У мене немає ніг, але є сили боротися. Історія 55-річного бійця з Закарпаття, який на протезах пішов захищати Україну

Він втратив обидві ноги ще до початку російсько-української війни в 2014 році. Та це не завадило 55-річному Василю Штефку стати активним учасником Революції Гідності та всіма силами допомагати нашим воїнам.

У перший день нового етапу війни, 24 лютого, чоловік пішов до військкомату, приховавши свою інвалідність. Він розумів: ніхто не погодиться мобілізувати людину з двома протезами. Але у Василя все вийшло. Сьогодні він захищає нашу країну в складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади і наголошує: готовий битися до останнього подиху. Свою історію захисник розповів команді ШоТам.

Василь Штефко

55-річний мешканець села Кушниця Закарпатської області. Без двох ніг (має протези) пішов на фронт боротися з окупантами. Нині – боєць Закарпатського легіону

Втратив обидві ноги на заробітках у Росії

Моя мама була росіянкою, батько – українець. Коли він поїхав працювати на Донбас, там вони й познайомилися та зійшлися. Вона була хорошою людиною, працьовитою. Побудували з батьком будинок, де я зараз мешкаю. Перша дружина у мене теж була росіянка. Майже шість років я жив із нею в Москві – там і працював. Більшу частину життя був водієм. На початку 90-х пробував відкривати бізнес, але не вийшло. Вдома останнім часом займався грибами, садив дерева та ходив у гори.

У 2004 році на заробітках у Росії я втратив обидві ноги. Мене ще й обікрали, тож я потрапив до лікарні зовсім без документів. Відвезли у морг, а коли медик почав мною займатися, почув пульс. Мене питають: «Може у вас є якісь родичі?». Кажу, що є – в Україні, на Закарпатті. І моїм двом сестрам написали листа. Я не дуже вірив, що він їм дійде. Але через деякий час дивлюся ­– сестри йдуть коридором. Чесно, аж сльози прорвалися. Та й вони плакали.

Побачив, як спортсмени бігають без ніг

Рідні забрали мене звідти з обрізаними ногами. Там були живі рани, все страшенно боліло. В Ужгороді мені зробили пластичну операцію. У 2017 році я подивився програму, де показували, як спортсмени з інвалідністю бігають на протезах. «Невже я так не можу?», – подумав. І написав їм листа. 

У Закарпатті тоді зібралася медична комісія, мене відправили до Києва. Там мені встановили два протези. Десь пів року я вчився на них ходити, тренувався. Це було важко, адже я на той момент уже чотири роки як не ходив. Протези дозволяють мені швидко ходити, але бігати не виходить.

Відмовився від громадянства РФ, бо я – українець

Коли я ще жив у Росії, мені пропонували зробити там громадянство. Були можливості виїхати до США, зараз уже пропонують і до Канади. Але мені це все нецікаво, адже я – українець. Патріотом був усе своє життя. У 1990-му ми в селі створили осередок «Народного Руху України». Ще були радянські часи, нас за це ганяла міліція, але ми не боялися.

Ніколи не забуду, як розповідав у селі, що здоровкатися треба словами: «Слава Україні! Героям Слава!». На що мені відповідали: «Та ви що, здуріли? Такого ніколи не буде». До речі, нещодавно на сесії сільради я нагадав усім цю історію. Кажу, треба вірити в Україну.

Я був упевнений, що Радянщина колись закінчиться. Почав читати багато українських поетів. У 1990-му я вивчив вірш Івана Франка, який досі зберігся в моїй пам’яті, і чітко відповідає сучасним подіям:

Мовиш: «Нині інші війни».

Ну, то іншу зброю куй,

Ум гостри, насталюй волю,

Лиш воюй, а не тоскуй!

Лиш борися, не мирися,

Радше впадь, а сил не трать,

Гордо стій і не корися,

Хоч пропадь, але не зрадь!

Щоб потрапити до ЗСУ, трішки збрехав

Я відчував, що повномасштабна війна дійсно може початися. Коли ще напередодні у нас тривав добровільний запис у батальйони тероборони, всі так ставились до цього – аби з’явитися. Багатьом офіцерам я особисто говорив, що буде вторгнення. «Та не буде нічого!», – лише й чув у відповідь. Але мені воно все одно це якось відчувалося. Я був готовий до війни.

24 лютого я прокинувся від повідомлень, що почалися обстріли міст. У мене є багато друзів у Києві та Харкові, тож я дзвонив їм запитати, яка ситуація. Пішов одразу до військкомату. Але там мені довелося трішки збрехати, і ось чому.

Читайте також: Керував бізнесом, а тепер – волонтерю. Історія одесита Дениса Когута, який створює бронежилети та «їжаки» для ЗСУ

У 2014 році я ходив в один із батальйонів і намагався там допомагати захисникам. І на Майдані бував. Але в бійці мене не брали. Як тільки чули, що в мене два протези — все, до побачення. Коли росія повномасштабно вторглася в Україну, я просто не зміг сидіти дома. І вирішив нікому не говорити, що я без двох ніг. Прийшов до військкомату і кажу: «У мене один протез, я був водієм, добре стріляю, запишіть мене».

Ніхто б і не знав про протези, якби один з них не зламався

Я потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду. Тут я за званням сержант, а за посадою – водій. Служу в роті вогневої підтримки. До речі, мій батько так само «незаконно» потрапив на фронт у Другу світову. Йому було 15 років, але він сказав, що має 18, і пішов воювати. 

За два тижні мого перебування у батальйоні ніхто й не здогадався, що зі мною щось не так. Аж потім у мене зламався протез, і я почав кульгати. Мені потрібні були запчастини для ремонту. 

Я попросив свого напарника, щоб той пішов і купив закріплювач на різьби. Він підійшов відпроситися у ротного, а той питає: «Що там у Василя сталося?». «Та в нього болт…», – відповів хлопець. «Який ще болт, де?». Коли я показав протези, всі були здивовані. Так би й не дізналися, якби не злам. Напарник таки замінив деталі, привіз мені, і я знову в строю.

Перемога вже не за горами

У мене немає злості на Росію за те, що там зі мною сталося. Але ця країна наступила на мою землю, а я цього не терпітиму. Ті, хто знають, що я людина з інвалідністю, думають, що я не можу бути корисним державі. Але ні! Навпаки, я боротимуся до останнього за своє. Мене в селі багато хто знає як патріота, у мене є чітка громадянська позиція. Стараюся по-максимуму робити щось для людей, яким потрібна допомога.

Дома на мене чекає дружина й 11-річна донька. Вони хвилюються, але й пишаються, що я захищаю країну. Жінка знала: якщо буде повномасштабна війна, я піду боронити землю. А доньці я спершу казав, що допомагаю у Мукачеві як волонтер. А вже потім розповів, коли мене взяли у лави ЗСУ. «Та чого ж ти так?», – питала вона. І я відповів: «Ви ж знаєте мене, вибачте». Донька мене зрозуміла.

Я давно не відчував в Україні такого об’єднання людей. З багатьма бійцями я вже знаюся і бачу, що в них є бажання боротися. Мене підтримують чимало людей. Навіть ті, з ким колись сварився, дзвонять і вибачаються. Перемога вже не за горами, бо окупанти – слабкі. 

Це наші хлопці можуть днями лежати в окопах, бо розуміють, що таке війна. Зараз українцям потрібно ще трохи сил і терпіння. Я вірю, що ми здолаємо ворога, бо ми на своїй землі. І це наш обов’язок!

Василь захищає нашу країну зі зброєю в руках, ШоТам – бореться на інформаційному фронті. Підтримай нас донатом, допоможи незалежній українській журналістиці.