Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з DG East про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Перед операцією Оксана Мироненко зазвичай прокручує в голові все, що має зробити. Якщо випадок нестандартний — відкриває на телефоні додаток з анатомією людини в 3D-форматі. Майже не фарбується, бо після операції все одно треба буде вмиватися, але часом вдягає яскраві хірургічні шапочки — наприклад, з різнокольоровими ящірками.
Її робочий день насичений і починається вже о 5 ранку. Жінка мчить до різних лікарень на безоплатні операції для військових, на місяць має понад тридцять. Далі — на склад свого благодійного фонду. Вона отримує сотні дзвінків та повідомлень про допомогу маломобільним людям. «Я щодня працюю з людським болем», — говорить хірургиня.
Та, хто лагодить травми
Мої дідусь і бабуся — лікарі. Тож моє майбутнє було визначене: вступила до медінституту, а коли треба було вирішити, яку спеціалізацію обрати, не вагалася, бо хотіла оперувати.
Стала хірургинею кисті. Така професія мені подобається, бо є видимий результат: була травма — ти її полагодив, було погано — стало добре.
Я завжди мріяла про військову хірургію. Це складно, але все одно цікаво.
Не так усе легко гоїться, на жаль. Зараз романтика розвіялась, і ти просто робиш свою роботу, бо це вже рефлекс. Або це сутність. Якщо людині потрібна допомога — я допомагаю.
Оксана Мироненко проводить операцію. Фото надала героїня
Практики з хірургії в Луганську вистачало: багато промислових і шахтних травм, вогнепальних поранень тощо. Тож коли у 2014 році до мого дому прийшла війна, то досвід у мене вже був.
Ми з чоловіком обоє лікарі, тому зосталися в лікарні. Потім люди почали роз’їжджатися, були постійні обстріли, блокада. Та влітку, коли було найбільш гаряче в усіх сенсах, ми лишалися, попри все: без світла, води, зв’язку, серед міста — справжня польова хірургія.
Коли все трохи стихло, у вересні 2014 року ми виїхали з Луганська й оселилися в Бучі. Було складно знайти роботу, хоч ми й мали величезний досвід. Та все ж вдалося якось налагодити життя.
Вирішила, що не хочу вдруге окупації
У 2022 році війна вдруге прийшла до нашого дому: Буча опинилася в епіцентрі бойових дій. Знову не було електрики, і я вирішила: ще раз бути в окупації з двома дітьми не хочу. Вивезла сім’ю до Києва, а батьки ще залишалися. Коли вони врешті вирішили виїхати, то мама загинула в дорозі, а батько був поранений. Батька я витягнула завдяки волонтерським контактам, і ми поїхали далі, бо в Києві не було сенсу лишатися.
Наступного дня дісталися до Вінниці, щоб перебути в друзів. Я сиділа вранці на кухні перед айпадом, відкрила мапу й просто вибрала найбезпечніший напрямок з мого погляду. Так ми опинилися в Івано-Франківську. Я вимушена тут бути, а натомість хочу додому, в Луганськ. Але не маю туди дороги.
Заснували фонд у пам’ять про маму
У березні 2022 року ми з сестрою організували спільний благодійний фонд. Звісно, офіційно фондом від став уже влітку, але вже з початку весни ми почали активно працювати. Назвали його на честь мами — «Наш Сокіл», бо її прізвище — Соколовська.
Мама Оксани Наталія Соколовська, в пам’ять про яку сестри створили благодійний фонд. Фото надала героїня
Напрямок, з якого фактично почався фонд — маломобільні переселенці. Це одинокі люди, які жили своїм життям. Іноді сусіди заходили допомогти чи соціальні працівники — це була їхня зона комфорту. А коли прийшла війна, їх уже ніхто не годує, обстріли, холодно — вони не можуть самі вижити. У березні 2022 в Кремінній росіяни розстріляли будинок пристарілих з танка. Там були лежачі люди… От яка боротьба з ворогом.
Волонтери евакуйовували людей звідки могли. Спочатку їх везли абсолютно стихійно: когось знайшли, привезли на потяг і все. Дзвонять мені: «Зустрічай. Їх 43. Ми не знаємо, коли приїде поїзд, але завтра».
Загалом таких людей направляли в різні області — Київ багато прийняв і Львів. Я була у Франківську, тому аж 800 людей приїхали сюди. Що з ними робити? Я розуміла, що багато лікарень були порожніми, тож можна розміщувати людей там. Звісно, легко це не вдалося — мені всі чинили супротив, бо не хотіли брати на себе відповідальність.
Підопічні благодійного фонду, що прибули на Прикарпаття. Фото надала героїня
Але почали знаходитися люди, які повірили, наприклад, голова Лисецької ТГ Анатолій Лущак. Він мені тільки сказав: «Людей треба рятувати, то давай робити». Для нього був основний критерій — людські життя.
За ніч ми завезли в порожню лікарню 51 людину. Персоналу було складно, вони взагалі не розуміли, що робити. Але я з ними стояла на сортуванні. Організувала все по телефону: швидкі зустрічали людей, чоловік мій допомагав розподіляти пацієнтів у машини.
Будь-яка нація перевіряється на людяність саме ставленням до старих і немічних. На Заході України всіх хворих називають «слабими». І от ставлення до «слабих» — це твій тест на адекватність як людини.
І хоч дах над головою ми їм знайшли, а от їжі, памперсів, ліків не було. Я зверталася до небайдужих людей і шукала це все, а ще допомагала з відновленням документів, адже багато хто втратив свій паспорт.
Частина цих людей тепер живе в державних закладах, геріатричних пансіонатах, лікарнях. Більше сотні людей досі потребують допомоги. З ними буває складно, це правда. Але вони люди, які мають право жити, і бажано в нормальних умовах, бо вони потребують догляду. Тому я цим і займаюся.
Слово «памперси» в моєму житті звучить за день разів 50. Коли питають, чим мені допомогти, то я кажу: «Памперси для дорослих!». У мене розхід 3 000 доларів на місяць — це тільки на памперси. Тож якщо мені хтось вагон подарує, я буду дуже рада.
Оксана Мироненко з евакуйованою жінкою. Фото надала героїня
Мені допомагають. Колеги зі Схід SOS знайшли гроші, і ми побудували декілька терапевтичних центрів для літніх людей, в лікарнях зробили ремонти.
Я щодня працюю з людським болем і знаю, що зверху насиплеться ще. Але в кожній лікарні, в кожному місці, де я волонтерю, є люди в темі — в їхніх очах я бачу віддачу, вони переймаються та роблять більше. Знаходити своїх — ось що зараз мене тримає. Так, я буду боротися за своїх підопічних, бо якщо нічого не робити, то нічого й не буде.
30 операцій на місяць
Допомагаємо і цивільним, і військовим — працюємо зі шпиталями, закуповуємо потрібну апаратуру, інструменти, ліки.
У нас був випадок: у людини пневмонія, легені відмовляли. У державній лікарні сказали, що вже нічим не допоможуть. Ми перевезли пацієнта в іншу лікарню, знайшли на пів мільйона обладнання, і людина вижила. Бо рятувати будь-яке життя будь-якою ціною — це правильно.
Оксана Мироненко з вантажем допомоги для благодійного фонду «Наш Сокіл». Фото надала героїня
Моя історія як лікарки-волонтерки почалася з проєкту «Перший добровольчий хірургічний шпиталь». Його організували місцеві, але багато лікарів-переселенців теж брали участь.
Півтора року я з ними пропрацювала, було багато пацієнтів. Зараз проєкт зосереджений більше на реабілітації, тож я вже не з ними, а сама організовую безоплатні операції для військових. Так не треба ні з ким погоджувати рішення. Є декілька лікарень в Івано-Франківській області, з якими ми домовилися, що коли їм треба допомога, я до них приїжджаю.
А наприкінці тижня працюю в Києві в «Добробуті». У цій клініці теж дуже багато військових лікуємо. Якщо це військова травма, то це безплатно, але й для інших хронічних хвороб є знижка. Навіть у столиці я можу їздити в інші дружні лікарні та допомагати. У мене з собою завжди є свої інструменти, апаратура, особистий бінокуляр — подарувала собі на день народження. Це такий пристрій для збільшення, адже я займаюся дрібними нервами. А ще капці, шапочки, костюмчик, шовний матеріал специфічний, навіть таблетки для хворого. На місяць я маю понад 30 операцій — і волонтерських, і на роботі.
Уже 18 років я є хірургинею — таких оперуючих травматологинь в Україні, мабуть, 5-6. А чоловіків — тисячі. І кожен з них вважає, навіть інтерн першого року, що він крутіший за мене. Звісно, є ті, які працювали зі мною і знають, на що я здатна, але досі є думка, що хірургія — це для чоловіків.
Мені з самого початку казали, що я все одно нічого не доб’юся, в мене нічого не вийде, що ця робота мені не потрібна — краще б дітьми займалася. Врешті, у мене є 30 операцій на місяць. І діти теж виросли.
Оксана Мироненко — хірургиня, що безоплатно допомагає військовим. Фото надала героїня
Мабуть, у кожного своя доля — я завжди беру щось складне. Щоб це вивезти, треба мати якісь внутрішні ресурси. А я дуже зла на це життя, бо мене з дому вигнали двічі, маму вбили, і я сильно реагую на те, що життя дуже багатьох українців покалічене.
Робимо так, щоб культею можна було користуватися
Коли почала працювати в Києві, то помітила, що ніша периферичних нервів не зайнята. Дуже мало спеціалістів цим займаються — травматологи бояться, а в нейрохірургів інша специфіка. Є тільки в Інституті нейрохірургії одне відділення та ще кілька лікарів з Інституту травматології.
Оскільки в мої базові навички хірургині кисті входить і робота з дрібними нервами, то тут я просто «піднялася» на великі нерви, тож тепер займаюся й цим. Так сталося, що тепер у мене специфіка роботи — це якісь невеликі, нескладні дефекти шкіри.
Є ще один напрямок, за який я беруся — робота з ампутаціями. Коли лікарі ампутують кінцівки, то завжди намагаються зберегти максимум. Але культя або кукса (частина кінцівки після ампутації) все одно буде якийсь час боліти, бо намагатиметься рости. Генетично закладено, що кістки, нігті, волосся та нерви ростуть, тож зміни будуть постійно, і треба буде підлаштовувати це до протезу.
Кожному пацієнту треба знайти майстра з обслуговування на майбутнє — це як кожному треба перукар. До того ж змінюються технології, і протези ставатимуть все кращими. Тепер у мене є пацієнти, які й за рік можуть приїжджати та просити щось доробити.
І з болем боремося, і з формами, і з функційністю. Робимо так, щоб культею можна було користуватися — вдягнути протез і бігати. Бо що довше людина не вдягає протез, що довше лежить після травми, то менша ймовірність, що вона буде в майбутньому ним користуватися.
Оксана Мироненко з одним зі своїх пацієнтів. Фото надала героїня
Ми зацікавлені в тому, щоб усі наші травмовані відновилися максимально, а можливість одягти протез — це відновлення. Ми не повернемо руку чи ногу, але якщо навчимо користуватися протезом і він буде зручний, то людина може жити повноцінним життям.
Проєкт для психологічної підтримки ВПО із Донецької області запрацював у трьох центрах: у Рівному, Тернополі та Івано-Франківську.
Про це повідомили в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Ініціативу запустив благодійний фонд «ЯМаріуполь». Організатори вказують, що у межах проєкту люди зможуть покращити свій психологічний та емоційний стан і краще адаптуватися у нових регіонах.
У центрах переселенці зможуть відвідувати групові сесії, заняття з арттерапії та музикотерапії, а також приєднуватися до виїздів на природу.
Разом із тим фахівці проводитимуть культурні й освітні заходи для ВПО, а також майстер-класи з технік саморегуляції та розвитку емоційної стійкості.
Організатори очікують, що проєкт може охопити понад десять тисяч людей різного віку.
Ініціативу реалізує БФ «ЯМаріуполь» у межах проєкту «Допомога ВПО в Західному регіоні через місцеві партнерства» спільно з БФ «Крила надії» й за підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії та програми «Допомога на місці».
Раніше ми писали про те, що «Громади зобов’язані допомагати переселенцям»: як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім.
Дебютний трилер Дениса Тарасова «БожеВільні» продовжує привертати увагу глядачів. За три тижні прокату стрічка зібрала понад 4,1 млн грн, а її подивилися більше ніж 26 тисяч людей.
Про це повідомили у Державному агентстві з питань кіно.
Про що фільм?
«БожеВільні» занурює глядачів у похмуру реальність каральної психіатрії в СРСР 1970-х років. Головний герой, Андрій, потрапляє до психіатричної лікарні через захоплення забороненою західною рок-музикою. Перед ним стоїть непростий вибір: співпрацювати з КДБ чи розкрити правду про тортури, які переживають ув’язнені.
Відео: FILM.UA Group
Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
У Бобровицькій громаді на Чернігівщині зараз живуть понад 2 тисячі переселенців. Крім житла, роботи, гуманітарки та допомоги з документами, ці люди потребують психологічної підтримки, тому влада у співпраці з благодійниками створила для них безкоштовний соціально-психологічний простір.
директор центру надання соціальних послуг Бобровицької сільської ради.
Уся допомога є безкоштовною
Наш соціально-психологічний простір створений на базі місцевого центру надання соціальних послуг. З втіленням цього проєкту нам допомогла благодійна організація «Право на захист». Усі послуги простору безкоштовні.
Крім як по психологічну допомогу, переселенці приходять до нас із різними питаннями. От днями чоловік з інвалідністю із Запорізької області звертався щодо ремонту електрики в будинку, куди його заселили. Інша сім’я живе в будинку, де немає газу, тому потрібно допомогти з дровами, адже стало холодніше. Ми стараємося всім допомогти, чим можемо — надаємо продукти, постіль, теплий одяг, через благодійників дістаємо ліки, допомагаємо оформити документи.
Центр соціальних послуг Бобровицької сільської ради. Фото: ШоТам
Геннадій Іванюк
виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Чернігівської області
«Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно»
Наша Бобровицька громада має значну допомогу від Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» — матеріальну підтримку, а також тренінги для фахівців. Нам допомагають відновитися після бойових дій, адже росіяни окупували 9 сіл громади та знищили понад 160 будівель.
Проєкт виділив нам багато необхідної техніки: пересувні фари для роботи вночі, екскаватор для ремонту доріг, а також чотири дробарки для переробки деревини. Тепер ми безкоштовно забезпечуємо переселенців дровами, аби вони могли опалити своє нове житло.
Їхні діти навчатимуться у відновленій опорній школі, адже «ГОВЕРЛА» фінансує там ремонт і допомагає створити бомбосховище. Проте не менш важливим є й моральний стан переселенців, тому ми створили для них соціально-психологічний простір. У майбутньому хочемо виділити під нього окреме приміщення та найняти на роботу більше фахівців.
Геннадій Іванюк і Михайло Ділок спілкуються про розвиток соціально-психологічного простору. Фото: ШоТам
Вважаю, що громади зобов’язані допомагати переселенцям знайти житло та роботу, адже ці люди втратили свій дім. Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно, і щоб вони не мусили їздити по інших містах у пошуках житла.
Марина Бушеленко
психологиня соціально-психологічного простору у Бобровицькій громаді
Люди часто бояться психологів, але ми хочемо допомогти
Я — дружина загиблого воїна, мама та психологиня, яка щось робить, аби допомогти іншим. Коли люди покидають свій дім і переїжджають у нове середовище, вони не знають, що на них чекає.
Ми зустрічаємося з клієнтами індивідуально раз на тиждень, сеанс триває 45 хвилин. Часто до мене звертаються молоді мами з дітьми, які стають розгубленими на новому місці.
От нещодавно до мене приходила жінка з Сум, у якої там залишилися батьки. Через це вона відчуває постійну тривогу, тому я стараюся допомогти їй зібратися та навчитися боротися з тривогою, аби не переносити її на свою дитину.
Часто люди бояться психологів, але ми хочемо допомогти. Я не даю порад, не засуджую, а слухаю та намагаюся допомогти розібратися з хаосом в голові, скерувати людину в правильному напрямку. Тоді на душі стає легше, адже зі мною можна поплакати та бути собою.
Переселенка Лариса Бабій на прийомі в психологині Марини Бушеленко. Фото: ШоТам
Після нашої роботи вони завжди дякують і зазначають, що бачать зміни: діти адаптуються в садочках, налагоджують сон і свій емоційний стан. Я допомагаю жінкам звернути увагу на власні бажання та згадати про свої базові потреби.
Я завжди раджу планувати своє майбутнє, бо якщо ви знаєте, чого прагнете, то відволікаєтеся від стресу. Насамперед це потрібно дорослим, але я працюю також з дітьми та підлітками. Перші сеанси ми проводимо за присутності їхніх батьків, а далі вже самі.
Марина Бушеленко біля будівлі соціально-психологічного простору для переселенців Бобровицької громади. Фото: ШоТам
Зараз ми починаємо співпрацювати з психологами з інших центрів, а ще плануємо проводити для переселенців у місті різноманітні тренінги. Наступного літа хочемо відкрити інклюзивну кімнату для дітей з інвалідністю та загалом завдяки психологічним технікам допомагати людям жити краще.
Коментарі