Тепер люди кажуть: «Культура ожила». Як касирка з Донеччини відродила місцевий музей

Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з DG East про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо? Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо?

Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.

Ольга Кудрявцева родом з Мирнограда, що на Донеччині. Вона називає його «містом териконів» та інколи згадує зі слізьми на очах. Після закінчення університету Ольга понад чотири роки працювала касиркою в їдальні в Покровську. За роки роботи дівчина так втомилася від спілкування з людьми, що мріяла про працю, де буде на самоті. Вона й не підозрювала, що війна кардинально змінить її життя, а мрія здійсниться.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ольга поїхала до батьків у селище Межова Дніпропетровської області. Там і залишилася. І хоч сумує за домом, з новими подіями в житті їй вже складно відповісти, чи дійсно вона туди повернеться, адже в неї тепер є музей і волонтерство.

Ольга Кудрявцева

директорка музею у Межовій, Дніпропетровської області.

У мене з’явився музей 

Ми з чоловіком приїхали в Межову 24 лютого. Без речей, пересидіти 2-3 дні, бо біля рідних ніби спокійніше. Не вірили, як і всі, думали, що це все не по-справжньому. Чоловік сподівався, що в понеділок вийде на роботу, а ми тут залишилися майже на три роки. 

Перші пів року в Межовій я ніде не працювала. Якось зателефонували знайомі з відділу культури та сказали, що є місце в музеї — запитали, чи не хочу я туди піти працювати. А я навіть не знала, що в Межовій є музей, поки мама не сказала. 

Я люблю ходити в музеї та картинні галереї, але ніколи не думала, що буду працювати в такому закладі. Мені говорили, що в музеї недовго працюють — якось не затримуються люди. Остання керівниця ледь протрималася два місяці — не бачила перспектив. Та я тоді подумала, що затрималася б. 

Це історико-краєзнавчий музей Межівської селищної ради — його відкрили в 1976 році. Тут зібрана історія місцевих сіл, трошки якісь археологічні розкопки, рушники, вишиванки.

Мій перший робочий день був незвичним — мене взяли, і я зрозуміла, що я тут сама собі й директорка, й екскурсоводка, і керівниця. І так щодня. Я взагалі люблю спокій і тишу, тому мені так подобається, що я одна на дві невеликі зали. Це, мабуть, здійснилася моя мрія після того, як я працювала касиркою в їдальні.

Намагаюся показати молоді те, що вона ще не бачила

На початку було складно, і я мало кого знала. Я роздивилася, що до чого, почала діставати експонати, щоб їх було видно. Пофарбувала коридор, розставила манекени з вишиванками. 

У минулому році був конкурс онлайн-екскурсій музеями від громадської організації «Жінки+». Я вирішила взяти участь. Там треба було зняти ролик-екскурсію експозицією або декількома. На конкурсі ми зайняли перше місце й отримали субвенцію на 15 000 гривень. Я довго думала, що мені купити для музею, і вирішила, що тут треба виставкові шафи трішки змінити на нові.

Потім у мене зʼявилася колега Каріна, яка допомогла залучити трішки молоді, адже в селищі на 10 000 населення затягнути когось у музей — завдання із зірочкою. 

Коли діти приходять і роздивляються старі фотографії, то кажуть: «Вау, цей будинок я знаю, і він не такий». Це дуже цікаво. Вони з захватом роздивляються й газети, яким понад 100 років. 

Щоб їх здивувати ще більше, я готую презентацію про Межову у фотографіях. Хочу зібрати молодь і зробити ненудну лекцію — не тільки з цифрами та датами. Багато знімків із 70-х років дав місцевий фотограф — думаю, таких фото молодь ще не бачила. 

Також, аби долучити більше молоді, я зробила кілька локацій для фотосесій. Вони приходять, ми їх переодягаємо.

Нещодавно на День вишиванки приходили дівчата й казали: «Ми знаємо, в тебе є локація, фотозона. Можна, ми пофоткаємось?». Я кажу: «Не те, що можна — треба! Якщо вам щось треба, треба якісь фотозйомки — я все зроблю. Тільки приходьте, тільки виставляйте, показуйте».

Об’єдналися, аби допомагати

У Межовій я почала займатися волонтерством. Поруч у магазині побачила вощину, а в нас є діти-волонтери, які щовихідних продають хендмейд на ярмарках і збирають кошти для ЗСУ. Подумала: може, їм запропонувати? Вони погодилися разом зробити свічки на продаж. 

Ми ще, мабуть, два рази збирались і робили ці свічки. Також від відділу культури ми ярмарки проводили — теж збирали кошти військовим.

Ще одна ідея виникла в Центрі активності громадян — його створили усі разом: музей, бібліотека та будинок культури. Коли я сюди потрапила, то почала робити майстер-класи, запрошувати дітей. Мені було цікаво показати людям, що в нас є сучасне місце, де можна проводити час. 

Поруч із центром ми бачили багато безхатніх котиків і собачок. Почали їх годувати, і так виник волонтерський загін «КітПес». Бо хто, окрім нас? 

Перші рази ми скидалися на корм самі, а потім почали виставляти оголошення, що будемо йти готувати тварин. Писали: «Приходьте, або, якщо є можливість, приносьте корм чи якісь кошти». Для цього поставили спеціальну коробку в Центрі.

Нещодавно хлопець приніс мішок корму. Каже: «Я ходити кормити не буду», але все ж добру справу зробив. Зараз ми його кормом і годуємо.

Ми бачимо це по-іншому

Я почала вести сторінку музею у фейсбуці, більше фото виставляти — стараюся завести бесіду з місцевими, залучити їх. Тепер люди кажуть: «Культура ожила». 

Коли я прийшла, в нас у колективі було небагато молоді. Але тепер я — директорка музею, Каріна — адміністраторка Центру, ще прийшла дівчинка — директорка будинку культури. Нам разом краще, бо ми розуміємо одна одну.

Коли проводимо захід, то нам легше зібратись утрьох. Ми бачимо це по-іншому, не так, як це бачать колеги 60+ — у них відчувається «стара школа».

Маршрут додому 

Робота мені подобається — творча така. Бо це ж не тільки музей, а й культурні заходи, театралізовані виступи. Можу сказати, що це моє.

Зараз в українців мрія на всіх одна. Але, як закінчиться війна, вже не знаю, чи буду додому їхати. Звісно, дім є дім — кожен ранок мій починається з того, що я заходжу в інтернет і дивлюся новини. У нас є групи місцеві — Мирноградські, Покровські. Дивлюсь і хвилююсь.

Я спілкуюся з переселенцями з міст, які вже зруйновані, і коли вони показують своє зруйноване житло, я розумію, що в будь-який момент теж можу залишитися без дому. Це крає мені серце.

Але робота мене дуже тримає. Я планую залучати ще більше молоді, вдосконалювати туристичні маршрути. Тут є розвиток.