«Ти жінка, ти маєш мовчати й терпіти». Насправді – ні. Як мобільні бригади рятують постраждалих від домашнього насильства

«Я терпіла, бо думала, що це нормально», – розповідає 20-річна Ліза, якій вдалося вирватися з кола домашнього насильства. За кілька місяців після заміжжя її життя перетворилося на справжнє пекло: з психологічним тиском, побиттями та ізоляцією від подруг. Піти від кривдника та почати життя заново дівчині допомогла команда мобільної бригади соціально-психологічної допомоги UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні. Здавалося б, щасливий фінал, але історія Лізи – лише одна з багатьох.

Як наважитися на перший крок до свободи, отримати підтримку спеціалістів та нарешті викорінити насильство зі свого життя? Розповідаємо на прикладі однієї перемоги над кривдником.

Моя перша любов перетворилась на суцільне насильство

Школа. 11 клас. Я – відмінниця, претендентка на золоту медаль, планую вчитися на стоматолога. І тут зустрічаю його – серйозного, надійного та старшого за віком чоловіка. Батьки попереджали про можливі ризики, але я нікого не слухала й нічого не бачила: дивилася на майбутнє крізь рожеві окуляри. Ми одружилися.

Здавалося, все вдалося. Я поєднувала навчання у медичному коледжі та університеті, виконувала всю хатню роботу і чекала на народження дитини. Усе було добре. Ніби ось воно, щастя. Але тривало це щастя не надто довго.

Пологи, сесія в університеті, перші коліки у дитини, домашні клопоти і… Жодної підтримки від чоловіка. «Принеси, подай, зникни, не заважай», – ось яким було його ставлення. Ми жили на кошти його батька, і навіть у таких умовах чоловік ставив свою автівку вище родини. Для неї він не шкодував жодних грошей, а ось для купівлі дитячого ліжка міг з легкістю закласти в ломбард подароване на весілля золото.

Перші прояви домашнього насильства почалися із принижень та грубих фраз у мій бік. А варто було запитати, чому він зі мною поводиться, як усі починали закривати мені рота. І чоловік, і його родина. Мені прямо казали: «Ти жінка, ти маєш мовчати».

Але й на цьому не все. Мене змусили видалитися з усіх соціальних мереж і навіть змінити номер – аби я не говорила з подружками. Коло мого спілкування обмежилося родиною чоловіка, мамою та вітчимом. Здавалося, гірше вже не буде. Але я помилялася.

Звичайний день. Я вклала дитину спати й почала прибирати в кімнаті. Аж тут голос: «Принеси мені ножиці». Відповіла: «Я зайнята». Після цього – удар по голові. Уперше. Удруге. Побиття відтоді стали регулярними: він колотив мене по ребрах, а інколи – бив ногами.

Удар. Ще один. «Ну що, тепер ти готова змінитися?».

Чому я мовчала весь цей час? Була переконана, що сама винна. Адже це я його обрала. А ще думала, що чоловік – один на все життя. Зроблю щось не так – втрачу не лише його, а й дитину. Останнє було вирішальним: понад усе я боялася залишитися без доньки. Вже зараз я розумію, що моїми почуттями маніпулювали. Я навіть не могла звернутися до батьків, адже він погрожував спалити будинок та облити матір кислотою. Мені було страшно.

Уперше я наважилася піти восени. Зателефонувала мамі – вона миттєво мене забрала. Далі все за стандартною схемою: поліція, заява, лікарня. Та навіть у медзакладі я не відчувала жодного співчуття чи розуміння. Натомість лікар, дивлячись на мої гематоми, з насмішкою питав: «Що з тобою? Сама впала?». Зрештою у батьків я пробула недовго. Чоловік почав писати, клястися, що все зміниться. Я не витримала і повернулася.

Але даремно вірила, що конфлікти зникнуть. Вони залишилися, як, власне, і побої. Та цього разу я мовчала, бо знала: що більше говорю, то більше ударів отримаю. Чоловік міг побити мене на очах у доньки, а наступного ранку вимагати, аби я стала «нормальною», почала «нормально поводитися й слухатися». А ввечері – знову побиття. «Ну що, тепер ти змінишся?». Так тривало кілька днів, звернутися до батьків я не могла – він забрав мій телефон. 

Чужа людина стала моєю найбільшою підтримкою

Щойно випала можливість – я вийшла на зв’язок із мамою та попросила мене забрати. Розуміла, що йти потрібно непомітно і… самій. Тому наважилася залишити дитину, заспокоюючи себе, що її тут не скривдять, а пізніше я її поверну. 

На той момент я ніколи не чула про мобільні бригади, навіть не здогадувалася, що така допомога взагалі існує. Тому ми з мамою звернулися до поліції, а вже там нам розповіли про мобільні бригади соціально-психологічної допомоги UNFPA. Так у моєму житті з’явилася керівниця бригади Юлія Банковська, яка взяла ситуацію під свій контроль. Зрештою питання щодо опіки над донькою вирішила повномасштабна війна: чоловіку прийшла повістка, він почав переховуватися. І після жахливих переживань дитину повернули мені.

Через 11 місяців я нарешті розлучилася зі своїм кривдником. Так, суди досі тривають, але сьогодні все налагоджується. Я більше не вдивляюсь з острахом у кожну автівку, не боюсь, що раптово з’явиться колишній чоловік та відбере доньку. Я нарешті змогла повірити в безпеку й почала ненадовго залишати доньку із бабусею та дідусем. А ще хочу все ж продовжити навчання та стати стоматологом. Саме про це я так мріяла напередодні знайомства з чоловіком.

Керівниця мобільної бригади залишається зі мною на зв’язку навіть зараз. Вона супроводжує нас на кожному кроці, допомагає під час комунікації з колишнім чоловіком, забезпечує підтримкою психолога тощо. Здавалося б, хто я для Юлії? Просто чужа людина. Але вона знає всю мою історію від А до Я, знає кожного адвоката й завжди готова підтримати з будь-яких питань. 

Ця історія жахлива, але не єдина

Історія Лізи – це кричущий, але, на жаль, не поодинокий випадок у роботі нашої мобільної бригади. Кохання з першого погляду перетворилося на тотальний контроль і обмеження. Дівчина не могла спілкуватися навіть із матір’ю. Це могло тривати роками, але, на щастя, ми виявилися поруч.

Наша мобільна бригада соціально-психологічної допомоги працює в Олександрії та у радіусі 50 кілометрів довкола міста. Фактично ми стартували в серпні 2022-го в межах Програми з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні. І за ці 10 місяців наша маленька, але мобільна бригада з трьох людей встигла допомогти понад 1000 людей. Так, не всі випадки кризові, часом вистачає звичайного консультування чи психологічної підтримки. Але ми завжди поруч із тими, хто потребує нашої допомоги.

Ми співпрацюємо з усіма субʼєктами соціальної роботи: поліція, заклади охорони здоровʼя, освіти тощо. Крім того, нас запрошують працювати з дітками у «зеленій кімнаті» (простір та методика проведення інтерв’ювання дитини, яка постраждала або стала свідком насильства, в умовах, що мінімізують та не допускають повторної травматизації, – ред.). Ми реагуємо на всі виклики і невідкладно виїжджаємо на місце. Якщо дійсно є загроза життю чи здоров’ю людини – викликаємо поліцію, консультуємо постраждалих і переміщуємо їх у безпечне середовище.

Ми не зникаємо після розв’язання проблем

У нашій роботі надзвичайно важливо працювати глибинно. До того ж насильство – це не завжди між чоловіком та дружиною. Наприклад, нещодавно до нас зателефонували з поліції й повідомили, що дев’ятирічна дівчинка порізала ножем хлопчика-однолітка. Може здаватися, що психологічну допомогу в цій ситуації потрібно надати лише хлопчику. Але на місці ми з’ясували, що дівчинка тривалий час страждала від булінгу. 

Її батько – на війні, мати – постійно працює. І дитина просто не побачила іншого виходу, аніж взяти ніж та налякати свого кривдника. Звісно, в цій ситуації ми працювали комплексно з обома сімʼями. Проте це один із багатьох прикладів, що засвідчує: кожна ситуація індивідуальна та потребує фахової допомоги. Зрештою, насильство буває не лише фізичним.

Мене тішить, що люди довіряють і звертаються, коли відчувають потребу в допомозі. Нам довіряють те, у чому  ми дійсно можемо допомогти. Це кризово-екстрене втручання, консультації психолога, переміщення людини у безпечне середовище, подальша юридична допомога тощо. Ми супроводжуємо людину протягом усього шляху, і навіть після вирішення складних життєвих обставин. 

Якщо постраждала від домашнього насильства прагне розлучитися зі своїм кривдником – ми також готові допомогти. Для цього пропонуємо безоплатну правову допомогу. У разі потреби – залучаємо поліцію, допомагаємо зі складенням термінового припису, що забороняє кривднику наближатися до постраждалої протягом 10 днів. Якщо ж після цих 10 днів нічого не змінюється – звертаємося до суду й отримуємо обмежувальний припис на шість місяців.

Ще один напрям – робота з переселенцями

Протягом останніх місяців ми почали активніше працювати з внутрішньо переміщеними українцями. Роз’яснюємо їхні права, пояснюємо, куди можна звернутися у складних випадках. Адже люди приїжджають до нової громади спантеличеними та дезорієнтованими. Вони потребують нашої підтримки. Тому проводимо тренінги з вивільнення емоцій, влаштовуємо заходи, що допомагають відбудувати життя заново, і, звісно, надаємо психологічну підтримку.

Насильство нікуди не зникло

Приклад Лізи засвідчує, що домашнє насильство нікуди не зникло. Просто люди часто не усвідомлюють, що це дійсно проблема, відгороджуючись фразами на кшталт «не треба виставляти на світ брудне шмаття». Навіть серед тих, хто наважився змінити життя і піти від кривдника, не всі доходять до кінця. 

На жаль, у нашій бригаді були приклади, коли жінка наважилась, зателефонувала, отримала допомогу, зрозуміла, як можна жити далі, а через кілька тижнів… Повернулася до кривдника. Чому? Тому що «всі так живуть». Або ж терпіла 11 років і думає, що зможе витерпіти всі ці знущання і далі.

Це міф, що чоловіки не звертаються по допомогу

Не варто думати, що до нас звертаються виключно жінки. Серед наших клієнтів є й чимало чоловіків. І йдеться найчастіше про приниження в родині. Бувають випадки, коли жінки піднімають руку, а чоловік не дозволяє собі дати відсіч. Або, скажімо, коли військовий після повернення з фронту зіштовхується зі знеціненням від дружини. Це реальний приклад. Спочатку всі недомовленості і насмішки він списував на те, що жінка просто відвикла. Та останньою краплею стало його знецінення як сексуального партнера. 

Війна змінила протоколи й об’єднала нас спільними травмами

Загалом протоколи щодо домашнього насильства сталі, але й вони змінились після повномасштабного вторгнення. Нині ми наголошуємо, що найціннішим після всього, що ми пережили, є життя. Якщо ви пройшли таке пекло, стільки витримали від окупантів, то чому продовжуєте терпіти образи чи фізичне насильство від близької людини? Чому ви дозволяєте таке ставлення до себе? Якщо є речі, які ви не можете пробачити чужій людині, чому це дозволяється найближчій?

Тут, у пошматованому Ірпені, з червня 2022-го і майже до кінця року основними нашими клієнтами були саме постраждалі внаслідок окупації. Наші люди терплячі. Навіть занадто. Вони думають, що самостійно з усім справляться, переживуть. Але коли нема ані спокою, ані сну, і навіть пігулки не допомагають – стає зрозуміло, що допомога все ж потрібна. Комусь до рук потрапляє брошура, комусь розповідає сусід чи сусідка – так і дізнаються про нас. 

Підходи, за якими ми працювали у мирний час, багато в чому стали нерелевантними після 24 лютого. Фрази «я вас розумію», «вдихніть-видихніть» чи «ви живі» нині не працюють. Треба глибше, треба інакше. Ми змінили багато методів роботи, почали все робити заново, аналізуючи власні помилки та допомагаючи іншим відновитися. 

Я розумію це не зі слів, а із власного досвіду. На жаль, я пробула в окупації 38 днів. Спочатку це був свідомий вибір нашої сімʼї – залишатись на своїй землі у власному домі. Та Гостомель, де ми проживаємо, був окупований першого ж дня. І якщо Буча та Ірпінь мали якісь шляхи евакуації, то наше місто виявилося повністю відрізаним. Тому мені довелось пережити і арешт, і допити окупантів.

«Я перетерплю, все вийде». Ні, не вийде

Коли розуміють, що «не витягують» усього самостійно, що впоратися власноруч не вийде, то не знають, як заговорити про власні проблеми. Ставляться до інших з певною підозрою, недовірою. 

Мені в роботі допомагає особистий досвід. Коли я кажу, що сама пережила окупацію, стіна між мною та клієнтами зникає. Вони розуміють – я така сама, відчувала все те саме. Аналогічні ситуації, коли ми працюємо з військовими. «Чим ти мені допоможеш після того, що я пережив?» – бачу німе запитання в очах. Я не можу відчути та витримати їхній біль, та я відчула, що таке окупанти. Коли вони про це дізнаються, розмова стає більш відкритою та щирою. 

Працюємо і з демобілізованими, які за станом здоровʼя вже не на службі. Вони часто тижнями не можуть заснути, бо вночі повертаються туди – у пекло бою. Або ж рідні кажуть: «Іди лікуйся, ти агресивний», а він того не відчуває. У ветеранів оголене відчуття справедливості. Особливо травматично для деяких сигнал тривоги і бачити, як люди її ігнорують. «Ми там життям ризикуємо, а ви його тут не цінуєте», – читається на обличчях. 

Попереду – ще багато роботи

Крім того, є чимало переселенців, які рік чи більше прожили в окупації й тільки зараз перестали чути постійні вибухи довкола. Подекуди вони не мають ані рідних, ані знайомих, але обрали жити тут – в Ірпені. А скільки ще таких, які чекають наших захисників і сподіваються, що все це витримають? Попереду ще багато роботи.

Також зараз зʼявилась нова тенденція – люди, які вперше повертаються з-за кордону. Адже одна справа – бачити через екран, що з твоєю домівкою, садом, двором, інша – приїхати і наживо все це відчути. Виявилося, що з такими людьми необхідно працювати ще глибше. 

На жаль, у мене не надто втішні прогнози. По-перше, вторгнення окупантів не анулювало домашнє насильство, ми й надалі маємо з цим працювати. А по-друге, війна триває. Нам знадобиться ще не один рік після перемоги, аби відновити свій стан та стабілізувати життя. А тому робота мобільних бригад буде так само актуальною та важливою. Зокрема й у контексті психологічної підтримки. Бо коли хворіє серце – люди не гаять часу і знають, куди звертатись. А коли душа – вважають, що перетерплять, і все минеться. А це не так.

Щоб звернутися по допомогу мобільної бригади в Олександрії, телефонуйте за номером +38 (067) 453 77 29. 

Номер бригади в Ірпені: +38 (096) 141 52 58.

Контактні телефони інших мобільних бригад у різних містах та громадах України  дізнавайтеся на сайті UNFPA.

Матеріал підготовлено в межах Програми з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, за підтримки уряду США (Бюро USAID з питань гуманітарної допомоги).