«Страх кудись відійшов, і я наважилася». Історія фельдшерки з Луганщини, яка врятувала автівки «швидкої» з-під обстрілів

Чи могли б ми в мирний час повірити, що перевезення автівок з одного міста до іншого може вважатися героїчним вчинком? Війна змінює все. Фельдшерка з Луганщини Світлана ризикнула власним життям, аби два автомобілі «швидкої» зі зруйнованого медзакладу продовжували рятувати життя українців. Машини вивозила разом із батьком, а дорогою потрапила під обстріл. Свою надзвичайну історію порятунку транспорту медик розповіла ШоТам.

Почала карʼєру в екстремальних умовах

Я родом із Луганщини, мешканка міста Золоте. Ще з підліткового віку хотіла бути медиком, навчалася у Лисичанському медичному училищі. Спочатку працювала у стоматології, згодом – у хірургії в дитячому відділенні.

Увесь час я мріяла працювати у бригаді швидкої допомоги, але батьки були проти. Це був 2015 рік, тривала війна, постійні обстріли. І все ж згодом батьки дозволили, і я таки влаштувалася, куди хотіла. Фактично починала свою карʼєру в екстремальних умовах. Я була так рада, що долучилася до «швидкої». Просто жила цим, чекала, коли треба знову виходити на роботу. Ми всі там здружилися – були майже як сім’я. 

Наша підстанція розташована на території шахти «Карбоніт». Ми там орендуємо чотири кімнати. У нас було вісім фельдшерів, три водії та три санітарки. Зазвичай приймали приблизно 20-25 викликів на добу. Обслуговували вісім населених пунктів.

Загалом у медицині я вже вісім років, сім із яких працювала у цій швидкій допомозі. Була б на цій позиції й зараз, якби не повномасштабне вторгнення.

Не змогла залишити місцевих без лікаря

Я оптимістка й вірила, що все буде гаразд, ніякого нового етапу війни не буде. Але вирішила перестрахуватися: сумку з документами, грішми та найнеобхіднішим зібрала заздалегідь. Дивилася на цю сумку й була переконана, що вона ніколи не знадобиться. Помилилася.

У день наступу, 24 лютого, я була вихідна. О шостій ранку мені зателефонувала колега й сказала, що почалася війна і треба евакуюватися до Лисичанська. Туди, на центральну підстанцію, частково перевезли нашу швидку допомогу.

Читайте також: Онлайн-консультації та допомога бійцям. Як лікарі з громадської організації INgenius тримають медичний фронт

Я подумала так: одну війну у нашому місті, умовно, пережили, а отже, переживемо й іншу. Люди ж не всі виїхали – хтось мав допомагати місцевим, не хотілося залишати їх взагалі без медичної допомоги. Тому я сказала колезі, що залишуся вдома й далі буду працювати.

Попросила свого колишнього чоловіка вивезти в безпеку нашу чотирирічну доньку. Коли починалися перші обстріли, вона дуже хвилювалася: постійно вибігала до коридору, ховалася за стінами. Вони поїхали до Павлограда, де донька була, аж поки я її не забрала. А я залишилася працювати у «швидкій».

Рятували людей під звуки авіаударів

З другого дня повномасштабної війни у Золотому зникло водопостачання. Ми набирали воду в ставку, щоб бодай якось купатися. Обстріли були майже щодня. З фельдшерів залишилися я та мій колега. Ми постійно чули авіаудари, бачили, як пролітають літаки. У нас було приміщення, де ми ховалися. Щойно починався обстріл, ми спускалися туди. Часто перебивало світло, зникав зв’язок. Звісно, працювати в такому режимі було доволі складно.

З 24 лютого ми приймали по 5-6 викликів на добу, й лише екстрені – травми, поранення тощо. Якщо був обстріл, керівництво забороняло нам виїжджати. Тоді поранених підвозили на безпечну відстань або ж одразу на підстанцію. Ми надавали першу допомогу і, за потреби, госпіталізували людей.

Рятувати вирішила не себе, а машини

Наші підстанцію обстрілювали кілька разів. Вперше це сталося 9 квітня. Я саме планувала зайти туди й забрати деякі речі. Приїхала і побачила купу скла. Усе горіло, високовольтні дроти висіли та іскрилися. Але поруч стояли цілими дві наші автівки швидкої допомоги. Я таки забрала свої речі та поїхала додому.

Машини треба рятувати, подумала я. Бо коли війна закінчиться, у нас не буде, на чому їздити до людей. Ці автівки дуже цінні для нас, адже там багато сучасного обладнання. Багато років ми працювали на старенькому «УАЗі», в якому дуже некомфортно. Пацієнти там лежали практично на підлозі, а встановити систему для крапельниці було вкрай важко.

Згодом нам дали дві новенькі машини, і стало значно краще. Там вже були і дефібрилятори, і кисень, який дуже допомагав у період активного поширення коронавірусу. У цих авто вже можна було стояти в повний зріст поруч із сучасними ношами. Доставляти людей до лікарні виходило значно швидше й з більшим комфортом для пацієнтів.

Вивезла автівки за два дні до авіаобстрілу

Рятувати ці машини було нікому. Усі водії виїхали, а єдиний, крім мене, фельдшер не мав посвідчення на керування автівками. І я пішла просити про допомогу батька. Він мені одразу сказав: «Я сам хотів запропонувати, тому що буде дуже шкода, якщо їх знищать. Тим паче, що машин виділяють мало». Він погодився допомогти вивезти транспорт у безпеку.

До керівництва я не змогла додзвонитися, тому самовільно вирішила, що треба вивозити автомобілі. Того ж дня, 9 квітня, ми повернулися на шахту. Намагалися завести дві машини одразу, але одна не піддалася. Як виявилося, в ній бракувало акумулятора. 

Ми перегнали одну машину до нашого підʼїзду, зняли з неї акумулятор і знову рушили на шахту. Переставили його в інше авто, і вивезли його також. Вже через два дні у те місце, де раніше стояли машини, влучив снаряд з російського літака. Якби ми їх не забрали, автівки були б просто знищені. Як відчувала.

Якщо евакуація, то лише з автівками «швидкої»

Деякий час машини стояли біля мого дому. Ми їх мили, наводили там порядок. Так було до 19 квітня – доки окупанти не почали масовий обстріл. Перший снаряд влетів у сусідній під’їзд нашої пʼятиповерхівки. Ми спустилися до підвалу. Через декілька хвилин прилетіло прямісінько у вікно нашої квартири на другому поверсі. Коли ми зайшли забрати речі, там було багато пилу від бетону. Вікна стояли розбиті, батареї – розірвані. Дім було повністю зруйновано.

Схопили сумку, яку я заздалегідь приготувала, і вирішили евакуюватися. Ми з батьком обговорили, що не можемо залишити автівки, оскільки їх або розграбують, або знищать снарядами. Тому знайшли ще одну людину, яка погодила сісти за кермо татової машини, аби ми всі виїхали.

Коли вже збиралися їхати, до нас почали підходити поранені люди. Ми надавали їм необхідну допомогу. Тоді від обстрілів постраждали багато людей. Досі перед очима картина чотирьох трупів, які лежать просто на дорозі.

Дорогою до Бахмута потрапили під обстріл

Ми виїхали до Бахмута Донецької області. Дорогою одна машина потрапила під обстріл. Через це осколок опинився у запасці та тріснуло лобове скло. Так і їхали далі.

Вже там, у Бахмуті, нарешті з’явився мобільний зв’язок. Я додзвонилася до керівника і розповіла, що вивезла машини. Він дуже зрадів. Сказав, що вже встиг із ними попрощатися, бо більше ніхто не міг цього зробити. Нам на зустріч він відправив людей, які забрали автівки.

Зараз вони перебувають на ремонті в Дніпрі. Згодом їх повернуть до Лисичанська, аби й надалі рятувати життя людей. Свій вчинок я не вважаю героїчним. Просто у потрібний момент у мене кудись відійшов страх, і я на це наважилася.

Волонтери допомогли облаштуватися

Зараз я перебуваю у Кропивницькому Кіровоградської області. Нині ми в безпеці: волонтери безкоштовно надали будинок, допомогли з меблями, купили каструлі, ковдри тощо.

Тимчасово не працюю за фахом – влаштувалася заробити трохи грошей майстринею манікюру. Коли відійду від тих подій, які довелося пережити, буду намагатися влаштуватися у «швидку» вже тут. Тому що повертатися мені поки нікуди.

Нині у моєму рідному Золотому вже кілька тижнів немає зв’язку, води та газу, перебої зі світлом. Ремонтувати все це поки нікому. Люди готують їжу на багаттях просто неба. І все ж я дуже хочу додому. Вірю, що Золоте залишиться українською територією, і ми з донькою зможемо почати там нове життя.