У Довженко-Центрі на великих екранах вийде альманах «Українська нова хвиля. Ми є». До неї увійшли найкращі короткометражні фільми молодих українських режисерів і режисерок.
Про це #ШОТАМ повідомили організатори показів.
«Українську нову хвилю» започаткував Національний Центр Олександра Довженка у 2012 році. Відтоді її називають основою молодого покоління режисерів, які стали голосами сучасного українського кіно. З «Української нової хвилі» починали Ірина Цілик, Антоніо Лукіч, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Павло Остріков, Олексій Радинський, Зоя Лактіонова, Микита Лиськов та багато інших.
Цьогоріч у добірці під назвою «Українська нова хвиля. Ми є» — вісім робіт 2023–2024 років. Серед них ігрові, неігрові, анімаційні й експериментальні фільми.
Альманах вже показують у кінотеатрах:
- Києва — Жовтень, KINO42, Оскар у Smart Plaza, Ліра, Старт, кінотеатр імені Т.Шевченка;
- Луцька — Адреналін;
- Запоріжжя — кінотеатр імені Олександра Довженка.
Читайте також: Docudays UA заснував нагороду пам’яті режисера монтажу, який загинув на війні
87 хвилин короткометражок
У добірку увійшли:
З минулого (2023), реж. Ганна Паламарчук
Запах борщу, який одного сонячного дня зварила моя бабуся, повертає мене у спогади в дитинство. Вони хоч і нечіткі, з’являються та зникають зі швидкістю блискавки, але в них є певна ностальгія та спокій. Моменти літа та тепла, які хочеться зберегти назавжди.
Я померла в Ірпені (2024), реж. Анастасія Фалілеєва
24 лютого 2022 року режисерка фільму з хлопцем виїхали з Києва в Ірпінь. Вони провели десять днів в оточеному місті й зуміли виїхати з останньою евакуаційною колоною. Час іде, але відтоді її не покидає відчуття, що вона померла в Ірпені. Анімаційний фільм реконструює реальну історію виживання крізь особисту та суб’єктивну призму.
Моя ранкова рутина (2024), реж. Вадим Адамов
«Я прокидаюся, потім медитую 1 годину і випиваю склянку лимонної води»… Ви бачили щось подібне в соціальних мережах? Я вирішив показати свій розпорядок дня. Той, з яким добровільно змушений жити, і той, який також допомагає мені досягати моїх цілей. З однією відмінністю — я 19-річний солдат української армії, який воює на найгарячішій лінії фронту у світі.
Додаткові сцени (2024), реж. Роман Хімей, Ярема Малащук
На 377-й день російсько-української війни київське подружжя починає сперечатися через подушки — яка з них для сну, а яка для краси. Та головне — навіщо нам знімати фільм про війну?
Чорничне літо (2024), реж. Маша Кондакова
Цього літа Ксюша з мамою та сестрою змушена збирати чорницю в київському лісі, щоб заробити на життя для сім’ї. Але вона відволікається, чекаючи на свого коханого Мішу. Фліртуючи, вони заходять все глибше і глибше в ліс, не підозрюючи про небезпеку.
Алло, я на горі (2023), реж. Ліза Пирожкова
У зруйнованому Ізюмі, на Харківщині, гора Крем’янець стає “острівцем спілкування”, де люди ловлять зв’язок, щоб поговорити з рідними після місяців російської окупації.
Гуляю (2023), реж. Дарія Журавель
Автобіографічна історія Дарії Журавель присвячена дитинству і тим, хто більше не з нами, але чия присутність супроводжує нас куди б ми не пішли.
Пластилінові мрії (2023), реж. Вадим Макаров
У поліфонії голосів розгортається дискусія про дім. Голосами тих, хто втратив його через війну. Асоціації, спогади, сенси: три літери, сотні речей між ними — дім.
Нагадуємо, що два українські фільми потрапили в короткі списки «Оскар-2026».
Фото: фейсбук Довженко-Центру
