Свічки наосліп і мільйон переглядів: як ветеран після важкого поранення знайшов нову справу

Ветеран Олег Пономаренко унаслідок важкого поранення втратив руку, ногу, зір та частково слух. Проте разом із дружиною Аліною вони довели: навіть найважчі випробування можна пройти, якщо поруч є родина. 

Тепер подружжя виховує сина Артема, створює вдома свічки з вощини, а Олег навчається на реабілітаційного психолога. Як випадкова нічна ідея перетворилася на родинну справу та де шукати сили рухатися далі — подружжя розповіло #ШОТАМ.

Олег та Аліна Пономаренки

виготовляють свічки з вощини

Інтернет-знайомство переросло у міцну родину

Олег: Ми познайомилися на сайті знайомств наприкінці 2021 року. Чесно, ніхто з нас не очікував знайти там своє кохання, але у долі були свої плани. Спочатку ми просто переписувалися і я не зізнавався, що військовий і з 2016-го служу в АТО. Потім перейшли на відеозв’язок. Я відразу вирішив підкорити цю вредну дівчину.

Аліна: Олег був дуже наполегливим і впертим. Ми зустрілися, погуляли. Так і почалися наші стосунки. Невдовзі навіть поїхали разом у відпустку. А потім… потім почалося повномасштабне вторгнення. Ми повернулися до Харкова, Олег без вагань пішов воювати.

Олег: За роки я встиг послужити в різних бригадах і на різних посадах: був і стрільцем, і гранатометником, і командиром розвідгрупи. 23 серпня 2023 року ми їхали на штурм під Роботиним Запорізької області, і прямо в нашу машину прилетіла російська протитанкова ракета. У той день я отримав своє найбільш серйозне поранення — втратив руку, ногу, зір та частково слух.

Аліна: Перед тим чоловік тиждень не виходив на зв’язок. Я дуже переживала, адже навіть на позиціях він примудрявся надіслати мені бодай смайлик, а тут — тиша. Серце підказувало: сталося щось страшне. Нарешті дзвінок від Олега: «Я в лікарні у Дніпрі, дуже сильно поранив ногу. Шукай реабілітолога».

Коли я приїхала, мені розповіли всю правду. Коли зайшла в палату, Олег почав мене підбадьорювати. Мовляв, зараз трохи оклигаю і піду далі росіян кошмарити. Я плакала, але пообіцяла, що буду поруч, попри все. 

Одразу зателефонувала на роботу і сказала, що не повернуся — я мала бути поряд з Олегом. У мене тоді десь був 5-6 місяць вагітності.

З пологового домовлялася про евакуацію чоловіка

Олег: За три місяці після цього у нас народився Артем. Перед пологами Аліну поклали в лікарню на збереження. Ми хотіли їхати на реабілітацію в Нідерланди, і вона прямо з лікарняного ліжка домовлялася з волонтерами. 

Уявіть картину: дружина однією ногою в пологовому залі, але в руках телефон — розрулює різні питання, бо мене не хотіли евакуювати. Наступного дня після пологів нам дали «зелене світло».

Коли я вперше взяв сина на руки — це були неймовірні відчуття. Зараз цей малий карапуз уже щосили бігає, приносить іграшки, щось радісно лепече. Це найцінніші моменти у світі.

Син ще маленький, але вже розуміє, що тато не бачить. Знаєте, як він грається зі мною? Підходить, бере мою руку, сам її перевертає долонею догори й кладе туди свою іграшку.

Мені в житті не потрібні якісь шалені статки. У мене є дружина і син — вони моє все. Головне, щоб вони були здорові й щасливі, а на решту — байдуже. 

Аліна завжди зі мною: на заняттях чи у лікарнях, коли треба полагодити протез. Вона навіть сіла за кермо й отримала права, щоб возити нас.

Як пристосувалися до життя після поранення

Аліна: Після поранення наше життя змінилося, але Олег — неймовірний молодець. У побуті він самостійний: може прийняти душ, зробити чай чи каву, поскладати речі, застелити ліжко, орієнтуватися в будинку та на подвір’ї чи замовити доставку їжі через додаток. Також допомагає мені на кухні.

Олег: Щоправда, наш шлях до цієї самостійності був важким. Спочатку, коли у мене ще не було тростини, Аліна просто брала мене за руку, і ми йшли. Але моя кохана любить «залипнути» в телефоні на ходу. І от йдемо ми якось, вона гортає стрічку, і я влітаю у стовп і падаю. А іншого разу вона мене взагалі в якесь болото завела — хоче мене позбутися.

Ось так, із жартами й синцями, ми вчилися. Спочатку допомагали лікарі, реабілітологи, ерготерапевти. Зараз мені вже не важко пересуватися, головне — вивчити планування простору. За своїм протезом теж доглядаю сам.

Аліна: Суспільство, на жаль, досі не зовсім готове до ветеранів та людей з ампутаціями чи інвалідністю. Так, є багато чуйних людей, які допоможуть. Але буває ми ловимо на собі косі погляди — люди просто не звикли бачити візуальні наслідки війни. 

Одного разу нас запитали: «А чого це ви ходите разом?» або «А навіщо ви показуєте протези, сховайте». Мені що, чоловіка в чотирьох стінах зачинити? 

Про культуру паркування на місцях для людей з інвалідністю я взагалі мовчу. Деколи доводиться стикатися з хамством, але ми вчимося давати відсіч.

Раптова нічна ідея переросла в мільйон переглядів

Аліна: Якось, коли Олег спав, я сиділа й думала, чим нам зайнятися, щоб це було для душі. Приходжу, буджу його і кажу: «Ми будемо робити свічки».

Олег: Я крізь сон буркнув: «Окей» і повернувся на інший бік спати далі. Аліна замовила матеріали. І знаєте, у нас вийшло, хату не спалили.

Також ми знімали процес на відео, щоб показати іншим, що творчість — це теж свого роду терапія. Один ролик «залетів» на понад мільйон переглядів. Люди в коментарях питали, де купити наші свічки. Тоді ми закупили вощину й організували таку собі домашню майстерню. 

Аліна мене всього навчила: я закручую вощину, створюю саму основу свічки, а дружина відповідає за декор. Спочатку вироби були трохи кривенькі, але зараз уже виходять гарні.

Ми виготовляли свічки різних форм і навіть ароматичні. Це справді лікує душу. Дружина — мій головний натхненник, у її голові мільйон ідей. Якби не вона, я б не свічки крутив, а лежав би собі безтурботно на дивані й за обидві щоки тріскав морозиво.

Блог допоміг знайти однодумців та підтримку

Аліна: Ми просто робимо одне одного щасливими. Все в цьому світі скороминуче, крім родини. Навіть звичайна спільна прогулянка в магазин чи сімейна вечеря — це вже величезне свято. Життя на пораненні не закінчується.

Олег часто каже: «Чому я маю ховатися від світу, якщо я проявив сміливість і захищав свою землю?». Наш блог допомагає знайти однодумців та підтримку. 

Не можна збирати в собі ненависть, навколо все одно більше добрих людей. Звісно, бувають моменти, коли опускаються руки. Я дозволяю собі поплакати, а потім витираю сльози і йду далі підкорювати світ.

Олег: Зараз я навчаюся на реабілітаційного психолога, хочу допомагати іншим. У майбутньому мрію знайти постійну роботу за цим фахом та розвивати нашу справу.

Знаєте, я ніколи не бачив свого сина. Але всі кажуть, що він дуже схожий на мене. Мені неймовірно цікаво, яким він виросте, як буде розвиватися і яку невістку мені колись у дім приведе. 

Те, що я став батьком — моя найбільша мотивація жити й рухатися вперед. Я впевнений: у мого сина класний татко, і ми з усім впораємося.