Суспільство
Стретчинг замість тривог. Фітнес-тренерка з Миколаєва влаштовує благодійні заняття в Тернополі та допомагає ЗСУ
Вероніка Заярська – фітнес-тренерка з Миколаєва, яка була змушена покинути рідне місто через російське вторгнення. У новому для себе Тернополі дівчина опинилася наодинці: без рідних чи бодай знайомих.
Утім вже за кілька місяців Вероніці вдалося знайти роботу та подружитися з місцевими мешканцями. Тут вона займається волонтерством та проводить благодійні треування, збираючи кошти на допомогу Збройним силам України.
У найближчих планах тренерки – фітнес-марафон, який допоможе учасницям налагодити харчування та режим сну. Про евакуацію, перехід на українську та спорт під час війни Вероніка розповіла ШоТам.
24 лютого не було жодних думок – тільки страх
Я почала тренувати людей півтора року тому, і відтоді робота стала моїм основним захопленням. Працювала в спортивному клубі, і мій графік був розписаний з ранку до вечора. У мене на день було понад 50 клієнтів: це були групові та персональні заняття з фітнесу, стретчингу, а також у тренажерному залі. У мене був настільки щільний розклад з великою кількістю тренувань, що не було часу стежити за новинами. Тож про можливе вторнення Росії я й не здогадувалася.
24 лютого прокинулася о п’ятій ранку через вибухи – тоді зрозуміла, що почалася повномасштабна війна. У мене був запланований сеанс масажу. І масажистка, до якої я збиралася піти, стала першою людиною, хто мені написав того дня. Вона скасувала сеанс. О восьмій ранку я мала проводити тренування, і клієнтка повідомила мені, що, на жаль, не прийде на нього. Далі схоже повідомлення мені написала ще одна дівчина. Після цього наступні тренування я скасувала вже сама, бо не знала, чого чекати.
Я пішла до магазину й була шокована тим, що побачила там: багато людей набирали туалетний папір і свічки. Ввечері знову пролунали вибухи, і ми з чоловіком вирушили в укриття. Ми не обговорювали, що робити далі: залишатися в Миколаєві чи виїжджати. Думок не було взагалі – був просто страх.
До Тернополя потрапила випадково
Мій тато почав допомагати людям з евакуацією, вивозив їх з Миколаєва. Мені та мамі запропонував теж поїхати з ними до Вінницької області в село, де живуть наші родичі, зокрема мій двоюрідний дядько. Тож через два тижні після початку війни ми вирушили туди. Мій чоловік залишився в Миколаєві, а тато відвіз нас і повернувся назад.
Невдовзі з’явилася інформація про загрозу з боку Придністров’я. Дядько сказав, що нам з мамою треба поїхати, оскільки він не зможе нас вивезти в разі наступу. У його родині багато жінок, він один чоловік, і кількість місць у транспорті обмежена. У селі, на відміну від великого міста, не можна поїхати в будь-який час. Тому ми з мамою вирушили додому до Миколаєва.
Я зібрала літні речі та зв’язалася зі знайомим, який віз людей і сам прямував до Івано-Франківська. Вирішила їхати з ним, це було 30 квітня. Потім у нього змінилися плани, і він сказав: «Я вирушаю до Тернополя. Якщо хочеш – залишайся там». Я вирішила залишитися – все одно у мене не було жодних планів. Вдень знайшла на olx кімнату у приватному будинку на підселення, а вже ввечері заїхала туди. Живу там і досі.
Тиша, робота й орендована квартира
До своєї евакуації я ніколи не бувала в Тернополі. У мене тут не було жодної знайомої людини. Пригадую свої перші враження від міста: тиша, спокій, багато зелені та дуже привітні люди навколо. Одразу взялася за пошук роботи. Я хотіла продовжити тренувати, однак багато спортивних клубів у травні були зачинені. Думала влаштуватися в один з них, Workout Hall, однак тоді він тимчасово став прихистком для людей. Коли цей клуб відновив свою діяльність, я почала там працювати. Мені подобається на новій роботі. Почуваюся так, ніби влаштувалася не в інше місто, а просто перейшла до іншого клубу.
Я вперше тривалий час живу в орендованому житлі. Для мене це дуже незручно – іноді щось не працює або чогось необхідного немає. Мені вдалося налаштувати побут і адаптуватися, однак все одно хочеться бути у власному домі й розуміти, що там усе моє й залежить від мене, а не від власника. У Миколаєві залишилася квартира. На щастя, вона ціла, але там ніхто зараз не живе. Тільки тато іноді ходить і перевіряє, чи все гаразд.
Проводила благодійні тренування, щоб підтримати армію
У мене вже з’явилися улюблені місця в Тернополі: локація «Я люблю Тернопіль» із зеленою галявинкою, парк Здоров’я – ще там є спортивний майданчик неподалік, а також місце біля озера. Саме там, біля озера, я протягом двох тижнів проводила благодійні тренування зі стретчингу, на які можна було долучитися за донат. Усі отримані кошти я спрямовувала на необхідні запити для військових. На жаль, через погоду тренування поки скасували.
У цій ініціативі мене підтримала громадська організація «Звільнення з полону», в якій я почала волонтерити невдовзі після приїзду до Тернополя. Я допомагала там сортувати й фасувати гуманітарну допомогу, яку передавали, зокрема, й до Миколаєва. Займаюся цим і до сьогодні. До речі, на мої благодійні тренування приходили й волонтери організації, адже волонтерська діяльність дуже енергозатратна й має неприємний побічний ефект – біль у попереку. Тож я реабілітувала наших же помічників.
Спорт допомагає справлятися з тривожними новинами
Заняття спортом добре допомагають пережити такі важкі часи, як війна. Фізичне навантаження сприяє виділенню гормонів. Завдяки тому, що ми робимо певні вправи, можна притупити дію «негативних» гормонів і викликати сплеск «позитивних» – наприклад, ендорфінів, які ще називають гормонами щастя. Ми читаємо тривожні новини – і мимовільно стискаємося, наші м’язи скорочуються, у тілі виникає скутість. Заняття стретчингом, навпаки, розтягує м’язи, внаслідок чого виникає розслаблення й підйом настрою. Тому в такий спосіб можна добре впливати не тільки на фізичний, але й на емоційний стан. Година стретчингу або фітнесу – це краще, ніж посидіти в телеграмі, читаючи новини.
Нині я ще працюю над запуском свого першого марафону схуднення, який стартує в телеграмі з 25 серпня. Я розкриватиму в ньому питання харчування, вживання води, режиму сну. Під час марафону ми будемо і тренуватися: можна вибрати фітнес або стретчинг. Деякі люди не можуть займатися фітнесом через певні обмеження, наприклад, через біль у коліні, сколіоз або грижі. Тому я пропоную їм легше навантаження.
Учасниці марафону заповнюватимуть таблицю, щоб контролювати, що та як вони їдять. Багато дівчат думають: «Та я ж нічого не їм», а коли починають записувати, виявляється великий букет, починаючи тортами й закінчуючи фаршированою рибою. Я допоможу налагодити раціон і взагалі режим дня. Коли проводила тестовий марафон, то з’ясувала, що деякі дівчата нині взагалі не сплять, і цю проблему треба розв’язувати.
Почала говорити українською – і люди подумали, що я місцева
Я все життя говорила й думала російською мовою, однак коли приїхала до Тернополя, одразу почала спілкуватися українською. Багато хто подумав, що я місцева. Коли знайомилася з людьми й казала, що з Миколаєва, вони дивувалися, наскільки вільно я можу говорити українською. Однак мені насправді це давалося не так легко. Наприклад, я знаю не всі слова, вживаю русизми. На перших тренуваннях дівчата інколи робили мені зауваження. Я на це нормально реагувала, ба більше, просила мене виправляти, адже я хочу розмовляти красивою українською мовою.
Я навчалася в російській школі, але тричі на тиждень у нас були уроки української – завдяки цьому я знаю мову. Нині слухаю багато місцевих блогерів, це допомагає мені розширювати словниковий запас. Я зрозуміла, що головне в цій справі – просто говорити і все. Не варто задумуватися. Навіть якщо інколи вилітають російські слова, у цьому немає нічого страшного. Так, деяким літнім людям це може не подобатися, але молодь до цього ставиться абсолютно нормально.
У Тернополі мені пощастило з оточенням
Тернопіль схожий на невелике європейське місто з маленькими та вузькими вуличками. Він дуже зелений і охайний. Пам’ятаю, коли мій знайомий водій віз мене сюди, а я не знала, що мене чекає, він сказав: «Тобі сподобається місто, бо тут дуже чисто». Так і сталося. Люди можуть іти вулицею та підняти папірець, який лежить на дорозі. Я думала, що в Тернополі буде холодно, а тут теж спекотно, як і на Півдні України. Однак місцеві сказали, що клімат так змінився тільки в останні роки. А ще мене вразило, що, на відміну від Миколаєва, у тернопільських приватних будинках немає кондиціонерів і москітних сіток, хоча тут і багато комарів.
Мені пощастило з оточенням – навколо мене тільки хороші люди, з деякими з них я подружилася. Однак, незважаючи на це, я почуваюся самотньою, і це важко прийняти. Дуже хочеться додому, у мирне життя, у Миколаїв, де тихо та спокійно, а не як зараз. Там тепер коїться жах: щодня вибухи, є проблеми з питною водою, немає роботи. Щоб не було часу постійно сидіти в новинах, я намагаюся себе займати і роботою, і волонтерством, і новими хобі. Наприклад, нещодавно пішла на пол денс і записую відео в інстаграмі, щоб мотивувати не тільки себе, а й інших людей. Вважаю, що в будь-якому разі потрібно рухатися вперед і працювати, адже це наближає нас до перемоги.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі