У МВС розповіли про індивідуальні номерні знаки

9 березня 1930 року в Харкові почався гучний судовий процес над вигаданою організацією «Спілка визволення України» (СВУ). Ця сфабрикована справа стала інструментом радянської влади для репресій і знищення нашої наукової та культурної еліти. Проте, попри всі жахіття, українці змогли зберегти свою ідентичність, відновити історичну правду та продовжити боротьбу за незалежність. 

ШоТам розповідає про сфабрикований процес, щоб наша нація й надалі памʼятала про важливість і ціну свободи. 

Політичний контекст: українізація як загроза москві

Наприкінці 1920-х років діяла політика українізації, яка передбачала використання української мови в освіті, державному управлінні, культурі та побуті. Проте для радянської влади це стало загрозою — розвиток національної свідомості міг послабити централізоване управління москви.

Тож у відповідь сталінська влада розпочала активне згортання цієї політики, а справу «СВУ» використала для знищення впливових українських діячів, які відігравали ключову роль у процесі українізації та надавали молодому поколінню знання. 

Як чекісти створили міф про Спілку визволення України

Органи Державного політичного управління (ДПУ) УСРР у 1929 році заявили про викриття підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України». Насправді такої організації ніколи не існувало — її вигадали в кабінетах чекістів, повністю прописавши сценарій наперед. 

Так званій «СВУ» приписували прагнення відновити незалежність України, встановити націоналістичний режим і співпрацю із західними державами.

Основна мета цієї справи — сфабрикувати підставу для репресій проти української інтелігенції, духовенства та митців.

«Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна — це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!» — говорив на допитах слідчий ДПУ Соломон Брук.

Масові арешти

З травня 1929 року радянські спецслужби провели хвилю арештів, унаслідок яких постраждали понад 700 осіб. Під підозру потрапили діячі науки, освіти, культури, письменники, академіки, священнослужителі. 

Основними фігурантами «справи» стали:

• Сергій Єфремов — віцепрезидент Всеукраїнської академії наук;
• Володимир Чехівський — колишній прем’єр-міністр УНР, діяч Української автокефальної православної церкви;
• Людмила Старицька-Черняхівська — письменниця, громадська діячка;
• Йосип Гермайзе — історик, професор Київського інституту народної освіти.

Арешти супроводжували допитами, фізичним і психологічним насильством. Людей змушували визнавати «злочини», яких вони не скоювали.

Вистава для пропаганди

Суд над «СВУ» почався 9 березня 1930 року в Харкові — тодішній столиці УСРР. Засідання проходили в приміщенні Державного оперного театру, а їхні записи транслювали по радіо. Це була не правова процедура, а підготовлена для виправдання репресій вистава. 

У залі сиділи спеціально підібрана «громадськість» і «робітничі делегати», які мали створити атмосферу народного засудження «змовників».

Ще до початку судового процесу обвинувачених назвали «єдиною постаттю українського войовничого фашизму». Суд із самого початку не розглядав невинуватості. У залі сиділи 45 обвинувачених, а стільців стояло 46 — так кожен свідок бачив, що чекісти притримують вільне місце для кожного, хто не погодиться з їхнім сценарієм. 

Гучний процес цієї справи сучасники називали «театром у театрі» або «опера “СВУ”, музика ГПУ».

Фальшиві звинувачення

Обвинуваченим інкримінували:

• підготовку збройного повстання проти радянської влади;
• шпигунство на користь іноземних держав;
• участь у нелегальній організації «СВУ»;
• антирадянську пропаганду.

Усі «докази» ґрунтувалися на свідченнях, отриманих під тортурами. Підсудні визнавали провину під загрозою репресій щодо своїх сімей, а деякі не витримували катувань і зрікалися власних переконань.

Вироки: табори, заслання, вбивства

19 квітня 1930 року суд оголосив вироки. Найбільший термін — 10 років ув’язнення — присудили Сергію Єфремову. Інші підсудні отримали різні терміни заслання й утримання в таборах. 

Попри те, що офіційно нікого не засудили до смертної кари, більшість фігурантів справи не пережили сталінських репресій. Багато хто згодом загинув у концтаборах або був розстріляний у 1937–1938 роках.

До чого тут «Спілка української молоді»

Радянська влада знищувала будь-які організації, що сприяли розвитку національної свідомості українців. Хоча «Спілка визволення України» була вигаданою, у справі використали й реальні структури, зокрема «Спілку української молоді» («СУМ»).

«СУМ» виникла в 1920-х роках та об’єднувала молодь, яка популяризувала українську культуру та ідею незалежності. Організація діяла не лише в Україні, а й за кордоном. Радянська влада намагалася пов’язати її з «СВУ», щоб виправдати репресії проти активної української молоді.

У газетах про «СУМ» писали, що це бойова терористична організація, яка готувала криваві операції проти комуністів. Проте насправді вона була значно біднішою: куплений пістолет, розкидані в соборі Софії листівки з закликом не залишатися байдужими до вбивства Петлюри — це й була та робота, яку засновники встигли провести до моменту свого арешту 18 травня 1929 року.

Як голова «СУМ» вплинув на справу «СВУ»

Очільником організації був Микола Павлушков. Він народився в родині інтелігентів і з ранніх років долучився до українського національного руху. У 1925 році він очолив «Спілку української молоді».

У 1929 році радянські органи безпеки заарештували Павлушкова. Під тиском слідчих він видав сховок щоденника свого дядька — академіка Сергія Єфремова. 

Саме цей щоденник став ключовим доказом для радянських спецслужб у фабрикації справи «Спілки визволення України». Чекісти знайшли в ньому записи, які трактували як доказ існування підпільної націоналістичної організації. Проте у своїх записах академік виписував тільки особисті ставлення до системи.

Гелій Снєгірьов і його дослідження 

У 1970-х роках український кінорежисер і письменник Гелій Снєгірьов почав працювати над книгою «Набої для розстрілу (О ненько моя, ненько…)», у якій досліджував справу «Спілки визволення України».

Видання стало одним з перших незалежних досліджень справи. Попри те, що в 1970-х роках всі архіви ще були закриті, Гелій зміг пройтися сторінками історії через газетні архіви в бібліотеках і знайти свідків епохи, які поділилися з ним своїми спогадами. 

У книзі Снєгірьов викриває механізми репресій, аналізує фабрикацію справи та розповідає про долі її жертв. 

Відео про життя Гелія Снєгірьова, який у 1977 році відкрито відрікся від радянського громадянства, можна переглянути за посиланням.

Висновки: уроки історії

Справа «СВУ» стала одним з перших масштабних політичних процесів, який показує, як радянська влада знищувала будь-які паростки національної свідомості. 

Вона продемонструвала:

• наскільки радянський режим боявся української інтелігенції;
• як легко влада могла фабрикувати справи для виправдання репресій;
• що будь-які спроби відродження національної культури вважалися небезпечними.

Справа також нагадує, наскільки важливою є незалежність правосуддя та вільне громадянське суспільство.

Запізніле відновлення справедливості

Лише у 1989 році учасників справи «СВУ» офіційно реабілітували. Радянська влада визнала, що обвинувачення були сфабрикованими, проте наслідки репресій відчутні й досі: знищена інтелігенція, перервана культурна спадковість, деформація національної свідомості. 

Справа «СВУ» залишається символом жорстокості сталінського режиму та нагадуванням про небезпеку тоталітаризму.

Бути жінкою в Україні — це долати не лише особисті виклики, але й завжди бути готовою до чужих. Сісти за кермо потяга, вивезти півтори сотні собак з-під обстрілів, боротися за унікальні водойми чи в касці розвозити пенсії на прифронтових територіях — все це про вже буденні завдання, які щодня постають перед тисячами українок.

До Міжнародного дня  ̶н̶і̶ж̶н̶о̶с̶т̶і̶ ̶й ̶к̶р̶а̶с̶и̶  боротьби за права жінок ШоТам зібрав 8 історій про неймовірних українок, які надихають засукати рукави, підколоти чубчик і лупати скалу за скалою.

Ольга Пометун: «кришталеві» кістки та сталева наполегливість

Ольга Пометун майже не ходила до 18 років, адже кожен її рух був для ризикованим через вроджену особливість кісток, яку лікарі називають «кришталевістю».

Але дівчина освоїла спочатку ходунки, потім авто, а згодом почала активно займатися плаванням і вступила до паралімпійської збірної.

«Фахівці казали, що я порушую закони фізики, що це неможливо», — пригадує Ольга.

Ні мініатюрний зріст — 1 метр 5 сантиметрів, —  ні «кришталевість» не завадили їй зібрати тонни гуманітарки та допомогти тисячам родин вимушених переселенців, які зупинялися в її рідному Кам’янському.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Ольга Блогер Мотиватор (@olga86olga11)

Відео зі сторінки Ольги в інстаграмі

«У перші дні повномасштабної війни ми, українці, показали, що є дуже могутніми, добрими. Наша сила допомагатиме нам зростати. Якщо захочемо, ми це зробимо — і відбудуємо, і вийдемо на дуже гарний рівень життя, але це залежить від усіх нас», — впевнена волонтерка.

Більше про «кришталеву» жінку з залізною витримкою читайте в нашому матеріалі.  

Дар’я-Ольга Гутаріна: вибралася з Маріуполя та знову одягла боксерські рукавиці

Аби довести своєму тренеру, що її захоплення боксом серйозне, Дар’я-Ольга Гутаріна вставала о 5 ранку та їхала на перше з двох щоденних тренувань.

«Якось ввечері Антон Володимирович дзвонить мені підтвердити, чи я буду зранку. Кажу: “Буду!”, а в самої сльози градом покотились», — пригадує дівчина.

У свої 18 років вона й сама зрозуміла, як багато значить для неї бокс. Коли разом з родиною та друзями Дар’я-Ольга виживала в підвалі маріупольської багатоповерхівки в перші тижні повномасштабного вторгнення, дівчина не лише взяла на себе вилазки на пошуки їжі, але й, як могла, підбадьорювала дорослих: влаштовувала вітання до днів народження та збирала всіх помріяти про життя після підвалу:

«Хтось мріяв про теплу ванну, хтось — про улюблену їжу, хтось понад усе хотів побачитися з рідними. А я мріяла про те, як знайду тренера та знову побоксую, як колись».

Щойно її родина вибралася з Маріуполя, Дар’я-Ольга відмовилась виїздити за кордон разом з мамою та молодшим братом, а натомість поїхала туди, де був її тренер і можливість виходити на ринг за Україну.

Історію чемпіонки Європи, яка не припиняла тренуватись навіть у підвалі, читайте на сайті.

Світлана Ганночка: сіяла лаванду за 10 кілометрів від російського кордону

Світлана Ганночка — фотографка з Сум, яка стала лавандовою фермеркою. Вперше вона засіяла ділянку родинної землі в селі Угроїди у 2019 році — тоді запрошувала гостей на фотосесії серед ароматних кущиків.

Коли почалась повномасштабна війна, жінка вирішила, що не поїде з рідної Сумщини. Більше того — вона переїхала до свого лавандового поля й навесні 2022-го знову сіяла та плекала квіти, стараючись не думати про те, що до кордону з росією лише 10 кілометрів.,

Як Світлана масштабує свій бізнес, попри загрозливе сусідство, та як з лавандової зони для фотосесій виросло потужне виробництво, читайте тут.  

Анастасія Мазуркова: здійснила свою дитячу мрію та керує потягом

25-річна Анастасія Мазуркова стала першою жінкою, яка водить потяги в харківському метрополітені.

Ще змалку вона мріяла керувати багатотонними потягами, а подорослішавши, влаштувалась операторкою в метро. Тож коли у 2023 році підприємство оголосило про курс навчання для майбутніх машиністів, Настя вирішила, що не може проґавити цей шанс:

«Щоразу йдучи додому, я не знала, чи побачу ранок та чи повернусь на роботу. Війна дає зрозуміти, що потрібно діяти зараз або не робити цього взагалі. Я пройшла навчання й отримала необхідну кваліфікацію».

З якими професійними та психологічними викликами зіштовхнулась єдина жінка-машиніст харківської підземки, читайте за посиланням.

Лєна Жук: жінка, яка рятує Закарпатське море

Закарпатським морем туристи називають Вільшанське водосховище на Міжгірщині. Помилуватися неймовірної краси плесом приїхало якось і молоде подружжя з Мукачева Лєна та Роман Жуки.

Але побачене їх вжахнуло — водосховище потопало у смітті, яке сюди прибило течією з гірських сіл і селищ. Відтоді порятунок унікальної водойми став для пари особистою місією.

Навесні 2022 року Роман загинув, боронячи країну. Та Лєна не здалась і продовжила гуртувати дітей і дорослих для прибирання та захисту Закарпатського моря.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений CHYSTO.DE / ЧИСТО.ДЕ (@chysto.de)

Відео з інстаграму CHYSTO.DE 

Як надихнути людей замість відпустки їхати на прибирання 122 тонн сміття, читайте в нашому матеріалі. 

Айгуль Лобова: в захисному шоломі та курточці «Укрпошти»

Айгуль Лобова керує пересувним відділенням «Укрпошти» на Донеччині. Її автівку з пенсіями та газетами чекають більш ніж у 20 селах області.

До останнього вона не виїздила з Курахового, хоча в орендованій квартирі вже чотири рази вибухами вибивало вікна. Попри вмовляння дітей, жінка не полишала і свою колись таку розмірену та спокійну роботу, як в умовах війни стала небезпечною.

«Пересувне відділення — це як повноцінна пошта. Отримуємо посилки та листи й щодня за графіком курсуємо до населених пунктів і доставляємо їх. А найголовніше, мабуть, те, що ми доставляли людям гроші: пенсію, виплати з інвалідності, субсидії. Також ми поповнювали мобільні телефони», — каже Айгуль.

Історію відважної поштарки читайте на сайті. 

Марина Шажко: врятувала з Бахмута 159 собак

Коли у 2010 році в Бахмуті стартувала кампанія з відстрілу бездомних тварин, вчителька англійської мови Марина Шажко почала патрулювати свій квартал, аби вберегти собаку, який жив недалеко від її будинку.

Невдовзі до Марини приєдналися й інші небайдужі містяни. Разом зоозахисники пікетували коло міської ради та домоглися виділення ділянки для притулку.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, притулок, де жили півтори сотні собак, опинився в зоні обстрілів. Коли стався перший приліт і два собаки отримали поранення, Марина вирішила, що мусить будь-що вивезти своїх підопічних у безпечне місце.

Як сміливій вчительці вдалось евакуювати 159 собак, читайте тут. 

Марина Ждан: конвертує квіти в дрони та РЕБи

Змалку Марина мала на підвіконні своєї кімнати якісь вазонки — фіалки, кактуси. Коли виросла, вщерть заповнила житло кімнатними рослинами, перетворивши його на справжні джунглі з екзотичними рослинами.

У 2022-му жінка, як і тисячі українців, думала, як підтримати оборонців країни, і вирішила, що буде збирати донати для ЗСУ в обмін на рослини.

«Я попросила синову сторінку в соцмережах, перейменувала її на «Хатні хащі» й почала продавати рослини знайомим. Згодом подруга принесла мені вазони своєї знайомої, яка виїхала за кордон, і також попросила продати їх за донати», — розповідає Марина.

Як зібрати 350 тисяч гривень для ЗСУ на відростках кімнатних рослин і перетворити своє захоплення квітами на бізнес, читайте за посиланням.

Звісно, цю підбірку можна було б продовжувати безкінечно — ми ж обмежили її символічною кількістю жінок до 8 березня.

Історії нових українських супергеройок читайте й дивіться на ШоТам та обов’язково помічайте навколо!  

Медіа «Люк» у межах проєкту «Іменем жінки» встановило у Харкові сітілайти з відомими українками, чиї імена заслуговують на те, аби ними називали вулиці.

Про це повідомило медіа «Люк».

Як зазначають у медіа, зараз із 3149 назв у загальному реєстрі урбанонімів Харкова, тільки 1% містить жіночі імена.

«Назви-присвяти складають окрему значущу категорію. З імен сплітається історія досягнень і втрат, так формується меморіальний ландшафт міста. Тому важливо, аби жіночі постаті були включені в топоніміку та були видимі нарівні з чоловічими. Бо коли пам’ять стає вибірковою — це означає, що вона тебе підводить», — написали в медіа.

Читайте також: 10 українок, які стали легендами визвольної боротьби

У центрі Харкова розмістили сітілайти зокрема з такими українками:

• Соня Делоне — перша жінка, яка за життя мала персональну виставку в Луврі;
• Квітка Цісик — одна з найвідоміших іноземних співачок українського походження;
• Наталія Полонська-Василенко — історикиня, археологиня та авторка майже 200 наукових робіт;
• Наталія Кобринська — засновниця першої в Україні феміністичної організації.

Детальніше про проєкт «Іменем жінки» можна дізнатися на сайті за посиланням.

Раніше ми писали про те, як українка зробила бізнес на переробці старих речей.

Фото: медіа «Люк»