Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

У пам’ять про маму. Історія лікарки з Бучі, яка рятує літніх та маломобільних людей із прифронтових територій

Опубліковано

Родину лікарки Оксани Мироненко війна застала вже двічі: вперше у Луганську, а цьогоріч – у Бучі. Вона вірила, що на Київщині її рідні будуть у безпеці, але помилилася. Через повномасштабне вторгнення жінка втратила маму, а батько лікарки отримав поранення.

У памʼять про найріднішу людину Оксана разом із сестрою заснувала благодійний фонд «Наш сокіл». Він займається лікуванням та розселенням евакуйованих із гарячих точок літніх людей та людей з інвалідністю. Завдяки фонду вже понад пів тисячі людей змогли почати жити заново. 

Оксана Мироненко

Волонтерка, співзасновниця благодійного фонду «Наш сокіл»
Лікарка ортопед-травматолог, двічі внутрішня переселенка (у 2014 та 2022 роках)

У війну залишилися медиками

Я родом із Луганщини. За фахом – лікарка ортопед-травматолог, працюю за спеціалізацією хірургія кисті. Навчалася у Луганську, потім залишилася там працювати. Мій чоловік також лікар-травматолог. У нас двоє дітей. Я любила своє місто і нікуди не хотіла звідти їхати. У нас там була дуже якісна медицина.

У 2014 році в Луганськ прийшла війна. Ми встигли евакуювати дітей, а самі з чоловіком залишилися там, де мають бути лікарі, – на робочому місці. Надавали допомогу пораненим мешканцям. До війни ми працювали в різних медзакладах, а у 2014-му ходили одне до одного й допомагали, де були потрібні.

Коли почалася облога міста, в нас зникло світло, газ і вода, і ми працювали в справжніх воєнно-польових умовах. Чекали, що нас врятують. Але коли зрозуміли, що цього не буде, вирішили виїжджати самостійно. Сіли в машину, завантажили деякі речі, забрали друзів і поїхали.

Виїхали зі сходу й почали жити заново

Ми прибули в Київ, щоб забрати дітей. Відтак у вересні 2014 року влаштувалися жити в Бучі Київської області. Наш будинок на Луганщині вцілів, і якимось дивом ми його продали. Звісно, не за ту ціну, яку він насправді коштував.

Фото: Ksana Curly / Facebook

Довго шукали роботу – десь із пʼятої спроби таки вдалося. Влаштувалися в «Добробут» у Києві. Ми почали жити заново: мали хороше житло, діти росли. Щоправда, ми багато працювали. Я завжди кажу: 29 робочих днів на місяць – і у тебе все буде гаразд.

У Бучі почувалася в повній безпеці

Коли з усіх сторін говорили, що буде повномасштабне вторгнення, ми хвилювалися. Але, може, трішки спокійніше реагували, ніж інші, бо вже все це бачили. Та певні запаси продуктів зробили, документи зібрали в купу.

І все ж я сподівалася, що до нас війна не дійде, що вона буде десь далеко. Де-де, а на Київщині я відчувала себе в безпеці. Вважала чимось нереальним, щоб окупанти сюди дійшли. А вони рухалися танками по полях, прострілювали місцевості, і їх ніхто не зупинив.

Напередодні вторгнення мої батьки були у Щасті Луганської області. З 21 лютого там сильно збільшилася кількість обстрілів. Вони вирішили їхати до нас у Бучу. Виїхали 22 лютого, а вже наступного дня почалася війна. 

Вивезла дітей, щоб вони не бачили війну

У день вторгнення мій чоловік був на чергуванні, а я – вдома з дітьми. Прокинулася, почувши перший вибух. Зі словами: «Та не може бути!» ввімкнула новини. Потім подзвонили батьки. Було неприємно розуміти, що дійсно почалася війна.

Коли 26 лютого в нас зникла електрика і вдома стало холодно, ми вирішили, що далі чекати не можемо. Я подивилася в очі своїй доньці й подумала, що вона не має зустрітися з війною так близько.

Читайте також: Втратив ногу, рятуючи дітей. Історія лікаря, який до останнього залишався у Маріуполі та допомагав пораненим

Ми вирішили вивозити дітей до Києва та бути ближче до роботи. Сестра з сім’єю виїхала на другий день, а батьки залишилися в Бучі – не захотіли їхати. Ми з чоловіком продовжували працювати, але це було трохи хаотично.

Паралельно я займала волонтерством: у бучанських групах координувала допомогу людям, пояснювала, як поводитися в таких ситуаціях, що робити, якщо щось болить.

Машина з батьками потрапила під обстріл

4 березня батьки все ж вирішили виїхати. Ми домовилися, що вони заберуть наших дітей і поїдуть на захід, а ми з чоловіком підемо у військовий шпиталь або мобілізуємося. Коли батьки виїжджали з Бучі, в авто влучило щось, схоже на гранату. Мама загинула на місці. Батька контузило, але він зміг вискочити з машини. Намагався витягнути маму, але двері заклинило, машина горіла. Він зрозумів, що не зможе їй нічим допомогти, схопив документи та заховався в якомусь сараї.

Загибла мати Оксани Мироненко. Фото: Ksana Curly / Facebook

Згодом ми до нього додзвонилися, дізналися, що мами більше немає. Розповіли йому, як надати собі першу допомогу. Подзвонили на всі лінії допомоги, але ніхто нічого не міг зробити. Ми зʼясували у батька маршрут, яким він їхав, і через волонтерів знайшли людей, які були у ста метрах від нього. Пощастило, що серед них був фельдшер. Вони під обстрілами забрали батька до себе, надали його допомогу.

Через деякий час із білим рушником він вийшов до ірпінського блокпоста, де були окупанти. Йому пощастило, бо володіє російською мовою, має луганську прописку. Батька пропустили, і він вийшов на Ірпінь. Там його забрав кум, завіз до зруйнованого Романівського моста. На іншому боці батька забрав мій чоловік і привіз до нас. Тато був весь у крові, я його прооперувала. Потім була ще одна операція.

Створили волонтерську ініціативу у памʼять про маму

У Києві ми жили в друзів. А коли вже сталося таке з батьками, вирішили їхати далі. Ми прибули в Івано-Франківськ. Спочатку нас впустили до себе друзі. Та потім все ж вирішили шукати окреме житло. На той момент був великий ажіотаж, і щось знайти було важко. Траплялися шахраї, які виманювали гроші наперед. Згодом ми знайшли будинок, який влаштовував нас за площею. Подружилися з господарями. Зараз ми майже як родичі. 

З роботою ще складніше – всі місця були укомплектовані. Ми з чоловіком як лікарі одразу ж пішли волонтерити у Перший добровольчий хірургічний шпиталь, який був сформований поруч з Івано-Франківськом. Там майже 90% колективу – внутрішні переселенці. Спочатку ми допомагали в його підготовці: розбирали гуманітарні ліки, інструменти. Згодом надавали допомогу пораненим.

Фото: Благодійний Фонд «Наш Сокіл» / Facebook

Із сестрою у памʼять про маму ми створили благодійну ініціативу «Сокіл». Кошти для нього я спочатку отримувала здебільшого як внески від моїх пацієнтів. У якийсь момент з’явилася можливість відправляти гуманітарну допомогу на схід. Я зібрала вантажівку, ми в межах ініціативи її оплатили, і вона доїхала до Лисичанська. Потім ще були гумвантажі до Бучі.

Згоріли документи – забудьте про виплати

Через знайомих ми дізналися, що була евакуація людей із Сєвєродонецька, і там були травмовані. Я змогла домовитися з Лисецькою лікарнею, яка в Івано-Франківському районі, аби вони взяли собі групу з 51 людини. Вони їхали до Львова, там їх зустріли «швидкі» та автобус, привезли у Лисець. Я разом із лікарями допомагала їх приймати, оформлювати та надавати допомогу.

Згодом було ще 15-20 евакуацій, які ми на якомусь етапі приймали. Загалом ми в лікарнях зустріли понад пів тисячі людей, більшість із яких – це хворі, старенькі, люди з інвалідністю, маломобільні, самотні. Усі вони дуже довго просиділи в підвалах під обстрілами, волонтери вивозили їх надлюдськими зусиллями.

Зазвичай коли таких людей садять на потяг, ні в кого ще немає розуміння, куди вони їдуть. Старенькі потребують особливих умов, а підготовлених місць бракує. І щоразу це завдання на «вирішити зараз». З цим нам допомагає обласний департамент охорони здоров’я. Паралельно ми просили допомоги у Мінсоцполітики, тож поки маломобільні люди лежать у лікарні, їм реєструють статус переселенців.

Фото: Благодійний Фонд «Наш Сокіл» / Facebook

Також ми допомагаємо переселенцям з оформленням пенсії. Це важко, адже треба їхати в різні установи. Деяких пацієнтів ми по 3-4 години носимо на руках. Багато людей приїжджають без документів, адже в багатьох вони згоріли. Когось дістають прямо з-під завалів, без нічого. Їм, щоб оформити хоча б щось, треба спочатку відновити паспорт. А це складна й довга процедура. Маломобільна людина без документів приречена, якщо їй ніхто не допоможе. Бо чотири місяці вона точно жодних виплат не отримає, та ще й сама оформити все це не зможе.

Називаю себе «волонтеркою-перемовницею»

З самого початку, коли виникла потреба кудись госпіталізувати людей, я була перемовницею: домовляюся з лікарнями, водіями автобусів і «швидких». Потім домовляюся з головами громад, щоб цих переселенців десь поселити. Кому були потрібні ліки, одяг чи засоби гігієни – шукаю, де їх взяти, та розвожу. Фактично супроводжую цих людей на всіх етапах – від їхнього довезення до лікарень і до подальшого поселення.

Фото: Благодійний Фонд «Наш Сокіл» / Facebook

Згодом ми з сестрою порадилися і вирішили започаткувати свій благодійний фонд «Наш сокіл». Наразі він уже зареєстрований. Через знайомих знайшли волонтерів у команду. Нині у нашому колективі понад 15 людей, включно з фаховими фармацевтами, і ми разом допомагаємо стареньким та людям з інвалідністю.

З пекельного сходу в мальовничі Карпати

Досить важким етапом залишається розселення людей після лікарень. Місця в геріатричних центрах уже зайняті. Частину переселенців забирають до себе родичі в інші області чи закордон, ми з цим допомагаємо. Але трапляється, що рідні не хочуть цим займатися. Я не розумію, як можна кинути своїх стареньких. Спілкування з такими родинами психологічно складне для мене.

Ми співпрацюємо з організацією «Восток-SOS». Вони допомагають нам знаходити та облаштовувати прихисток для самотніх людей. У межах проєкту «Дача в Карпатах» ми шукаємо нікому не потрібні хати в селі, дообладнуємо їх щодо інклюзивності (пандуси, літні душі, біотуалети) і перевозимо туди по 4-5 людей. Маємо багато позитивних відгуків від таких переселенців.

Фото: Благодійний Фонд «Наш Сокіл» / Facebook

Для тих, хто не хоче їхати в села, ми шукаємо місця скупченого поселення: школи, садочки тощо. Це тимчасове житло, і ми розуміємо, що їх виселять, коли почнеться навчальний сезон. Тому пояснюємо це людям. Але якщо їм цей варіант кращий – веземо туди.

Будуємо для стареньких окремі центри

Також ми разом із «Восток-SOS» впроваджуємо проєкт «Турбаза». Це місця скупченого поселення (стара школа чи інший об’єкт, який не використовується), які ми дообладнуємо та заселяємо людей. В одній кімнаті живуть по 5-6 переселенців. Також співпрацюємо з багатьма фондами, тож можемо надати цим людям продуктові набори, побутову хімію, одяг тощо.

Фото: Благодійний Фонд «Наш Сокіл» / Facebook

І ще один наш великий проєкт – «Територіальний центр». Знаходимо неподалік від лікарень будівлі, які потребують косметичного ремонту. «Восток-SOS» шукає донорів, які готові оплатити добудову цих місць, щоб перетворити їх на територіальні центри – прихистки для літніх людей. В одному центрі можна буде поселити 30-50 людей, за ними буде догляд з боку фахівців. Таких центрів нам потрібно шість. Перші два – вже в розробці.

Приємно, коли телефонують, аби просто подякувати

Люди, які бажають евакуюватися з небезпечних регіонів, можуть звертатися до організацій «Восток-SOS», Save Ukraine, «Янголи спасіння», «Океани добра» тощо. Вони співпрацюють із владою та армією і вивозять людей. Іноді охочі виїхати звертаються до нас напряму.

Наш фонд дуже потребує допомоги. Завжди потрібні засоби гігієни, як от памперси для дорослих, ліки геріатричної групи, візочки, крісла-туалети, ходунки, постіль, подушки, матраци, ліжка. Ще треба багато їжі, щоб годувати людей у лікарнях. Також потребуємо коштів, щоб усе це купувати та розвозити.

Фото: Благодійний Фонд «Наш Сокіл» / Facebook

Не відмовимося й від фізичної допомоги. Треба буде спілкуватися з переселенцями, шукати прихисток тощо. Нам потрібна і моральна підтримка. Дуже приємно, коли переселенці дзвонять не для того, щоб щось попросити чи на щось поскаржитися, а щоб подякувати. Це буває не часто, тому що багато літніх людей вже мають розумові проблеми, а ще в них із віком характер стає поганим. Трапляються, що люди не мають проукраїнської позиції, і треба ще пояснювати лікарям, що таке буває. 

Готові знову почати нове життя

Наш будинок у Бучі вцілів, хоча там вже помародерили. Доки не закінчиться війна, я дітей туди не повезу. Окупанти за два дні дійшли до міста, і я боюся, що це повториться. У моєму житті за період війни занадто багато втрат, і я не можу собі дозволити, щоб із дітьми щось сталося.

Щодо роботи, я була, є і буду лікарем-травматологом, і ніколи цього не покину. Як волонтерка планую зробити свій фонд потужним і долучатися до нього не так фізично, як ідейно. Навіть коли закінчиться війна, багато людей не повернуться додому, і їм потрібна буде допомога.

У будь-якому випадку я завжди буду підтримувати інших – як зможу. Важливо, що в цьому мене завжди підтримує мій чоловік і допомагає мені. Якщо пощастить, і ми повернемося додому, – то в Бучі. Якщо ні, значить, знову побудуємо нове життя і будемо тут працювати лікарями та виховувати дітей. Хочу, аби вони завжди могли за себе постояти та ніколи не залишали своїх близьких.

Суспільство

Не шиють і не тчуть, а виготовляють за допомогою пістолета. Як у Черкасах створюють нетипові крафтові килими

Опубліковано

Що поєднує між собою крафтові килими і тафтинговий пістолет? Те, що перше можна створити за допомогою другого. Уявлення про килими та їхнє призначення змінює подружжя Сергія та Ельвіри Таморків з Черкас, які понад рік розвивають власну справу.

«Я думав, що килими це щось з типовими візерунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів», – ділиться Сергій.

Про килими у вигляді персонажів з Гаррі Поттера та підтримку державного гранту для ШоТам розповів засновник сімейного бізнесу RootsRugs Сергій Таморка. 

Перший килим – для друга

Сімейному бізнесу Сергій та Ельвіри Таморків більше року. Перший килим вони створили в грудні 2022 року та опублікували його фото в соціальних мережах. Це був двометровий крафтовий килим в етностилі з українськими та марокканськими мотивами, який подружжя зробило на замовлення свого друга.

Раніше Сергій з дружиною жили у Києві та працювали в сфері торгівлі одягом – мали власний магазин.  За освітою Ельвіра – біотехнолог, а Сергій технік сільського та лісового господарства. Освіта обох зовсім не пов’язана з творчістю, але саме вона є невід’ємною частиною життя цієї сім’ї. 

Подружжя Таморків, яке створює крафтові килими

Сергій та Ельвіра Таморки. Фото надав Сергій

Про створення килимів неординарним способом Сергій дізнався в 2019 році і хотів спробувати. Побачив кілька відео в американському YouTube та світлини на іноземних сайтах.

Незвичайний крафтовий килим

3D-килим, який створило подружжя. Фото надав Сергій Тиморка

Крафтові килими не лише на стіну та підлогу?

Сергій каже, що раніше мав доволі консервативну думку про килим: «Я думав, що килими – це щось з типовими візурунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів».

Яскравий килим, який свторило подружжя

Замовлення у вигляді мультиплікаційного героя. Фото надав Сергій Тиморка

Після початку повномасштабної війни ситуація з сімейним магазином одягу була доволі складною, в перші тижні весни розпродали весь наявний товар і вирішили припинити роботу. 

В Черкаси хотіли переїхати давно, бо звідти родом Ельвіра і місто завжди здавалося парі більш комфортним для життя. Сергій каже, що в Києві багато часу витрачав на логістику, дорогу, особливо в питаннях бізнесу. Після переїзду Сергій з Ельвірою думали, чим можуть займатися далі і чоловік згадав про виготовлення килимів.

Сергій розповідає, що процес створення килима починається з малюнка, який переноситься на раму. Малюнок може бути створений заздалегідь або намальований від руки, який потім треба за допомогою проектора перенести на полотно, яке перед тим натягують на раму. Далі відбувається процес вишивки, але не руками, а за допомогою пістолета, який протикає полотно. Чоловік наголошує, що це не машинна вишивка, килими створюються саме за допомогою пістолета.

Тафтинговий пістолет – постійний помічник в роботі тафтинговий пістолет, за допомогою якого подружжя створює вироби петельною технікою. Також можна використовувати великі пневматичні пістолети, аби створювати 3D-килими з довгим ворсом.

Процес створення крафтового килиму

Сергій Таморка створює килим за допомогою тафтингового пістолета. Фото: Суспільне Черкаси

Відразу вийшли на експорт

Спочатку Таморки придумували лише власні малюнки, адже експериментували та використовували різні мотиви вишивки. А далі клієнти почали робити замовлення за вже готовим малюнком. 

Більше 80% клієнтів замовляють крафтові килими у США, а інші – з Європи та України в тому числі. «Тафтиногові килими – це нова ніша в бізнесі, яка тільки зароджується в Україні, проте виробників уже є достатньо. Є виробники, які створюють килими саме для українських споживачів, ми ж вирішили відразу орієнтуватися на експорт», – каже Сергій.

Станом на сьогодні Таморки створили приблизно 200 килимів. Пошити килим можна і за кілька годин, але його створення не обмежується виключно шиттям. Тому в середньому на килим пара витрачає до двох-трьох робочих днів.

Синій килим створений Таморками

Об’ємний килим, який створили Таморки. Фото надав Сергій 

Корінь Мандрагори та етнічні мотиви

Сергій каже, що серед виробів має багато фаворитів, які, переважно, пов’язані з якимись персонажами. Наприклад, корінь Мандрагори з листками як у фільмі про Гаррі Поттера – одна частина килимка, а інша – горщик, за який корінь ховається. Це тип розсуваного килимка. В дитинстві Сергій дуже любив «Завойовник Зім», де був персонаж Гір, що перевдягався в зеленого собаку. Цього героя часто замовляли з-за кордону.

Килим, який створило подружжя

Розсувний килим з коренем мандрагори в горщику. Фото надав Сергій Таморка

«Найцікавіше для нас – робити щось унікальне, що потребує поєднання кількох технік. Ми хочемо створити найбільш унікальний килим в світі», розповідає Сергій Таморка.

Запитів від іноземних клієнтів дуже багато. Часто люди надсилають власні фото або просять створити якогось персонажа. Від клієнтів з України замовлень значно менше, але Сергій ділиться, що всі вони теж дуже різноманітні. Клієнти замовляли традиційний великий етнічний килим, а ще персонажів з аніме чи героїв мемів. 

Грантова підтримка для розвитку бізнесу

Розвивати власний бізнес Таморкам допоміг державний грант «Власна справа». Сергій ділиться, що подав заявку через «Дію» за кілька хвилин. І радить всім, хто хотів би спробувати податись на грантову підтримку, обов’язково подумати про свій бізнес-план – що хочете робити, як саме і кому це може бути потрібно. А ще важливо вміти планувати свій бізнес на тривалий час, хоча б на кілька років.

Таморкам грантові кошти допомогли збільшити об’єми сировини, кількість унікальних моделей, які створили самі та наповнили ними сайт, аби клієнти мали більший вибір. А ще орендувати приміщення, адже до того створювали килими вдома, де вже не поміщалися зі своїми рамами. 

Крафтові килими закордон продають за допомогою всесвітнього маркетплейсу крафтових товарів Etsy. Сергій та Ельвіра зараз взяли на роботу людину, яка адмініструватиме їхній магазин на цьому сайті, а вони витрачатимуть більше часу на саме створення килимів та своєї власної крафтової історії.

«Складно зберігати рівень якості при масштабуванні, тому ми хочемо залишатися на такому рівні своєї крафтовості. Ми прагнемо росту, але не плануємо створювати цех, де працюватимуть п’ятдесят людей, що робитимуть наші килими у великих об’ємах. Ми зосереджені на меншій кількості, але більшій якості», розповідає Сергій.

Килими на експорт, гроші – в Україну 

Для подружжя Таморків створення власних крафтових килимів – це можливість для творчості та прояву власної фантазії. «Ми хочемо приносити у цей світ щось цікаве, робити щось своє, продавати це закордоном, але залучати кошти сюди, в Україну», каже Сергій.

Чоловік переконує, що їхні кими відрізняються від магазинних тим, що їх не можна знайти на полицях магазинів. Він каже, що це унікальні роботи, які прив’язані до конкретних людей, залежно від їхніх запитів. А ще часто клієнти замовляють тафтингові килими як подарунок для своїх близьких.

Про плани на майбутнє Сергій відповідає впевнено та водночас з надією: «Ми плануємо покращувати свою майстерність, виготовляти більше цікавих килимів гарної якості, оновити свої інструменти та майстерню, покращувати сервіс та надання клієнтських послуг, створювати робочі місця. І найголовніше – знайти свій унікальний килим. А ще мріємо перемогти ворога у війні, аби відновили авіасполучення і доставка в США займала кілька днів».

Читати далі

Суспільство

Як дозвілля допомагає людям після травм повертатися до звичного життя

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Яким є шлях до відновлення після травм, отриманих внаслідок війни? Окрім медичної допомоги, реабілітації та психологічної допомоги важливо забезпечити умови, щоб люди мали доступ на рівні з іншими мешканцями громади до спортивних, культурних закладів та заходів. Регулярні фізичні заняття допомагають в реабілітації, а дозвілля допомагає повернутися до життя як до травми. 

Дозвілля повертає до звичного життя

Станом на кінець 2023 року в Україні проживають приблизно 3 млн людей з інвалідністю, як зазначало Мінсоцполітики. 

Лікування, реабілітація та психологічна підтримка необхідні для відновлення постраждалих від вибухонебезпечних предметів. Та не менш важливим є повернення чи наближення його до того ритму життя, яке було до травми. Це можна зробити, забезпечивши доступ на рівні з усіма до дозвілля.

Фізичні вправи допомогли відновитися

Сергій Прищепа серйозно постраждав унаслідок вибуху касетних снарядів, коли їхав з родиною в авто на Київщині в березні 2022 року. Його дружина закрила своїм тілом 9-річного сина й загинула, а хлопчик отримав психологічну травму. 

Сергій отримав переломи руки та щелепи, а також опікові й уламкові травми. Йому вчасно надали першу медичну допомогу, а потім зробили низку операцій.

Сергій Прищепа показує автівку, яка постраждала внаслідок касетних снарядів. Фото: ШоТам

«До звичного ритму життя я повернувся не одразу, – згадує Сергій. – У мене був абонемент у спортзал, куплений у січні до початку повномасштабної війни, і тільки восени 2022 року я знову спробував фізичні вправи в спортзалі».

Чоловік каже, що регулярні фізичні заняття по півтори години на день відволікають психологічно, а також допомагають фізично. Спочатку його ноги згиналися не повністю – бракувало сил і мʼязової маси. Тепер чоловік повернувся до того рівня підготовки, який мав до поранення. 

Наблизитися до життя, яке в Сергія було до поранення, він зміг влітку 2023 року, адже у квітні йому ще робили операції на щелепі. 

«Звісно, у звʼязку з тим, що в країні війна, дозвілля змінилося. Ми з сином їздимо на дачу, відпочиваємо, я працюю. Якщо в Києві залишаємося, то, наприклад, йдемо в кіно. Нещодавно були на ВДНГ – каталися на ковзанах», – розповів Сергій.

Сергій Прищепа повернувся до того рівня фізичної підготовки, який мав до поранення. Фото: ШоТам

Країна стає доступнішою

Заступниця керівника ГО «Доступно.UA» Наталка Пархитько каже, що за останні роки інфраструктура в Україні стала більш доступною для людей з інвалідністю. 

«Не потрібно придумувати щось нове окремо для людей з інвалідністю. Головна задача – це зробити доступнішими якомога більше послуг, інфраструктуру та інформацію», – наголошує експертка.

Також важливим є сприйняття людей з інвалідністю, тому що досі існує бар’єр у спілкуванні. Так людей, які отримали інвалідність, жаліють або навпаки – героїзують, і це може бути неприємним досвідом. Якраз через небажання чути такі слова люди часом і вирішують побути вдома замість корисного дозвілля – подорожей, відвідування кінотеатрів тощо.

«Приміром, у Києві є доступні локації [для людей з інвалідністю]. Це, наприклад, кінотеатри в торгово-розважальних центрах. Так, можливо, вони й не ідеальні, але все ж надають можливість брати активну участь у соціальному житті Києва», – каже Наталка Пархитько.

У закладах усе частіше зʼявляються вбиральні, адаптовані під потреби людей з інвалідністю – вони зручні та мають широкі проходи. Також іноді зустрічаються знижені касові зони, щоб людям на кріслі колісному було комфортніше купити все необхідне.

Бізнесу у сфері дозвілля варто ставати свідомішим

Проєктна менеджерка групи проєктів з інклюзії та реабілітації UNDP Олена Іванова закликає бізнес, що пов’язаний з дозвіллям, ставати соціально свідомим – більш доступним для людей з інвалідністю. Дбати про фізичну доступність закладу, пристосовані вбиральні. Це стосується всіх видовищних закладів та закладів харчування, фітнес-клубів.

Для людей, які втратили слух, робити дублювання жестовою мовою та титрування, а для тих, хто втратив зір – аудіодескрипцію фільмів та спектаклів, спортивних змагань. Для дітей – інклюзивні парки розваг і майданчики, мистецькі школи та спортивні гуртки.

Читайте також: Інклюзивні парки для дітей в Україні: як працюють та як створити у своїй громаді

Від цього заклади лише виграють, адже люди будуть приходити й витрачати там гроші. А для самих постраждалих це можливість почуватися на рівні з іншими й мати дозвілля, яке допомагає відновлюватися фізично та психологічно.

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

Штучний інтелект допомагатиме розміновувати Україну — Мінекономіки

Опубліковано

Міністерство економіки підписало угоду про партнерство з американською компанією Palantir Technologies, яка використовуватиме штучний інтелект для допомоги в розмінуванні України.

Про це йдеться у повідомленні міністерства.

Зазначається, що гуманітарне розмінування — це нульовий етап відновлення України. Наразі потенційно забрудненими є 156 000 квадратних кілометрів землі, в зоні ризику перебуває понад 6 мільйонів українців.

«Саме тому прискорення гуманітарного розмінування, зокрема завдяки співпраці з такими технологічними компаніями як Palantir — це можливість зберегти життя людей та швидше розпочати відбудову України», — зазначила міністерка Юлія Свириденко під час підписання документа в Лондоні.

Угода містить конкретні положення щодо співпраці за такими напрямками:

  • оцифрування операцій гуманітарного розмінування, автоматизація процесів, передбачених Національною стратегією протимінної діяльності на період до 2033 року;
  • розширення цифрових можливостей для координації вивільнення та оцінки земель, визначення пріоритетів регіонів та управління ризиками в протимінній діяльності;
  • використання асистента на базі платформи штучного інтелекту Palantir (AIP) для прийняття рішень у протимінній діяльності.

Платформа працюватиме з великими базами даних, сформованих дотичними до виконання заходів протимінної діяльності структурами, починаючи від органів місцевого самоврядування, регіональної влади, міністерств та відомств і завершуючи операторами протимінної діяльності.

Читайте також«Наша місія – зробити українське поле безпечним». У стартапі Efarm.pro винайшли трактор-розміновувач на автопілоті. Як він працює

Передбачається, що бази міститимуть як сталу інформацію, наприклад, оцінку економічної ефективності сільгоспземель, близькість забруднених територій до комунікацій тощо, так і оперативну, яка буде регулярно оновлюватися. Йдеться, зокрема, про дані обстеження територій ДСНС, ДССТ, неурядовими операторами, кількість та стан техніки, наявність піротехнічних підрозділів  на конкретних напрямках і т.ін.

Як працюватиме платформа

Завдяки можливостям Palantir AIP, платформа аналізуватиме інформацію та надаватиме рекомендації щодо оптимізації процесів. Наприклад, зможе порадити, враховуючи всі дані, як найефективніше провести очищення конкретної території – за допомогою нових методів розмінування, таких, як дрони, чи з застосуванням традиційних методів. Кінцевою ж метою вбачається розмінувати території швидше та за менших витрат.

Раніше ми повідомляли, що у Мінекономіки планують, що штучний інтелект допоможе в гуманітарному розмінуванні території України. Відомство уже сформувало цілісну стратегію інформаційного менеджменту гуманітарного розмінування, що базується на data-орієнтовному підході.

Фото: Мінекономіки України.

Читати далі