Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ціни не кусаються, а місцевим подобається». Переселенець зі Слов’янська створив квітковий бізнес у Житомирі

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Родина Олександра Мороза до останнього не хотіла покидати рідне місто. Виїхати наважилися, лише коли в Слов’янську оголосили загальну евакуацію. Тоді чоловік зрозумів, що тягнути більше не можна. 

Дві доби родина вибиралася зі сходу до Житомира. Тут їм вдалося орендувати будинок на околиці міста і розпочати власну справу. Олександр помітив, що у Житомирі майже немає живих квітів, і вирішив зайняти цю нішу. Однак виключно українськими товарами – аби підтримати своїх.

А ще підприємець поступово вивчає українську та мріє про відкриття онлайн-магазину. Каже, поки що повертатися додому родина не планує. Однак вірить: незабаром вони зможуть побачити рідну домівку.

Спокійне життя моєї родини змінилося на звуки вибухів та прильотів

24 лютого моє життя розділилося на «до» і «після». Думаю, як і у більшості українців. До цього я успішно працював у рідному Слов’янську, торгував продуктами, мав будинок і думав про те, як розширяти арсенал продукції. 

Але вранці 24-го все змінилося. Спокійне та налагоджене життя моєї родини перетворилося на звуки вибухів, «прильотів», роботи артилерії. А ще додалися думки про те, як і куди тікати з рідного міста від війни. Про те, що почалася війна, я дізнався від сина, а потім це підтвердили в новинах. Я не повірив. 

Або я просто не хотів вірити в те, що в 21-му столітті можлива повномасштабна війна. З ракетами і цинічним терором мирних людей. А ще ми з родиною думали, що ця війна закінчиться так само раптово, як і почалася. Не було відчуття, що це може тривати довго. Думаю, саме тому ми так довго залишалися вдома. 

Олександр Мороз квіткар

Казали доньці, що на вулиці гроза. Але ж «гриміло» постійно

Виїхати зі Слов’янська ми наважилися лише на початку квітня – коли на вулиці стало надто гучно і страшно за життя дітей. У мене маленька донечка, якій ми не розповідали, що наша країна палає від ракет. Ні, ми їй казали, що надворі гроза. Але ж гриміти не може цілодобово, правда? 

Тому ми вирішили їхати подалі від фронту. Спершу думали, куди і до кого. Варіантів було не дуже багато. У більшості випадків нам бракувало місця, бо родину з чотирьох людей не так просто розмістити. До того ж, хотілося, аби був бодай якийсь комфорт, адже з маленькою дитиною в тому ж спортзалі, наприклад, не проживеш. 

Ми дотягнули до тієї миті, коли місті оголосили масштабну евакуацію. Тоді вже остаточно стало зрозуміло, що тягнути немає сенсу. І наш вибір впав на місто Житомир, що не так далеко від столиці. Разом з дружиною ми зібрали валізи, захопили найважливіше й поїхали. 

Дві доби в авто з дитиною – це важко 

Наша дорога була важкою. Насправді дуже важкою, я б сказав. Евакуація не схожа ні на що, це не звичайна подорож. Це втеча з рідного міста під канонаду вибухів. А в голові трималася одна картинка: як місто трощать на маленькі шматочки. 

І більше нічого. Ніби на автопілоті ми залишали Слов’янськ позаду. Маленькими ривками, поки стояли у довжелезному заторі. Адже з міста виїжджали мало не всі, хто там жив. Тисячі людей і сотні авто, за якими нічого не було видно, навіть горизонт. Настільки великим був цей затор. Аби доїхати до Житомира, ми витратили дві доби. Дві доби в машині з маленькою дитиною. Точно можу сказати, що це була моя найважча мандрівка за все життя. 

Але ми доїхали, і це було того варте. Адже тут, набагато далі від бойових дій, почуваєшся майже у безпеці. Майже. Бо де зараз безпечно? Особливо, коли маєш дітей. Відчуття небезпеки, здається, множиться в тисячу разів. 

ВПО зі Слов'янська

Нас четверо, а зарплату пропонували 6 тисяч

Видохнути після такого стресу вдалося не одразу. Один стрес змінився на інший. Там, у Слов’янську, – дім, де все рідне, знаєш, до кого і за чим можна податися. Де дістати необхідні речі і до кого потрібно звернутися. А тут ми були одні. Тільки я і моя родина. Що робити, як почати з нуля? 

Нам пощастило винайняти гарний будиночок не за всі гроші цього світу. Достатньо просторий для сім’ї з двома дітьми. Але оренда житла забрала чимало наших заощаджень. Звісно, потрібно було шукати роботу. Їсти треба всім. Я подався в центр зайнятості. Роботу пропонували різну, але майже усюди зарплата не перевищувала 6 тисяч гривень. 

Читайте також: Ми жодного дня не зупиняли роботу. Прифронтова виноробня Villa Del Vino об’єднала крафтових виробників і допомагає ЗСУ

Прогодувати родину на такі гроші просто неможливо. І це попри те, що спершу я отримував гуманітарну допомогу, бо отримав довідку внутрішньо-переміщеної особи. Нам видали кілька коробок з їжею, яка довго не псується. Але ж цього замало. 

У Житомирі майже немає живих квітів

Тому ми вирішили, що потрібно спробувати свою підприємницьку жилу в новому місці. Я помітив, що у Житомирі майже немає квітів, немає прикрас поблизу будиночків. Ніби тут це було неважливо. І одразу подумав, що це може стати маленькою нішею для торгівлі. 

Порадився з дружиною, вона погодилася. Почали розмірковувати, які квіти краще обрати для продажу, що запропонувати, крім розсади. І, звісно, думали, де взяти такий товар під час війни. Відповідь, до речі, знайшлася майже самостійно. Ми обрали лише українські квіти і прикраси лише від наших виробників. 

Олександр Мороз зі Слов'янська

Один із моїх колег-підприємців зі Слов’янська, який торгував садовим інвентарем, подався на Закарпаття. І саме він запропонував нам свою допомогу: так ми отримали частинку його продукції для продажу. Решту вже шукали самі. 

Починати свою справу сьогодні і 10 років тому – це дві великі різниці. Мушу сказати, що ціни зросли: якщо не до стелі, то вже дуже поруч із нею. Нині вартість усього надмірна. Щоб почати бодай щось, потрібно мати бодай якийсь капітал. І досвід, щоб не надурили. Бо відкриватися з нуля стало важко. 

Люди купують квіти навіть попри війну

До цього я ніколи не займався квітами і не уявляв, скільки можуть коштувати маленькі рослинки. Як з’ясувалося, там зовсім не маленькі ціни. І це я мовчу про усілякі садові фігури. Там ціни теж кусаються. 

Спершу наш асортимент був невеликим, а зараз продаємо навіть ялівець. Цікаво, що люди купують квіти навіть попри те, що на дворі війна. Думаю, багато хто хоче зробити приємне своїм рідним і купити живі квіти, які, знову ж, у Житомирі мало де можна знайти. 

Напевно, це пов’язано ще й з тим, що у нас адекватні ціни. Ми не женемося за тим, щоб заробити все, що тільки можна на квітах і прикрасах для двору. Справа пішла – і я тішуся, що витрачаю свій час не даремно. Ми працюємо всією родиною, з сином вже почали думати над, як відкрити онлайн-магазин. Сподіваюсь, дійдемо до цього якомога швидше.

квіти продавець

Будинок у Слов’янську ми віддали сусідам

Поки що нікого на роботу не беру. На початку спробував працевлаштувати до себе переселенців зі Слов’янська, але довго вони не протрималися. Коли йшли, то пояснили, що їм важко в новому місті. І люди поїхали додому – до Слов’янська. Не знаю, як вони там живуть, але знаю, що там не легше. 

У червні я повертався додому буквально на кілька днів, аби забрати наші речі. Там немає газу, води, а періодично й світла. Наш будинок ми віддали літнім сусідам, бо їхній дім розбомбили й житла просто не стало. Тож ми трошки підготували їх до зими, дрова навезли, бо без газу тепла не буде. А так, то точно зможуть зігрітися, якщо наш будинок вціліє до зими. 

Зараз найкращий час, щоб нарешті заговорити рідною мовою

Ми з родиною вирішили залишатися у Житомирі, поки не закінчиться війна. Або бодай до того дня, коли лінія фронту посунеться подалі від нашого міста. Я через це й українською почав потроху говорити. Хочеться спілкуватися, а люди по-різному реагують на російську. Тому вирішив, що буде краще говорити рідною мовою.

квітковий бізнес зі слов'янська

Не можу сказати, що російська – це погано, бо більшість моїх добрих знайомих та рідних говорять цією мовою. І сепаратистів серед нас немає, і гіршими від цього не стають. Та все ж через війну і через певні ситуації, про які розповідати не буду, я вирішив, що буде правильно заговорити українською.

Поки що це суржик, але я стараюся. Мені складно, але приємно. Усе життя я говорив російською, майже ніколи українською. А зараз – найкращий час, щоб вивчити і почати нарешті говорити рідною мовою. Зізнаюся, що навіть думати почав інакше. Це ніби фізкультура для мозку. 

Цілком ймовірно, що ми затримаємося в Житомирі

Мої діти, на щастя, адаптувалися на новому місці швидко. Син навчається дистанційно і цікавиться програмуванням. Ми з дружиною вже жартуємо, що дітям не дають вчитися в школі і бракує лише прибульців, аби всі школярі точно ніколи не сиділи за партами. Але це й більш безпечно, бо ми дізналися, що бомбосховищ як не було ніколи, так і не додалося у школах.

А от для донечки вже шукаємо гуртки, де їй буде цікаво. Щоб не тільки садочок, а ще й щось для розвитку. Бо ймовірність того, що ми можемо затриматися у Житомирі, дуже велика. 

переселенець зі слов'янська

А ще хочемо податися на грант для підприємців. Я дізнався, що пропонують доволі вигідні умови, і це прекрасна можливість закупити обладнання й ще більше квітів для майбутнього магазину. Хоча там і чимало нюансів, але в Житомирі надають консультації щодо грантів. Я вже завітав на кілька заходів і маю подати свій план, щоб згодом, сподіваюся, отримати грант.

Та все ж, попри всі ці плюси нового життя, мені хочеться додому. Але поки що там точно немає чого робити. Ні роботи, ні безпеки. Вже думав йти у військо, щоб захищати дім. Але мене у військкоматі не взяли – я маю інвалідність. Сказали чекати. Тому поки що продаватиму квіти і чекатиму, коли зможу повернутися додому. Ніхто не знає, коли це трапиться. Але моя дружина впевнена, що ми точно ще зможемо побувати вдома. 

Суспільство

Українську вчительку врятували з окупації після чотирьох років полону: спецоперація ГУР

Опубліковано

Учителька фізики та математики Наталія Шило провела чотири роки в полоні на окупованих територіях. Завдяки спецоперації Головного управління розвідки жінку вдалося повернути на підконтрольну територію України.

Про це повідомили в ГУР МО за матеріалом «Ми — Україна».

Російські окупанти затримали Наталію у 2021 році, коли вона прямувала до хворої матері в Горлівку. Жінку звинуватили у шпигунстві та утримували в тюрмі без права на виїзд. Увесь цей час Наталія залишалася в камері з іншими жінками, які також стали жертвами репресій.

«2216 ― це камера “політичних”. Коли я потрапила в ту камеру, Наталя вже там була. Дуже позитивна жінка. Вчителька математики й фізики, розбирається в зірках. Ночами ми стояли і дивились крізь ту решітку», — розповіла Юлія, яка зустріла Наталію на вокзалі в Києві.

Читайте також: У Криму відбулася масштабна акція «Жовтої стрічки» (ФОТО)

Урешті Наталію звільнили з в’язниці, але заборонили виїзд. Тоді українська розвідка почала готувати план евакуації. Представниця ГУР МО України Гайде Різаєва розповіла:

«Ми врахували психологічний стан Наталії Шило, врахували всі фактори, які свідчать про її психотип. Ми підібрали унікальну, на мій погляд, операцію, яка дозволила цьому статися».

На київському вокзалі Наталію зустріли подруги, з якими вона пройшла полон. Деталі порятунку української вчительки ГУР не розголошує.

Нагадаємо, що UNITED24 зібрали 23 тисячі доларів завдяки розіграшу прапора з підписами захисниць Маріуполя.

Фото обкладинки: ютуб-канал «Ми — Україна»

Читати далі

Суспільство

В Україну повернулася річна антарктична експедиція: їхні наукові досягнення (ФОТО)

Опубліковано

29-та Українська антарктична експедиція завершила свою річну місію на станції «Академік Вернадський» та 4 квітня 2025 року повернулася до Києва. Полярники працювали над дослідженнями у сферах геофізики, метеорології та біології.

Про це повідомили в Національному антарктичному науковому центрі.

Унікальні дослідження науковців

Разом із зимівниками додому повернулися й учасники сезонної експедиції, які працювали на станції від кількох тижнів до кількох місяців. Українські науковці провели низку нових досліджень, серед яких:

  • вперше запустили аргобуї для вивчення Південного океану (проєкт OCEAN ICE, «Горизонт Європа»);
  • вперше здійснили одночасне радіозондування атмосфери з «Вернадського» та судна «Ноосфера»;
  • вперше відібрали зразки талої льодовикової води для аналізу на мікропластик.

Повернення додому

Експедиція провела два тижні у дорозі. Спершу судно «Ноосфера» доставило команду з Антарктики до чилійського порту Пунта-Аренас, перетнувши бурхливу протоку Дрейка. Потім команда дісталася Варшави кількома літаками, а звідти — автобусом до України.

«Найщемнішим моментом була зустріч лікарки 29-ї УАЕ Іванни Котурбаш та її чоловіка Романа — він служить військовим анестезіологом на фронті. Перед від’їздом Іванки в Антарктику Роман навіть не зміг її провести, адже був дуже потрібен в госпіталі в Кураховому. Тож моменту обійняти одне одного кохані чекали понад рік», — написали в НАНЦ.

В Україну повернувся і Юрій Лишенко, який відправився у сезонну антарктичну експедицію після того, як отримав тяжке поранення на фронті. Чоловік пережив ампутацію та навчився ходити на протезі.

Нагадаємо, у березні на «Вернадському» відбулася перезмінка річних експедицій. Тепер на станції працює команда 30-ї УАЕ.

Раніше ми писали, що латвійський альпініст дістався до Південного полюса на підтримку України (ФОТО).

Фото: фейсбук-сторінка НАНЦ

Читати далі

Суспільство

«Укрзалізниця» призначила до Великодня додатковий потяг Київ – Львів – Київ

Опубліковано

До Великодня «Укрзалізниця» призначила додатковий швидкий фірмовий потяг №291/292 Київ – Львів – Київ. Ці рейси відбудуться 18 квітня.

Про це повідомили в УЗ.

18 квітня потяг №291/292 курсуватиме за таким розкладом:

  • відправлення з Києва о 08:57, прибуття до Львова — 17:04;
  • зі Львова поїзд відправиться о 13:30, а прибуде до Києва о 20:51.

Наразі квитки на ці рейси вже можна придбати онлайн або в касах вокзалів.

Нагадаємо, що «Укрзалізниця» відновлює втрачені квитки у застосунку: як їх повернути.

Також ми писали, що УЗ додала в Києві нову зупинку для двох потягів.

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ

Читати далі