Інтернаціональний легіон

Ян «Кенобі» — командир 1-го Інтернаціонального легіону оборони України, а Анастасія «Acid» — бойова медикиня. Попри свій молодий вік, подружжя пережило стільки, що вистачило б на декілька життів і не один пригодницький фільм, адже вони обоє — професіонали військової справи. Як це, дивитися на бойові завдання партнера та розділяти стосунки і обов'язок, подружжя для ШОТАМ розпитав Володимир Патола. Ян «Кенобі» командир 1-го Інтернаціонального легіону оборони України Поставили межу між стосунками та виконанням завдань Далекий 2022 рік, населений пункт Кругляківка. Я на той момент був командиром піхотної роти в легіоні. Анастасія якраз тільки приєдналася — вона служила в медичному пункті. Сталося так, що інший командир роти травмував спину, і медики прийшли надати йому допомогу. Тоді ми вперше зустрілись. Не одразу вступили в стосунки — досить довго просто спілкувалися, поки я не владнав питання з моїм розлученням. Ми одразу поставили чітку межу між стосунками та виконанням завдань — не було такого, що «ти туди не підеш, бо ти моя дівчина». У нас був розподіл особового складу щодо того, хто, коли і як виконує які завдання. Перший час Анастасія була в медичному підрозділі, й тоді я за неї особливо не переживав — знав, що її обов’язки обмежуються евакуацією поранених, наданням допомоги та довезенням до стабілізаційних пунктів. А от уже коли я пішов на вищу посаду і став заступником командира батальйону, вона перевелася в піхотну роту. Тоді тяжкувато було моментами, особливо коли перебуваєш по той бік екрану відеоспостереження. Але, чесно скажу, перший місяць життя нашого сина дуже сильно схожий на чергування на командному пункті. Усе те саме: ти не спиш, немає часу поїсти, немає часу в особистих справах сходити або хоча б помитися. Постійно хтось щось кричить, чогось від тебе хоче, а ти не можеш нічого зрозуміти — схоже на роботу в легіоні з іноземцями. Анастасія та Ян з маленьким сином. Фото з архіву родини Боявся залишити сина без батька 24 лютого 2023 року якраз була річниця початку вторгнення, і хлопці трошки остерігалися. Думали, що зараз почнеться масований наступ або ще щось — противник любить якісь такі знаменні дати і щось погане робити у ці дні. Я вийшов тоді з хлопцями на бойове завдання. Дорогою нас обстріляли касетними боєприпасами та з міномету, потім було дистанційне мінування. На позицію, слава Богу, зайшли. Там нас вже стандартно покошмарили трохи скидами з дронів. За три доби, коли ми помінялися, теж дорога назад була весела — повторне дистанційне мінування, і всі ці міни почали вибухати. Ян «Кенобі». Фото з архіву родини Уже коли доходили до точки виходу, біля нас проїхала БМП дружнього підрозділу. Мабуть, противник вирішив завдати по ній вогневого ураження. Але те, що вони хотіли зробити це 82-міліметровим мінометом, було дуже поганим для нас рішенням. Ця зброя не дуже ефективна проти бронетехніки — інша справа, що в той момент по цій дорозі йшли ми. Рухалися з приладом нічного бачення та побачили спалах виходу з міномета. Я подаю команду: «Лягай!» — іноземці зрозуміли, тому що якщо я падаю, падають усі, — і просто в цю колію. Я бачив, як ця міна приземляється: з одного боку страшно, з іншого — дуже красиво бачити, як вона розбивається, і по льоду такі іскорки пішли. Міна приземлилася, напевно, метрів за вісім від мене, а від бійця, який ішов першим, був розрив за два чи три метри. Нас урятувало, що там накатані бронетехнікою колії, й воно усе замерзло. У момент, коли хлопці мене витягували, я боявся, що син без мене залишиться. Це реально для мене було найбільшим стресом у той момент. Бійці 1-го Іноземного легіону біля знищеного танка. Фото з архіву родини За період широкомасштабного вторгнення у мене було вже три поранення — раз на рік стабільно. Останнє було найбільш серйозним. Я сподіваюсь, що цього року обійдуся (усміхається). Тому у мене є вже щонайменше три офіційні підстави, щоб звільнитися зі Збройних сил — чесно, інколи бажання виникає дике. Але я просто не можу залишити підрозділ — я в нього дуже багато сил вклав. Я у цьому підрозділі в прямому розумінні слова проливав свою кров, і залишати його не маю наміру. Анастасія «Acid» бойова медикиня 1-го Інтернаціонального легіону оборони України «Може, ви зустрінетесь?» Перший раз, коли зайшла й побачила Яна, він був такий мужній, такий серйозний, і мені приглянувся. Але потім Кеті, яка служила зі мною в медичному пункті, сказала, що він одружений. Я вирішила, що якщо так, то ми про нього забуваємо взагалі, але потім Кеті, Чайка й майже весь медичний пункт мені розповідали, що «вони вже розлучаються, і він тобою зацікавився. Може, ви зустрінетесь?». Мабуть, тоді він одразу мене зачепив, з першого погляду. У перший бойовий вихід, коли ми вже почали спілкуватися, Ян вийшов як командир роти зі своїми хлопцями, бо їм треба було підняти бойовий дух. Він тоді не відповідав по радіостанції, хоч одразу сказав, що буде виходити на зв’язок. Я тоді ще не була по ту сторону екрану — я була в медичному підрозділі, і в нас були свої завдання, — але постійно питала у Кеті: «Що там? Кеті, як там?». А потім я була у відпустці і не знала, що він вийшов на бойові. Читаю повідомлення у групі: «Кенобі 300», і ще один хлопець, також 300. І потім передають, що, можливо, «200». І я така… (зітхання – ред.). Це був другий раз, коли я дізналася, як Ян ходить на бойові. Коли була поранена, не думала, наскільки переживають по той бік екрану Одного разу ми з напарником Зулу пішли евакуйовувати — солдат уже був загиблий, і нам залишалося тільки забрати тіло. Це був перший раз, коли я зіштовхнулася саме з недавно загиблою людиною, тобто коли ми ходили на бойові завдання, при мені ніхто ніколи не помирав, а трупи, які я бачила, — це були трупи росіян, які вже довго лежать. Ми присіли, почали розгортати ноші, я зрізала плитоноску. Ми були прямо над землею, коли прилетіло. Усе відбулося дуже швидко — ти обертаєшся, а там якийсь дим. Я дивлюся, що Зулу вже біжить, думаю: «Ясно, значить, треба кудись бігти», але ми були таки добряче контужені. І потім вже по радіостанції: «Сome back! Сome back!». З мого боку все завжди на адреналіні, і ти не думаєш про те, наскільки переживає по той бік екрану Ян, який керує цією операцією, — ти думаєш про своїх бійців і про те, що потрібно піклуватися про них, бо ти медик. До речі, коли прилетів цей снаряд, я вже була вагітна, просто не знала цього. Тому дитині треба давати статус учасника бойових дій (усміхається – ред.). Не можу собі дозволити забрати в України такого командира Якось Ян думав, що, можливо, звільниться через поранення. Ми це обговорювали, але потім в один момент він каже: «Це моє дітище, я не можу це покинути. Можна я залишуся?». Бійці легіону на бойовому завданні. Фото з архіву родини І я розумію його — так, хоч я й мама, в мене маленька дитина на руках, і я його обожнюю та люблю, але душею мене завжди тягне назад у легіон. Я прекрасно розумію, що ніколи не буду Україну позбавляти такого командира, бо я бачила його в роботі. І це не тільки мої слова — скільки людей мені з нашої роти Bravo писали, що без Кенобі зовсім не те, вони не можуть довіритися так комусь іншому, і без нього цей легіон буде вже не такий. Як я можу сказати людині залишитися зі мною? У нас зараз не той час в країні.

Інтернаціональний Легіон

Бійцям Третього легіону вдалося збити FPV-дрон під час руху автомобіля (ВІДЕО)

Попри поранення та контузії, Вікінг зі Швеції вже 3 роки боронить Україну

Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону