«Коли ми повернемося, купимо класну хату в селі: таку, щоб поруч людей було небагато. Заведемо тварин, народимо дітей і будемо жити так, як хочемо тільки ми», — казав В’ячеслав Кинько своїй коханій Ганні в окопі під обстрілами, але вона не повірила.
Та після звільнення зі служби родина ветеранів здійснила свою мрію — переїхала в село Кустолові Кущі на Полтавщині. Тепер вони популяризують сільське життя й розвивають власний бізнес. #ШОТАМ розповідає їхню історію.
В’ячеслав Кинько
ветеран та блогер, який розповідає, як насправді живеться в селі
З дружиною я познайомився на війні
Я пішов служити у 2015 році за мобілізацією. Прослужив до 2019 року, потім повернувся додому у Харків до свого цивільного життя, роботи копірайтером в онлайн-магазині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу відвіз рідних на Полтавщину — туди, де жили мої бабусі, і вже звідти пішов у ТЦК.
З дружиною ми познайомилися під час повномасштабної війни. Вона теж мала військовий досвід ще з 2015 року — тоді була добровольцем у добробатах, офіційно не оформлялася, але їздила на евакуації, витягувала поранених і фактично здобувала досвід бойового медика. Цікаво, що ми ще до знайомства робили схожу справу, але в різних місцях. Вона була на Донбасі, а я служив на Харківщині — на аеродромі.
На початку повномасштабки ми певний час були в тилу на Полтавщині, а потім добровільно зголосилися поїхати у складі зведеної штурмової роти на Бахмут. Тоді це було відносно тилове місто — до позицій було приблизно 20-30 кілометрів.
Коли нас вперше відправляли на позиції, нас розділили в різні групи. Перед тим я сказав їй: якщо повернемося, я обов’язково на тобі одружуся. Вона лише посміялася і сказала, що я все вигадую.
У 2023 році ми звільнилися зі служби, і я здійснив обіцянку. Ми знайшли будинок — там у дворі росла велика гарна липа, — і саме біля неї я зробив пропозицію Ганні вже офіційно. У тому ж році у нас народився син — Дмитро.
Життя в селі допомогло розвантажитися після фронту
Найдивніше після фронту — це тиша. Я дуже погано реагую на гучні звуки. Якщо десь різко грюкне вантажівка, я автоматично присідаю. Та життя в селі допомагає переключитися. Коли працюєш руками — навіть коли просто рубаєш дрова — голова розвантажується. А іноді я просто розмовляю з овечками, розказую їм щось, і якось легше стає.
Звісно, у селі потрібно багато працювати й послідовно йти до своєї мети, але, на мій погляд, за багатьма параметрами воно навіть краще для життя, ніж місто. Я жив у промисловому Маріуполі та в місті-мільйоннику Харкові, тож мені є з чим порівнювати.
Моя дружина мала трохи досвіду роботи з тваринами, а я ж максимально міська людина, серйозного досвіду господарювання в мене ніколи не було. Усе, що пам’ятаю з дитинства, — як допомагав бабусі з курми та садив картоплю, тому починати довелося практично з нуля. Чи важко це? Непросто, але цілком реально.
Починали ми з двох овечок і кози — а зараз у нас уже 15 овець і 15 ягнят, дві дійні корови, дві телиці, двоє маленьких бичків. Є в’єтнамські поросята, кролі, цесарки, кури. І навіть є город.
Раніше, коли я працював з текстами, я не бачив кінцевого результату роботи — у селі ж за все, що в тебе виходить і не виходить, відповідальний лише ти, і ти одразу бачиш результат.
Наш будинок — на три житлові кімнати, є кімната з пічкою, кухня і ванна. Він обійшовся нам приблизно у 5 тисяч доларів, ще десь половину від цієї суми ми витратили на ремонт, меблі та облаштування. Це найбільша стаття розходів при переїзді.
Від села до районного центру — усього п’ятнадцять хвилин, тому ми не відчуваємо себе відірваними від цивілізації. Якщо чесно, іноді я витрачав більше часу на дорогу, коли жив у Харкові. Але без власного транспорту тут дуже складно, машина в селі — справжній мастхев.
Тут завжди можна знайти підробіток: допомогти комусь із городом, щось виростити й продати. Але варто розуміти — більшість роботи тут робиться руками.
За два роки ми змогли самі забезпечувати себе харчами
Із мінусів сільського життя — у місцевих магазинах ціни приблизно на третину вищі, ніж у великих супермаркетах. Але у нас 70% того, що є на столі, — вирощене нами. Купуємо ми лише каву, цукор, сіль, хліб, готуємо здебільшого з домашнього. Щоб вийти на самозабезпечення продуктами, знадобилося приблизно два роки. За цей час ми навчилися вирощувати й виробляти достатньо.
Ми ще й заробляємо на продажі молочної продукції: розвозимо її до дверей і відправляємо поштою, працюємо завдяки «сарафанному радіо» та маємо постійних клієнтів. Виготовляємо вершки, сметану, топлене молоко, масло, сири — але поки що без витриманих твердих, адже ще не облаштована технологічна база. Також робимо бринзу, кисломолочний сир і сулугуні.
Багато речей ми робимо не так, як заведено. Наприклад, спочатку моя дружина не хотіла заводити тварин через те, що треба рано вставати. От усі кажуть, що корову треба доїти о четвертій ранку. Я питаю: навіщо? Ми доїмо раз на дванадцять годин: корові, чесно кажучи, байдуже, о котрій, головне — щоб інтервал був однаковий. Якщо я раптом відкрию сарай о п’ятій ранку, корови дивляться на мене так, ніби питають: «Дядьку, ти чого? Ми взагалі-то о восьмій встаємо».
Завдяки відео дружини до села переїхали три родини
У селі є фактично все необхідне для життя: працює супермаркет, де готують каву й хот-доги — це своєрідне місце зустрічі молоді; є кілька кафе, заклад із сауною та простір для проведення свят, а також базарчик. Діє клуб із гуртками, курсами водіння та англійської, де, зокрема, моя дружина викладає тактичну медицину для цивільних. У громаді працюють чотири школи (три початкові й одна середня) зі шкільними автобусами та є дитячий садок. Є дитячий майданчик і місця для відпочинку біля річки.
У нас можна знайти як покинуті будинки для придбання, так і доглянуті оселі з усіма умовами. На початку повномасштабної війни сюди приїжджали містяни, отримували прихисток, для ВПО знаходили житло й усіляко допомагали — навіть безоплатно давали насіння овочів.
Наш староста села підтримує родини військових, і загалом люди тут тримаються разом та допомагають одне одному. Наше село точно не можна назвати таким, що помирає чи зубожіє — тут різні сценарії життя: хтось працює на роботі без господарства, а хтось активно його розвиває.
Я веду YouTube-канал про життя в селі, він називається «Село як є». Там я ділюся історією переїзду з міста в село, даю поради щодо заробітку, пояснюю, з чого ми почали бізнес і чи вигідно тримати курей, свиней та овець. Показую наше подвір’я, його мешканців і щоденне життя, а також розповідаю, як уникнути типових помилок.
Я не намагаюся нічого ідеалізувати — лише чесно показую, як усе є насправді в селі. Мені хочеться розвінчувати міфи, бо зазвичай село показують або як ідеальну інстаграмну картинку — де всі красиві, у вечірніх сукнях доять корів, або як у телевізійних шоу — де суцільні скандали. Насправді ж реальність зовсім інша.
Дружина теж веде свій канал — «Село на Полтавщині», в якому показує закинуті будинки на регіону. Завдяки її відео до нашого села вже переїхали три родини. Двом ми особисто допомагали знайти житло.
До повномасштабного вторгнення у нашому селі було близько тисячі жителів. Зараз, мені здається, людей стало значно більше — може, не вполовину, але на третину так точно.
