

Суспільство
«Спочатку подбайте про безпеку». Де шукати місця сили під час війни, і чому ліси – не найкраща ідея
З початком повномасштабного вторгнення виїзд на природу перетворився на розкіш з минулого життя. Ліси потерпають від пожеж та ракетних обстрілів, узбережжя Чорного моря – заміноване й заборонене для відвідування. Утім запит на рекреацію не зникає, а українці поступово починають шукати нові «місця сили» – безпечні локації для відпочинку та перезавантаження.
Разом із WWF-Україна пояснюємо, як не наразити себе на небезпеку, чому природа ближче, ніж нам здається, та як не нашкодити довкіллю під час війни.

Сергій Зібцев
доктор сільськогосподарських наук, професор кафедри лісівництва НУБіП України, директор Регіонального Східноєвропейського центру моніторингу пожеж
Жителям Лівобережжя варто забути про відвідування лісів
У деокупованих регіонах та областях, де тривають бойові дії, варто забути про відвідування лісів. Це території, на розмінування яких знадобиться чимало часу. Ба більше, ліс – середовище, убезпечити яке буде вкрай складно. Трави, підлісок, дерева – все це ускладнює процес перевірки та розмінування. І ми знаємо про низку випадків, коли навіть рятувальники та лісівники підривалися в лісах, хоча й володіли професійною інформацією. Тож гриби чи ягоди можуть доволі дорого обійтися.

Якщо говорити про регіони, де відвідування лісів може бути відносно безпечним, – це південь Рівненської, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецькі області. Власне, Правобережжя. Області, де не було активних бойових дій. Звісно, ракети прилітали практично всюди, але територія, куди вони поцілили, вже давно відома відповідальним місцевим органам. Ці залишки снарядів не несуть такої небезпеки, як на окупованих, щойно звільнених чи прикордонних територіях.
Однак менший рівень небезпеки не означає, що вона повністю відсутня. Перед відвідуванням лісів навіть на умовно безпечних частинах країни варто зв’язатися із відомствами, які володіють ширшою інформацією. Це місцевий лісгосп, найближча частина ДСНС, поліції, або сили тероборони. І лише отримавши схвальну відповідь та підтвердження, що певна ділянка не є забрудненою, можна відвідувати цю екосистему.

Ганна Лобченко
менеджер напряму «Ліси» Всесвітнього фонду природи WWF-Україна
Ліси – це ризик, незалежно від частини країни
Я б не ризикувала складати якийсь чіткий перелік територій, областей, у яких стовідсотково безпечно відвідувати, скажімо, ліси. Адже ми не можемо знати всіх військових аспектів. Є території навіть у ніби безпечних областях, які мають певні попереджувальні військово-тактичні об’єкти. Тому казати, що якась західна область абсолютно безпечна – неможливо. Ми маємо розуміти, що всюди можуть бути певні військові об’єкти, небезпечні для цивільних людей.
Сьогодні служби ДСНС мають певну пріоритетність у порядку розмінування території. Як правило, це населені пункти, прилеглі території та інфраструктурні об’єкти. Утім тут є інша проблема – після завершення робіт із розмінування надзвичайники мають видати сертифікат, після чого відповідальність за цю ділянку нестиме лісокористувач. І ми розуміємо, що не всі лісові підприємства поспішають отримувати такі сертифікати, адже відповідальними в разі чого будуть вже вони.

Крім того, частину територій очищають від вибухонебезпечних предметів для проведення лісогосподарських робіт. Утім для цивільного населення ці землі не повертаються у вільний доступ. Саме тому це ризик особисто кожного – відвідувати якісь ліси поруч із населеними пунктами.
Є потреба в рекреації? Надсилайте запит
Точною інформацією про заміновані об’єкти володіють очільники громади, представники територіальної оборони та відповідні сили ЗСУ. І в разі потреби на рекреацію можна звернутися до громади із запитом про визначення небезпечної зони.
Не слід також вважати, що будь-який заповідник чи національний парк автоматично є повністю безпечним об’єктом. Ракета не обирає, куди прилетіти: в експлуатаційний ліс, де дозволено вести господарські роботи, чи в об’єкт природоохоронного фонду. Для снарядів немає різниці. Так само й військові не обирають, де окопуватися чи розставляти міни. Тому орієнтуватися суто за категоріями – неможливо.
Натомість можна звернутися до землекористувача, надіслати запит до національного парку чи заповідника й запитати, чи безпечне це місце для відвідування, який там режим доступу. Якщо отримали офіційне повідомлення, що підтверджує безпечність – будь ласка. Але пам’ятайте, що заповідність території не захищає її від російського вторгнення.

Зараз Державне агентство лісових ресурсів України реалізує програму створення безпечних місць відпочинку в лісах у співпраці місцевими органами ДСНС та місцевою владою. Відвідування цих рекреаційних пунктів державних лісогосподарських підприємств – найкращий спосіб безпечно відпочити. Звичайно, рекреаційні пункти лісівників розташовані біля доріг та озер і є безпечними. Інформацію можна отримати в найближчому лісгоспі. Те саме в установах природно-заповідного фонду. У конторі заповідника або національного природного парку вам порадять безпечні маршрути.
Наважилися на виїзд на природу – дотримуйтесь базових правил
Якщо ви отримали інформацію про безпечні території, пам’ятайте, що більшість екосистем, відкритих до відвідування, мають певні екологічні стежки та маршрути. Вони досить часто марковані й позначені на мапах. А отже, після обов’язкової реєстрації туристи отримують інформаційний лист із безпечним як для людини, так і для екосистеми маршрутом.
Читайте також: «Війна не закінчується на лінії фронту». Як бойові дії впливають на екосистеми, та чи зможе природа відновитися самостійно
Перше завдання для кожного з нас – не відхилятися від цього маршруту, адже навіть банальний недогризок, покинутий поза межами маршруту, може нашкодити екосистемі. Здавалося б, як? Дуже просто: він приваблюватиме тварин, вони будуть виходити за межі звичного середовища й опинятимуться на туристичних маршрутах. І це не лише небезпека для людей, а й порушення нормальної дикої поведінки мешканців екосистеми. Саме тому завдання людини – дотримуватися чітких інструкцій та не залишати після себе навіть найменшого сміття. А краще – ще й збирати те, що кинули попередні відвідувачі.

Не менш важливий і звуковий режим. Адже будь-яка музика чи гучні вигуки можуть так само порушити екосистему, налякати чи дезорієнтувати тварин. Це яскраво прослідковується під час бойових дій, коли вибухи спричиняють звукові порушення в тварин, вони перестають розуміти, що відбувається та куди рухатися. У природному середовищі якась колонка з музикою так само може відлякувати й дезорієнтовувати місцеву фауну.
І, звісно, вогнища. Якщо вони заборонені – значить, вони заборонені. Без варіантів. Навіть якщо вам дуже хочеться, навіть якщо ви дуже замерзли – не варто цього робити. Будь-яку пожежу в екосистемі доволі складно загасити. Якщо це гірська місцевість – робота пожежників ускладнюється ландшафтом, а в регіонах, де тривали бойові дії, ефективність роботи ДСНС буде ще нижчою. Пожежна автівка не поїде мінним полем, аби ліквідувати займання. Вогонь буде розповсюджуватися лісами й зупиниться лише там, де буде природний рубіж.
Більше про те, як відновлюватися на природі з повагою до неї — у «Дикому» туристичному етикеті від WWF-Україна.

Олексій Василюк
представник Української природоохоронної групи
Не залишайте після себе нічого – ось головна настанова
Оскільки я природоохоронець, то доволі негативно ставлюся до активної господарської діяльності людини в екосистемах. Але туристичний та рекреаційний напрями – це цілком припустимо, навіть під час війни. Якщо людина йде до умовного лісу, наприклад, на пошуки грибів, – це нормально.Така діяльність ніяк не шкодить екосистемі й не впливає на популяції самих грибів. При цьому це важливо з психологічного боку.
Люди, що ходять лісом, особливо з дітьми, – це прекрасно. Адже для них це реальний досвід контакту з природою, можливість доторкнутися до дерев, посидіти на траві, влізти в павутину, – все те, чого позбавлені мешканці великих міст. Та при цьому варто дотримуватися низки правил, які узагальнено можна сформулювати кількома словами: не залишайте по собі слідів того, що ви тут були.

Треба пройти лісом чи будь-якою іншою екосистемою так, аби після вас все було так само, як до вашого приходу. Уявіть, що слідом за вами йде інша людина, ваше завдання – зробити так, аби вона побачила все те саме, що побачили ви. Насолоджуйтесь природою і намагайтесь не лишати жодних слідів.

Андрій Бокотей
доктор біологічних наук, професор кафедри зоології Львівського національного університету
Будьте корисними природі – допомагайте їй
Сьогодні кожен має визначити для себе той напрямок допомоги довкіллю, який цікавить найбільше. Адже варіантів безліч – можна звертатися до різноманітних екологічних спільнот, пропонувати свої послуги й варіанти співпраці. Але все починається зі значно простіших речей – з банального збирання сміття в лісах чи вздовж річок. І наразі це справді актуально, адже під час експедицій ми бачимо, наскільки страждають ті природні місця, де напередодні відпочивали люди.
На жаль, рівень екологічної освіти значної частини населення є ще не настільки високим, аби ми не потребували допомоги свідомих людей. Скажімо, у більш далеких селах місцеві мешканці переконані, що викидати сміття в річку – це нормально. Мовляв, вода все одно прийде й все забере. Так, вона прийде, але ж це сміття просто опиниться деінде на іншому березі.
Також будь-хто може звертатися до тих самих національних парків, які систематично організовують прибирання. Крім того, кожне місто має свою екологічну інспекцію, що проводить різноманітні акції. Тобто можна робити корисну справу й водночас отримувати від цього задоволення. Адже ти робиш щось справді важливе й необхідне для природи.

«Місця сили» ближчі, ніж нам інколи здається
Мешканці міст чомусь вважають, що відпочити й побачити щось справді цікаве можна лише десь далеко за межами цих самих міст. Але насправді це не так. Велику естетичну насолоду може подарувати навіть, здавалося б, банальна прогулянка місцевим парком. Вони є в кожному місті й подекуди це старі парки зі столітніми деревами, що дають прихисток багатьом видам птахів, тварин та комах.
Скажімо, я мешканець Львова, і в нашому місті налічується понад 20 парків, із яких половина – це саме старі. І навіть просто походити, прогулятися, торкнутися цих столітніх чи навіть двохсотлітніх дерев, уявити, що вони живуть учетверо довше, ніж ми, – це вже неймовірні враження. Та й навіть буденний перехід через парк на шляху до роботи може налаштувати людину на хороший настрій впродовж усього дня. Це доступний та універсальний спосіб релаксації, який не набридає.

Водночас у парках природу можна навіть досліджувати, маючи при собі звичайний смартфон. У каталогах застосунків є розділ «Наука», де зібрані додатки, що дозволяють за допомогою камери дізнатися щось про рослини (наприклад, PlantSnap та iNaturalist), птахів (Птахи України або BirdID) чи комах, які зустрічаються під час прогулянки. Так, воно не завжди може працювати ідеально. Але для більш точної інформації є чимало спільнот науковців та дослідників, які радо допоможуть вам визначити, що за птах співає на записі, або на яку рослину вам вдалося натрапити.
Суспільство

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Суспільство

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
Суспільство

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА