печенюшки — свято ж», — ділиться вона.
Даша роздобула кульки й надула їх зранку, аби хоч трохи порадувати маму. «Ввечері ми відкрили не одну консерву, а цілих дві, аби відсвяткувати», — згадує.
Спочатку всі трохи піджартовували з неї через таку скрупульозність, але вже за кілька днів зрозуміли, чому це важливо: ніхто й гадки не мав, скільки ще доведеться жити в підвалі.
Даша каже, що коли ввечері підвал занурювався в темряву, й усі збиралися біля однієї свічки, було найтяжче. Дівчина пропонувала гуртом помріяти про те, хто що зробить і куди поїде, коли вони всі виберуться з Маріуполя. Хтось мріяв про теплу ванну, хтось — про улюблену їжу, хтось понад усе хотів побачитися з рідними.
«А я мріяла про те, як знайду тренера та знову побоксую, як колись», — усміхається Дар’я-Ольга. Аби підтримувати форму, вона кілька разів на день робила підходи на відтискання.
Гроші швидко втратили свою цінність. Дівчина розповідає: «Алкоголь і цигарки ніби 100 доларів було — найвища «купюра». Але в родини залишилась інша «валюта».
Якось вони дізналися, що незнайомі люди виїжджали вантажівкою, і їм потрібне було пальне. А в родини Даші якраз зберігся запас бензину в каністрах, який зробили ще на початку вторгнення.
На збори мали годину. Дар’я-Ольга піднялась у квартиру, аби зібрати якісь речі. За домовленістю кожен пасажир міг взяти з собою лише невелику сумку.
«Собі я поклала боксерські рукавиці, шолом і форму. Подумала, що одяг собі ще куплю, а ці речі для мене справді важливі», — пригадує спортсменка.
Далі була довга дорога до Запоріжжя. Кожен блокпост був випробуванням: десь пропускали без особливих допитів, а десь російські військові були під алкоголем чи наркотиками, і це була наче бочка з порохом.
На більшості шляху Даша могла лише вгадувати, що відбувається навколо, бо їхала в кузові, закритому брезентом.
Дорога, яка раніше займала 3,5 години, розтяглася більш ніж на добу. На ніч родина зупинилася ще на окупованій території: — просто в незнайомих людей у якомусь селі. Там вперше за довгий час усі зняли куртки й змогли зігрітись.
«Я ніколи не забуду, як розкутали крихітку-племінника — він же весь час був закутаний, як капустка, бо в підвалі холодно. Лише на хвилинку його розмотували, аби перемінити пелюшки. А тут ми в будинку, де тепло-тепло, і він вперше за довгий час лежав голенький. І просто почав сам сміятися — ніхто його не забавляв, не торкався, але він просто радів ось цьому теплу, цій свободі руху. Це було до мурашок: на ковдрочці лежить голе немовля і сміється саме до себе, а навколо завмерли дорослі зі сльозами на очах», — пригадує Дар’я-Ольга.
Врешті на надцятому блокпосту змучені пасажири в темряві кузова почули найбажаніші слова: «Слава Україні!».
«Коли ми нарешті спіймали мережу, першими я набрала дідуся з бабусею, а потім одразу тренера…» — на цих словах Даша опускає голову так, аби розпущене волосся сховало її обличчя і я не побачила її сльози. Розмова переривається.
Коли в Запоріжжі змучена родина нарешті змогла прийняти душ та відпочити, лежачи на ліжку у квартирі друзів, Даша вперше з початку великої війни заплакала. Вона не могла зупинитися три години, не могла пояснити рідним, що коїться — плакала, доки не закінчилися сльози.
Увесь цей час Антон Коссе намагався знайти Дар’ю-Ольгу.
«Я не знав, де вона і як, бо зв’язку не було. Я просив знайомих військових у Маріуполі пошукати її, передати їй якісь продукти, але це було неможливо в той час. Я не знав, чи вона виїхала, чи… Але вірив, що вона вистоїть, вибереться, бо я знаю її характер», — розповідає він.
Разом з дружиною та маленькою донечкою він зумів виїхати з Маріуполя до Івано-Франківська в перші дні вторгнення.
Дар’я-Ольга оселилась у тому ж місті та вступила до Прикарпатського національного університету на факультет «Фізичне виховання та спорт», аби в майбутньому теж стати тренеркою. Живе в кімнаті гуртожитку спортивної школи, де нині викладає Антон.
«Ми з дружиною жартуємо, що в нас тепер дві доньки: маленька Мілана й віднедавна старша Даша. У нас є навіть спеціальний день, коли ми свою семирічну доньку залишаємо з Дашею. Після Маріуполя Даша дуже подорослішала», — говорить Коссе.
Родина дівчини виїхала за кордон, та Даша залишати Україну навідріз відмовилась.
«Я розуміла, що для неї дуже важлива її кар’єра української боксерки, — каже мама Даші. — Плюс я впевнена в тренері, що він завжди її підстрахує і потурбується. Інакше я б не залишила її».
***
У травні 2022 року у шведському Борусі зібралися понад 300 спортсменок з 30 країн світу. На п’єдестал Міжнародного турніру з боксу «The Golden Girl Championship» у категорії до 52 кг піднялася тендітна дівчина, загорнута в жовто-блакитний прапор — українська боксерка Дар’я-Ольга Гутаріна, яка ще два місяці тому відтискалася від сирої підлоги маріупольського підвалу.
Нині дівчина наполегливо тренується, аби привезти до України не лише бронзу зі Швеції, але в майбутньому й золото з Олімпійських ігор.
Суспільство
У селищі Неполоківці, що на Буковині, місцеві називають її Славою чи Славочкою. 69-річна Ярослава Тодорівна здійснила свою мрію: тепер кожен яскравий тюльпан чи півонія — це справа її рук.
ШоТам розповідає про роботу тих людей, завдяки яким у кожне українське місто й село приходить весна.
Стала квітникаркою після 60
Ярослава Туркіна народилася та виросла в селищі Неполоківці. Її мама завжди насаджувала біля дому мальви, півонії, троянди, тож Слава перейняла цю любов і вже з п’ятого класу поралась у квітнику.
«Я люблю землю. Коли бачу квіти, в мене наче крила відкриваються, і я хочу працювати», — ділиться жінка.
Спочатку вона працювала бібліотекаркою, згодом готувала випічку в кафе, але потайки мріяла про інше. Коли їхала в тролейбусі, а за вікном комунальні працівниці садили квіти, вона хотіла опинитися на їхньому місці. Могла ж займатися улюбленою справою лише вдома.
Вперше на офіційну роботу з квітами жінка влаштувалася вже в 60 років — у Неполоковецький ліцей:
«Думала: це хто таку стару жінку прийме до роботи? Всі ж хочуть працівників 30-річних. А мене взяли».
У ліцеї вона працює вже 9 років, а в селищній раді — 3. Каже, дуже вдячна, що в неї повірили, пішли назустріч. Керівники надали все, що було потрібне для роботи: завезли ґрунт, приладдя, облаштували місце під квіти.
Ярослава Тодорівна з головою Неполоковецької громади Григорієм Васильовичем. Фото: Олеся Богдан
«Це для мене щось таке величне»
Робочий день Ярослави Тодорівни починається ще на світанку. Спочатку вона обходить кожну свою клумбу, перевіряє, чи все добре, думає, яких іще квітів додати. Прополює, досаджує рослини. Завдяки її роботі селище квітне майже весь рік: спочатку тюльпанами та мускарі, а пізніше чорнобривцями й хризантемами:
«Я собі зошит заводжу та креслю кожну клумбу. Дивлюся, що маю посадити, щоб воно цвіло з весни до пізньої осені. Думаю, як мені підібрати правильно кольори, бо є холодні та теплі тони. Що буде гарно з жовтим чи червоним».
Квітникарка працює біля селищної ради. Фото: Олеся Богдан
За такими ескізами й створює клумби — у кожній є щось своє. Тож навесні головна вулиця селища розквітає: яскраві тюльпани, ніжні мускарі. Біля ліцею теж краса — Ярослава Тодорівна щоразу додає нові квіти, обдумує, як зробити найкраще.
«Це для мене щось таке величне, що я не можу навіть пояснити. В мене аж очі загоряються. Як це не любити? Я не розумію. Якби мала можливість до неба посадити квіти, я б це зробила — уквітчала б аж туди», — каже жінка.
Місцеві, звісно, помічають таку красу та дякують Ярославі.
«У жінки прекрасна душа, а тому і її золоті руки створюють таку красу! Свою роботу треба любити. Низький уклін таким людям!», — пише місцева жителька Марія Борець.
Фото: Олеся Богдан
У травні «Укрзалізниця» запускає літню виробничу практику для майже тисячі юних залізничників у Дніпрі та Рівному.
Про це повідомили в УЗ.
Про запуск нового сезону
3 травня 600 вихованців розпочнуть роботу на Дніпровській дитячій залізниці. Наступного дня поїзди вирушать у перший рейс на Рівненській дитячій залізниці, де проходитимуть практику 356 вихованців.
До початку нового сезону на обох дитячих залізницях провели ремонтні роботи на станціях та у виробничих приміщеннях, оновили фарбування рухомого складу, виконали профілактичні огляди вузлів і агрегатів локомотивів.
10 травня також запланували старт руху поїздів на Львівській дитячій залізниці. Натомість юні залізничники з Харкова та Запоріжжя, де через безпекову ситуацію навчання проводиться в онлайн-режимі, матимуть можливість здобувати практичні навички під час відвідування колег з інших міст.
Читайте також: «Нова пошта» та «Повернись живим» завершили збір на 300 млн гривень для ППО
Графік руху
Дніпро:
- травень, вересень, жовтень — у вихідні дні з 10:00 до 18:00;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 12:00 до 18:00, у суботу та неділю — з 10:00 до 18:00;
- 1 та 2 листопада — з 10:00 до 18:00.
Рівне:
- травень, вересень, жовтень — у суботу та неділю з 10:00 до 17:30;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 11:00 до 15:30, у суботу та неділю з 10:00 до 17:30.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» запустила новий флагманський потяг між Харковом та Ворохтою.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ
Суспільство
Інтерактивна виставка «Третє дихання», яку відкрили 26 квітня у просторі M82 в Києві, за перші вихідні зібрала понад 500 тисяч гривень для центру Superhumans. За два дні захід відвідали понад 9 тисяч людей.
Про це повідомила керівниця виставки Ярослава Гресь.
Про виставку
Організаторами виставки виступили Mastercard. Половину коштів з квитків переказують центру Superhumans, а після завершення виставки експонати передадуть реабілітаційним і психологічним центрам.
Загалом організатори підготували понад 50 інсталяцій та інтерактивів, які допоможуть краще зрозуміти свої емоції та навчитися взаємодіяти з ними. Виставку поділили на такі зони:
- «Знайомство з емоціями» — відвідувачі познайомляться з дослідниками емоцій та зможуть розпізнати базові емоції через образи актора Олександра Рудинського;
- «Слухай своє серце» — зона, де відвідувачі дізнаються, як серце стало символом емоцій, та почують історії тих, хто дослухався до свого серця;
- «Дитяча радість» — можна змайструвати халабуду, розмалювати стіни та пострибати в резиночку разом із Ярославою Магучіх;
- «Дай собі спокій» — віртуальна риболовля з блогером Михайлом Лебігою;
- «Випусти пару» — дослідження української лайки з акторкою Марією Рудинською та можливість погарчати, як лев, з Валентином Міхієнком;
- «Надія є» — VR-досвіди польоту в космос та сходження на Еверест і Говерлу;
- «Третє дихання» — завершення виставки співом разом із Jerry Heil.
Читайте також: UAnimals презентували нову колекцію, присвячену зникненню дельфінів (ФОТО)
Ярослава Гресь повідомила, що відтепер квитки можна придбати на конкретний день, а кількість відвідувачів на кожну дату буде обмеженою для зручності гостей. Крім того, щочетверга та щоп’ятниці проходитимуть дні лише для дорослих.
Виставка триватиме до 1 червня і працює: у будні з 11:00 до 20:00, а у п’ятницю, суботу та неділю — з 10:00 до 21:00. Понеділок — вихідний.
Нагадаємо, що у Києві на ВДНГ відбудеться фестиваль адопції тварин AdoptMe Days: як відвідати.
Фото: фейсбук-сторінка Ярослави Гресь
