опікунство

«Мені 5 — я у дитячому будинку. Мені 25 — я у списку Forbes Ukraine», — з цих слів починається допис Кирила у Threads, який набрав понад 5 тисяч уподобань. Кирило Невдоха до 16 років жив в інтернатах, де дітям бракувало уваги й безпеки. Після випуску хлопець вирішив: те, як проходило його дитинство, не має стати нормою для інших. Зараз Кирило очолює Офіс дітей та молоді «ДІйМО» і робить все, щоб діти зростали в сім'ях, а не в установах. #ШОТАМ розповідає, як досвід життя в інтернатах перетворився на місію змінити саму систему. Кирило Невдоха голова Офісу дітей та молоді «ДІйМО» при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності України В інтернаті я не жив, а виживав Мама залишила мене в пологовому, пояснивши це заявою про складне матеріальне становище. Тому я — дитина, позбавлена батьківського піклування. Зі своїми батьками особисто не знайомий, але знаю, що двоє старших дітей зростали з мамою, а я в інтернаті. Я не був усиновлений. Мені не поталанило, бо система захисту дітей не спрацювала. Один раз була спроба усиновлення іноземцями, коли мені було 7-8 років. Мені розповіли про цих людей за годину до їхнього приїзду, а в інтернаті був міф: іноземці усиновлюють дітей, щоб віддати їх на органи. Тому я злякався і відмовив. Кирило, коли жив в інтернаті. Фото надав герой В інтернаті я не жив, а виживав. Я постійно підлаштовувався під дорослих. Перед приїздом спонсорів чи перевірки нас одягали в чистий одяг, і казали, як поводитися. Треба посміхатися, — робиш це. Треба сказати, що все добре, — говориш, бо все одно ніхто не вирішить твої проблеми, їх навіть ніхто не вислухає. Нас часто карали за незручну поведінку тим, що не давали їсти, або ж ми стояли на колінах у коридорі годинами. Аби мати шанс побачити ще щось, окрім стін інтернату, я брав участь у заходах: розповідав вірші, співав чи допомагав в організації подій — тоді мене включали у списки на екскурсії до музеїв чи в подорожі. Кирило виступає на заході в інтернаті. Фото: Кирило Невдоха Я часто прибігав з іншими дітьми в кабінет до нашого інженера з охорони праці Олександра — він був добрий до нас і приносив щось домашнє поїсти. Якось я продав йому річ, яку сам зробив, щоб мати кишенькові гроші, і наступного дня він запросив мене на День народження свого онука. Після цього все частіше брав до себе на вихідні та канікули. Але й тут інтернат показав своє обличчя, бо замість того, щоб зробити все, щоб сім'я прийняла мене, її використовували як покарання. Не відпускали до цієї родини, якщо я порушив розпорядок дня чи просто не виконував забаганки дорослих. Діти в інтернаті не знають, як це — бути вільними Інтернат — це окремий ізольований світ, у якому є свої правила та норми. Тому після випуску багатьом важко пристосуватися до життя. Дехто має алкогольну або наркотичну залежність, проблеми із законом. У молоді після інтернату часто немає базових побутових навичок, мотивації навчатися, вони не бачать свого майбутнього. Діти не знають, як це — бути вільними. Коли ростеш у системі, де за тебе все вирішують, легко почати вірити, що від тебе нічого не залежить. Після випуску з інтернату у 16 років настала свобода, яку так довго чекав. Але з’ясувалося, що для мене доступні лише окремі заклади професійної освіти та обмежений вибір спеціальностей. Я наздогнав шкільну програму, щоб втілити мрію про університет. До ЗНО готувався з допомогою волонтерів і знайомих, але найбільше — завдяки власним зусиллям. Я вступив в університет на фахівця із соціального забезпечення, а сьогодні вже маю диплом магістра. Два роки тому я отримав нагороду від Forbes Ukraine «30 до 30» за створення платформи «ДІйМО», яка допомагає дітям та молоді, які виросли в інтернаті та сімейних формах виховання. Кирило отримав нагороду від Forbes Ukraine «30 до 30». Фото надав герой Цього всього могло і не бути. Усе складалося так, щоб я працював вантажником, різноробочим, або взагалі став безхатченком. Мої досягнення — не завдяки, а всупереч обставинам. Я ще в дитинстві хотів довести батькам, працівникам інтернату, одноліткам і собі, що зможу. Тепер, завдяки освіті та роботі, я можу орендувати квартиру в Києві, сам себе забезпечую та сплачую податки. Працюю, щоб діти не проходили мій шлях Зараз я очолюю Офіс дітей та молоді «ДІйМО» при Міністерстві соціальної політики. Я знаю цю систему зсередини. І не хочу, щоб діти проходили той самий шлях, що й я. Я пішов у цю сферу, щоб змінювати не окремі історії, а саму систему. Ми надаємо пропозиції уряду та співпрацюємо з Верховною Радою України, щоб впливати на формування й реалізацію політик. Спільно з командою «ДІйМО» втілюємо програми підтримки дітей і молоді з досвідом зростання без батьківського піклування — заходи з опанування життєвих і м’яких навичок, освітні курси, юридичну допомогу, наставництво, групи взаємопідтримки та можливості для розвитку й самореалізації. Я багато працюю з дітьми і молоддю, які живуть або виросли в інтернаті, чи сімейних формах виховання. Вони телефонують з різними запитами. Я консультую, спрямовую, іноді допомагаю з їжею чи гаджетами для навчання, знаходжу людей, які можуть оплатити освітні курси. Часто діти навіть не знають, що я їм допомагаю. Наприклад, коли відстоюю їхні інтереси й права перед посадовцями. Або, коли через мою роботу в дітей з’являються наставники чи їх приймають у сім’ї. Я підтримую родину, де батько на фронті, а мама з різних причин не може працювати і є ризик, що дитина потрапить в інтернат, хоча батьки її люблять. Я переконаний, що дитинство має бути в родині, тому роблю все для цього. Звісно, я не маю на увазі, що дитина має бути в сім’ї за будь-яких умов, навіть якщо їй там небезпечно. Ні, ми говоримо про те, щоб підтримувати батьків та допомагати їм. Якщо не вдалося, тоді шукаємо нову сім'ю для дитини. Якби держава вчасно підтримала мою сім'ю, то я б не виріс в інтернаті. А так вони просто прийняли заяву, замість того, щоб запропонувати підтримку. Мені було б легше досягати результатів, якби тоді хтось допоміг моїй мамі. Водночас я розумію, що держава не зможе захистити всіх дітей — не через байдужість, а через обмеженість системи. Одна з моїх місій — щоб кожна дитина в Україні зростала в любові Сім’я Олександра, можливо, через брак інформації, або стереотипи не прийняла мене під опіку/піклування чи на усиновлення. Але я дуже вдячний їм, бо вони дали мені досвід сімейного життя. Вони навчили мене побутових речей, завдяки їм я вперше відсвяткував Новий рік, саме вони вперше запитали, чого я хочу, вперше врахували мої побажання. Кирило разом з родиною Олександра. Фото надав герой Я побачив життя поза інтернатом, і це вплинуло на те, ким я є зараз. Я б назвав це наставництвом, яке робила не одна людина, а вся сім'я. Олександра та його дружину тепер називаю дідусем та бабусею, і ми досі спілкуємось. Одна з моїх місій — щоб кожна дитина в Україні зростала в любові, підтримці, прийнятті та поруч з надійними й безпечними дорослими. Бо в інтернаті люблять за зручну поведінку, а в сім’ї — без умов. Тому ми з командою підтримуємо та популяризуємо альтернативні форми виховання і догляду, щоб діти не росли в інтернатних стінах. Не єдиним усиновленням країна забезпечує можливість дітям зростати в сімейному оточенні. Існують різні форми підтримки: можна прийняти дитину у свою сім’ю як патронатна сім’я (тимчасовий догляд), як опікуни чи піклувальники, як прийомна сім’я чи як дитячий будинок сімейного типу (щось на кшталт багатодітної прийомної сім’ї). Якщо ви не готові прийняти дитину у свою сім’ю, то для неї завжди можна стати наставником або наставницею. Зрештою, людині завжди потрібна людина.

Опікунство

«Щоб діти зростали в сім’ях, а не в установах»: історія випускника інтернату, який змінює систему опіки

«Щоб діти зростали в сім’ях, а не в установах»: історія випускника інтернату, який змінює систему опіки

21-річний українець став опікуном для молодших братів, яких вивіз з окупації

Благодійниця взяла під опіку 17-річну дівчинку з інвалідністю, яку готували до переведення у спецзаклад

20-річний Нікіта повернув сестер з Німеччини та став їхнім опікуном