Старовинна гончарня знову ожила: як у Львові відроджують середньовічну традицію потелицької кераміки

«Колись один гончар вже відновлював цю гончарню та перевіз її до Шевченківського гаю, а через майже пів століття інший гончар — уже я — знову прийшов, щоб її відновити. Це випадок долі: ремесло повернулося до свого простору разом із людиною, яка ним живе», — розповідає гончар Сергій Столярук.

Довгі роки гончарня Музею народної архітектури й побуту у Львові імені Климентія Шептицького стояла пусткою й була лише експонатом. Проте тепер вона знову «ожила» ремеслом потелицької кераміки, унікального осередку гончарства, що сформувався в регіоні ще у середньовіччі.

#ШОТАМ розповідає, як зі старовинної гончарні музейникам вдалося створити сучасний простір і при цьому зберегти її автентичний вигляд.

Сергій Ципишев

заступник директора наукової роботи Музею народної архітектури і побуту у Львові

Гончарню розібрали на камені й наново склали у Львові

Гончарня походить із села Потелич — давнього гончарного осередку, який зародився ще у Х-ХІ ст на теперішньому українсько-польському прикордонні. Потелицька кераміка унікальна формою своїх горщиків, яка представляла еволюцію гончарства Яворівщини. Традиційно в них використовували олив’яну поливу, яка давала прозорий жовтуватий чи зеленуватий відтінок. Основними кольорами розпису був зелений, коричневий та жовтий (або вохристий). 

Значна частина традиційної кераміки свого часу була витіснена промисловим фаянсовим виробництвом, і поступово ремесло занепало. Проте частина спадщини потелицької кераміки збереглася, і ринкова вартість таких виробів сьогодні досить висока. Через рідкісність і колекційну цінність один предмет потелицької кераміки може коштувати від 50 до 100 тисяч гривень.

В архівних матеріалах створення нашої гончарні датується 1930-ми роками ХХ століття. Відомо, що у 1975 році музей придбав гончарню у Володимира Снігура, який на той час був її власником. Ймовірно, його родина була пов’язана з цим ремеслом упродовж кількох поколінь.

Ця гончарня — кам’яна споруда, тому її довелося буквально розібрати на окремі камені й наново скласти вже на території музею у Львові. Унікальність відреставрованої гончарні полягає насамперед у її конструкції. Ми переважно представляємо дерев’яну архітектуру, характерну для західних регіонів — Карпат, Полісся, Волині, де через наявність лісів будували здебільшого з дерева. Натомість ця гончарня мурована, кам’яна. Її звели з місцевого каменю, поклади якого були доступні в регіоні, тому вона вирізняється серед інших музейних об’єктів.

Сергій Столярук

гончар

Справжніх гончарень з виробничою робітнею майже не залишилося

Під час експедиції нам вдалося знайти доньку гончара, який за 3 місяці складав цю гончарню в музеї у 1975 році — Григорія Геруна. Вона подарувала нам три горщики, зроблені її батьком у 1983 році. Спершу вона навіть не вважала їх цінними — використовувала як звичайні вазони, але для нас це справжні артефакти, яких залишилось одиниці.

Це не виріб саме цієї майстерні, але він репрезентує традицію регіону і дає уявлення про рівень місцевого ремесла. Також у нас зберігся струг для глини — своєрідний ніж із двома ручками, яким нарізали та готували глину перед роботою.

Це місце — збережений повноцінний виробничий об’єкт — робітня. В українських музеях під відкритим небом ще можна побачити відтворені кузні, а от справжніх гончарень, які функціонують як цілісний комплекс, майже не залишилося.

Сам гончар, Григорій Герун, мав непросту долю. За архівними документами відомо, що він умів гончарити вже у 19 років. У 1944 році його родину — десятьох людей — переселили з прикордонного села після зміни кордонів між Радянським Союзом і Польщею. Родина втратила великий маєток, фактично була розкуркулена, і на новому місці він поступово знову почав займатися ремеслом. 

Для відновлення гончарні ми мали одне архівне фото та креслення

З музеєм я співпрацюю ще зі студентських років 2004 року. Якось директор сказав мені: «У нас є гончарня — давай спробуємо відновити». Зрештою, це настільки затягнуло мене в процес, що я повністю перейшов працювати до музею. 

Коли ми починали відновлення гончарні, будівля перебувала в поганому стані. Простір довелося наповнювати заново: створювати повноцінну гончарну майстерню, відновлювати функціональність кожного елементу, поступово повертаючи будівлі її справжнє призначення. У цьому нам допомогли також архівні документи по яких ми і відновлювали.

Всередині не було ж нічого — ні печі, ні робочих зон, лише голі стіни до самої черепиці. Столярку також довелося робити нову. В архівних документах ми мали фотографію та одне креслення. Тож за ними неможливо було точно відтворити вигляд вікон чи дверей. А самі матеріали для відновлення об’єкту збирали буквально по крупинці, де могли.

Гончарня стала місцем збереження й розвитку традицій

Ми додали необхідні сучасні речі — водопровід і електрику, але зробили це так, щоб вони залишалися непомітними й не порушували історичної атмосфери. 

Ми вже проводимо майстер-класи, але для мене це радше додатковий формат. Головна мета — створити осередок справжнього ремесла, місце передавання знань і технологій, а не просто розважальну активність для відвідувачів. 

Я хочу, щоб тут можна було не лише спробувати гончарство, а глибоко зрозуміти його процеси та цінність — від роботи з глиною до складних технологій випалу.

Особливу увагу ми плануємо приділяти дров’яному випалу кераміки — технології, яку сьогодні мало хто практикує. Її складність у тому, що температуру в печі потрібно дуже поступово підняти приблизно до тисячі градусів. А ці знання я хочу передавати далі — щоб гончарня стала місцем збереження й розвитку традицій, продовженням досвіду попередніх поколінь.

Ми вже маємо запит від студентів Академії мистецтв: вони вивчають теорію дров’яного випалювання. Утім, не мають можливості побачити цей процес наживо. Тому на перший випал ми запросимо саме студентів кафедри кераміки — щоб показати, пояснити й дати можливість працювати з реальними технологіями.

Водночас гончарня відкрита для всіх, хто має потребу працювати з матеріалом. На майстер-класи до нас приходили не лише студенти, а й військові на реабілітації.