Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Стретчинг замість тривог. Фітнес-тренерка з Миколаєва влаштовує благодійні заняття в Тернополі та допомагає ЗСУ

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Вероніка Заярська – фітнес-тренерка з Миколаєва, яка була змушена покинути рідне місто через російське вторгнення. У новому для себе Тернополі дівчина опинилася наодинці: без рідних чи бодай знайомих.

Утім вже за кілька місяців Вероніці вдалося знайти роботу та подружитися з місцевими мешканцями. Тут вона займається волонтерством та проводить благодійні треування, збираючи кошти на допомогу Збройним силам України.

У найближчих планах тренерки – фітнес-марафон, який допоможе учасницям налагодити харчування та режим сну. Про евакуацію, перехід на українську та спорт під час війни Вероніка розповіла ШоТам.

24 лютого не було жодних думок – тільки страх

Я почала тренувати людей півтора року тому, і відтоді робота стала моїм основним захопленням. Працювала в спортивному клубі, і мій графік був розписаний з ранку до вечора. У мене на день було понад 50 клієнтів: це були групові та персональні заняття з фітнесу, стретчингу, а також у тренажерному залі. У мене був настільки щільний розклад з великою кількістю тренувань, що не було часу стежити за новинами. Тож про можливе вторнення Росії я й не здогадувалася.

24 лютого прокинулася о п’ятій ранку через вибухи – тоді зрозуміла, що почалася повномасштабна війна. У мене був запланований сеанс масажу. І масажистка, до якої я збиралася піти, стала першою людиною, хто мені написав того дня. Вона скасувала сеанс. О восьмій ранку я мала проводити тренування, і клієнтка повідомила мені, що, на жаль, не прийде на нього. Далі схоже повідомлення мені написала ще одна дівчина. Після цього наступні тренування я скасувала вже сама, бо не знала, чого чекати.

фітнес-тренерка Вероніка Заярська

Я пішла до магазину й була шокована тим, що побачила там: багато людей набирали туалетний папір і свічки. Ввечері знову пролунали вибухи, і ми з чоловіком вирушили в укриття. Ми не обговорювали, що робити далі: залишатися в Миколаєві чи виїжджати. Думок не було взагалі – був просто страх.

До Тернополя потрапила випадково

Мій тато почав допомагати людям з евакуацією, вивозив їх з Миколаєва. Мені та мамі запропонував теж поїхати з ними до Вінницької області в село, де живуть наші родичі, зокрема мій двоюрідний дядько. Тож через два тижні після початку війни ми вирушили туди. Мій чоловік залишився в Миколаєві, а тато відвіз нас і повернувся назад.

Невдовзі з’явилася інформація про загрозу з боку Придністров’я. Дядько сказав, що нам з мамою треба поїхати, оскільки він не зможе нас вивезти в разі наступу. У його родині багато жінок, він один чоловік, і кількість місць у транспорті обмежена. У селі, на відміну від великого міста, не можна поїхати в будь-який час. Тому ми з мамою вирушили додому до Миколаєва.

Вероніка Заярська

Я зібрала літні речі та зв’язалася зі знайомим, який віз людей і сам прямував до Івано-Франківська. Вирішила їхати з ним, це було 30 квітня. Потім у нього змінилися плани, і він сказав: «Я вирушаю до Тернополя. Якщо хочеш – залишайся там». Я вирішила залишитися – все одно у мене не було жодних планів. Вдень знайшла на olx кімнату у приватному будинку на підселення, а вже ввечері заїхала туди. Живу там і досі.

Тиша, робота й орендована квартира

До своєї евакуації я ніколи не бувала в Тернополі. У мене тут не було жодної знайомої людини. Пригадую свої перші враження від міста: тиша, спокій, багато зелені та дуже привітні люди навколо. Одразу взялася за пошук роботи. Я хотіла продовжити тренувати, однак багато спортивних клубів у травні були зачинені. Думала влаштуватися в один з них, Workout Hall, однак тоді він тимчасово став прихистком для людей. Коли цей клуб відновив свою діяльність, я почала там працювати. Мені подобається на новій роботі. Почуваюся так, ніби влаштувалася не в інше місто, а просто перейшла до іншого клубу.

Я вперше тривалий час живу в орендованому житлі. Для мене це дуже незручно – іноді щось не працює або чогось необхідного немає. Мені вдалося налаштувати побут і адаптуватися, однак все одно хочеться бути у власному домі й розуміти, що там усе моє й залежить від мене, а не від власника. У Миколаєві залишилася квартира. На щастя, вона ціла, але там ніхто зараз не живе. Тільки тато іноді ходить і перевіряє, чи все гаразд.

фітнес-тренерка під час занять

Проводила благодійні тренування, щоб підтримати армію

У мене вже з’явилися улюблені місця в Тернополі: локація «Я люблю Тернопіль» із зеленою галявинкою, парк Здоров’я – ще там є спортивний майданчик неподалік, а також місце біля озера. Саме там, біля озера, я протягом двох тижнів проводила благодійні тренування зі стретчингу, на які можна було долучитися за донат. Усі отримані кошти я спрямовувала на необхідні запити для військових. На жаль, через погоду тренування поки скасували.

У цій ініціативі мене підтримала громадська організація «Звільнення з полону», в якій я почала волонтерити невдовзі після приїзду до Тернополя. Я допомагала там сортувати й фасувати гуманітарну допомогу, яку передавали, зокрема, й до Миколаєва. Займаюся цим і до сьогодні. До речі, на мої благодійні тренування приходили й волонтери організації, адже волонтерська діяльність дуже енергозатратна й має неприємний побічний ефект – біль у попереку. Тож я реабілітувала наших же помічників.

фітнес на вулиці

Спорт допомагає справлятися з тривожними новинами

Заняття спортом добре допомагають пережити такі важкі часи, як війна. Фізичне навантаження сприяє виділенню гормонів. Завдяки тому, що ми робимо певні вправи, можна притупити дію «негативних» гормонів і викликати сплеск «позитивних» – наприклад, ендорфінів, які ще називають гормонами щастя. Ми читаємо тривожні новини – і мимовільно стискаємося, наші м’язи скорочуються, у тілі виникає скутість. Заняття стретчингом, навпаки, розтягує м’язи, внаслідок чого виникає розслаблення й підйом настрою. Тому в такий спосіб можна добре впливати не тільки на фізичний, але й на емоційний стан. Година стретчингу або фітнесу – це краще, ніж посидіти в телеграмі, читаючи новини.

Нині я ще працюю над запуском свого першого марафону схуднення, який стартує в телеграмі з 25 серпня. Я розкриватиму в ньому питання харчування, вживання води, режиму сну. Під час марафону ми будемо і тренуватися: можна вибрати фітнес або стретчинг. Деякі люди не можуть займатися фітнесом через певні обмеження, наприклад, через біль у коліні, сколіоз або грижі. Тому я пропоную їм легше навантаження.

Учасниці марафону заповнюватимуть таблицю, щоб контролювати, що та як вони їдять. Багато дівчат думають: «Та я ж нічого не їм», а коли починають записувати, виявляється великий букет, починаючи тортами й закінчуючи фаршированою рибою. Я допоможу налагодити раціон і взагалі режим дня. Коли проводила тестовий марафон, то з’ясувала, що деякі дівчата нині взагалі не сплять, і цю проблему треба розв’язувати.

Вероніка Заярська, кочу з фітнесу та правильного харчування

Почала говорити українською – і люди подумали, що я місцева

Я все життя говорила й думала російською мовою, однак коли приїхала до Тернополя, одразу почала спілкуватися українською. Багато хто подумав, що я місцева. Коли знайомилася з людьми й казала, що з Миколаєва, вони дивувалися, наскільки вільно я можу говорити українською. Однак мені насправді це давалося не так легко. Наприклад, я знаю не всі слова, вживаю русизми. На перших тренуваннях дівчата інколи робили мені зауваження. Я на це нормально реагувала, ба більше, просила мене виправляти, адже я хочу розмовляти красивою українською мовою.

Я навчалася в російській школі, але тричі на тиждень у нас були уроки української – завдяки цьому я знаю мову. Нині слухаю багато місцевих блогерів, це допомагає мені розширювати словниковий запас. Я зрозуміла, що головне в цій справі – просто говорити і все. Не варто задумуватися. Навіть якщо інколи вилітають російські слова, у цьому немає нічого страшного. Так, деяким літнім людям це може не подобатися, але молодь до цього ставиться абсолютно нормально.

фітнес-тренерка Вероніка Заярська

У Тернополі мені пощастило з оточенням

Тернопіль схожий на невелике європейське місто з маленькими та вузькими вуличками. Він дуже зелений і охайний. Пам’ятаю, коли мій знайомий водій віз мене сюди, а я не знала, що мене чекає, він сказав: «Тобі сподобається місто, бо тут дуже чисто». Так і сталося. Люди можуть іти вулицею та підняти папірець, який лежить на дорозі. Я думала, що в Тернополі буде холодно, а тут теж спекотно, як і на Півдні України. Однак місцеві сказали, що клімат так змінився тільки в останні роки. А ще мене вразило, що, на відміну від Миколаєва, у тернопільських приватних будинках немає кондиціонерів і москітних сіток, хоча тут і багато комарів.

Мені пощастило з оточенням – навколо мене тільки хороші люди, з деякими з них я подружилася. Однак, незважаючи на це, я почуваюся самотньою, і це важко прийняти. Дуже хочеться додому, у мирне життя, у Миколаїв, де тихо та спокійно, а не як зараз. Там тепер коїться жах: щодня вибухи, є проблеми з питною водою, немає роботи. Щоб не було часу постійно сидіти в новинах, я намагаюся себе займати і роботою, і волонтерством, і новими хобі. Наприклад, нещодавно пішла на пол денс і записую відео в інстаграмі, щоб мотивувати не тільки себе, а й інших людей. Вважаю, що в будь-якому разі потрібно рухатися вперед і працювати, адже це наближає нас до перемоги.

Коментарі

Суспільство

Велосипеди залишали всюди: як жителька Чернігівщини ініціювала створення велопарковки в селі

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі. 

ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.

Ольга Вовченко

очільниця ГО «Юстина».

Вирішили створювати свою громадську організацію

Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим. 

Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.

Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.

Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.

Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня 

«Юстина», бо справедливість

Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.

Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення. 

Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.

Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.  

Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство. 

Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня 

Читайте також: Спершу був «хейт», згодом з’явився діалог: на Чернігівщині жителі голосують і змінюють свою громаду

Спільний запит у селі — велопарковка

У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.

Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.

Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня

Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.

Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.

Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня

Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.

Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.

Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.

Зробили покриття та надихнули інших на зміни

Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.

Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня

Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття. 

Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.

Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця додає ще один поїзд до Варшави: що відомо

Опубліковано

Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.

Про це повідомляє УЗ.

Як працюватиме новий маршрут?

  • На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
  • На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.

Це сучасні комфортабельні поїзди, які забезпечать комфортну подорож для пасажирів.

Читати також: «Укрзалізниця» показала оновлений електропоїзд на маршрути з Дніпра

Що змінюється для пасажирів?

Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.

Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.

Фото обкладинки: УЗ.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили акцію «2 000 подарунків до Нового року»: як здійснити мрію дитини

Опубліковано

15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.

Про це повідомляють представники благодійного фонду.

Які діти отримають подарунки?

Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування. 

Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».

«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця  БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.

Читати також: У Полтаві відкрили новий центр психоемоційної підтримки для дітей і батьків

Про цьогорічну акцію

Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф. 

Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта». 

З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.

Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).

Фото обкладинки: Freepik.

Коментарі

Читати далі