Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Самі собі фест»: як 370 харків’ян організували собі фестиваль без держави та інвесторів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Харків — місто культури, мистецтва та творців. Саме тут три роки тому двоє харків’ян почали збирати разом творчих людей. Обрали вони для цього найпрекрасніше — музику. Фест у їхніх барах не міг оминути жоден митець, і ця тусовка щоразу зростала у масштабах.

Аж раптом — карантин, втрата приміщення, відсутність музичної апаратури. Залишилася лише любов до музики та творча спільнота, яка чекала нових зустрічей під драйвову музику. Хлопці не розгубилися і попросили у творців про допомогу. Так 370 людей об’єдналися і самі зробили собі фест — ще крутіший та серйозніший. Його відвідали понад 5 тисяч людей. Вони не зупиняються і вже планують повторити успіх наступного року.

Віталій Собченко,
Віталій Собченко,

Співзасновник фестивалю «Самі собі фест» (SSF)
Працює у сфері дизайну й архітектури, організатор масових заходів

Артем Савченко,
Артем Савченко,

Співзасновник фестивалю «Самі собі фест» (SSF)
Займається цукровим бізнесом та організацією масових заходів

Сусідство з тим, хто «в темі»

Після 10 років роботи у сфері дизайну та архітектури я вирішив зануритися у ресторанний бізнес. У Харкові я відкрив свій винний бар «Loza Strekoza», а за його стіною був коктейльний і танцювальний бар мого найкращого друга — Артема Савченка. Однією з особливостей наших закладів було те, що вони розташовувалися не на прохідній вулиці. Тому нашим завданням було притягти в це місце якомога більше людей.

Ми думали над тим, що нас об’єднує, і прийшли до висновку, що обидва любимо музику. Тому спільно з друзями вирішили зробити маленький камерний фестиваль під назвою Vinyl Fest. Вініл якраз був уособленням нашої такої любові до музики, емоцій та крафтовості. На фестивалі був ярмарок, фотостудія, продавалася кераміка та ювелірка, виступали наші друзі зі спільноти «Культура звуку».

Через те, що грала музика і була приємна атмосфера, люди стали приходити. Це була така локальна хіпстерська тусовка. І ось ми зробили цей фест, й він насправді дуже полюбився городянам. І за два роки ми провели цей фестиваль 11 разів: кожного місяця літа і потім ще взимку в закритому приміщенні.

«Люди — допоможіть»

Після двох років ми вийшли з ресторанного бізнесу через низку особистих причин і були вимушені покинули цю локацію. Але ось ця любов до фестивалю та тих неймовірних емоцій — ми все це так полюбили. І вирішили зробити фестиваль на новому місці — в одному з дворів такого собі міського божевільного «Метасовського». Він постійно малював і писав на стінах різні фрази: «Ленін», «космос» тощо. Ми захотіли зробити там свій Vinyl Fest: все такий же з музикою, ярмарком та духом крафтовості.

Але ми зіткнулися з низкою складнощів. У нас вже не було свого приміщення, води, електрики, туалету, меблів. Бо коли у нас були заклади харчування, ми все це могли використовувати. Але на новому місці, якщо щось і було, то лише занедбане. На купівлю всього потрібні були кошти, а одна з особливостей фестивалю — вхід на нього безкоштовний.

В якийсь момент ми зрозуміли, що не справляємося, і стали просити людей нам допомогти. Ми придумали хештег, під яким просили людей притягнути якісь меблі, кудись сходити, позичити подовжувачі чи електрогенератори.

Викорінюємо «синдром радянщини»

І люди стали нам допомагати, адже в нас уже був приємний шлейф від попередніх фестивалів. Все стало набагато душевніше, тому що до цього були причетні інші люди. Ми також помітили, що ця причетність прибирає оцінювальні судження відвідувачів про фестиваль. Адже якщо ти заплатив за вхід на якийсь фестиваль, то одразу оцінюєш, подобатися він тобі чи ні. А якщо ти взяв участь у його створенні, тоді ти вже частина цього, відповідно, навряд чи будеш говорити про нього погано.

Хоча говорити про повну залученість людей ще зарано. Все фінансування тоді лягло на наші плечі. Та й люди зголошувалися допомагати в організації фестивалю, а ось прибирати територію після нього о третій ночі знесиленими доводилося нам, організаторам. Водночас кожен, хто нам допомагав, фактично став нашим агентом: він особисто запрошував до нас своїх друзів. Таким чином фестиваль тоді відбувся, відвідали його понад тисяча людей. Творчі люди йшли до нас, щоб поринути в цю «вінілову атмосферу», послухати приємну музику, пройтися ярмарком і гарно провести час. 

Ми розуміли, що цього разу організовували фестиваль вже не компанія з десяти друзів, а невеличка спільнота людей. І вже якось сама собою з’явилася назва «Самі собі фест» (SSF), під якою ми хотіли влаштовувати наступні фести у майбутньому.

Залучати людей — це важливо. Тому що наше суспільство — це як пострадянський синдром. У період СРСР зверху завжди була чітка вказівка, що треба робити. Ми ж якраз своїм фестивалем хочемо показати, що немає меж, ми можемо самі робити, що хочемо, і самі вибирати вектор розвитку. Ми маємо право самовиражатися. Самі люди, які були причетні до створення фесту, були натхненні участю в такого роду події. Люди усвідомили, що можна робити величезні й класні штуки, не маючи на старті нічого, крім бажання і віри у свій успіх.

Карантин додав зневіри

У наших фестивалів є одна особливість — вони щороку стають масштабнішими, складнішими й цікавішими. А тут на тобі — 2020 рік, карантин. У сфері архітектури у мене на той період зупинилися замовлення. І довелося вибирати: або сидіти на ізоляції й нічого не робити, або присвятити сили й енергію на створення першого фесту SSF. Звичайно, я обрав друге. Для розуміння, до цього ми з другом самостійно організовували фестивалі у наших закладах, тепер же захотіли зробити фест, повністю створений завдяки зусиллям людей.

У Харкові є архітектурний інститут Metod lab зі студентами, випускниками та людьми з цієї сфери. Ми з компанією Sobchenko architects прийшли до них з ідеєю організувати воркшоп для студентів з проєктування фестивалю і громадського простору на провулку Воробйова. Хлопцям ідея сподобалася. І протягом двох місяців навесні під час першого локдауну в Zoom ночами 20 молодих хлопців разом зі мною проєктували цей фест. У кожного була своя зона відповідальності.

Деякі хлопці не вірили, що фест вдасться провести, адже для цього нам треба було зібрати 120 тисяч гривень на замовлення техніки, музичного обладнання та іншого. Взагалі весь наш фест і ця тусовка засновані на вірі. Завданням нашої команди було випромінювати впевненість, що все вдасться. І це було найскладніше, тому що ніхто з нас до кінця не знав, чи так воно й буде. Ми навіть не були впевнені, чи вдасться зібрати потрібну суму. Це все ж величезна відповідальність. Ми запланували знайти стільки волонтерів, організувати зону фудкорту, ярмарки, майстер-класи, запросити крутих артистів та музикантів. Все в нашій уяві виглядало так масштабно, а грошей на реалізацію зовсім не було. 

«Вирулили» завдяки небайдужим

Цю суму ми почали збирати через краудфандинг на «Спільнокошті». Вирішили так: якщо у нас не вийде знайти кошти й зробити SSF, ми просто повісимо прапорці Vinyl Fest і зробимо його. Це, звичайно, буде набагато простіше, ніж ми собі задумали. Але за тиждень до фесту знайшовся спонсор. Також допомогли небайдужі люди, які, так само як і ми, горять цією справою. І ми таки зробили фестиваль. «Вирулили» все на фінішній прямій.

Одна з причин, чому люди стали включатися в організацію і донатити кошти, — це те, що ми не просто хотіли зібратися і потусити. Нам важливо було залишити після себе артпровулок на Воробйова, де могла б збиратися вся ця творча аудиторія. Тому що є відчуття, що всі трохи розрізнені. Вони роблять якісь цікаві штуки, але локально, у своїх майстернях. Потрібен простір, щоб об’єднувати цих людей. І коли почне цей бульйон варитися, тоді будуть з’являтися нові цікаві та творчі особистості, які несуть культуру. Тому ми запросили художників, і весь цей провулок зафарбували. І тепер там практично як у Берліні. І це не просто графіті, а повноцінні художні роботи.

Цей проєкт дуже цікавий, і ми його самі собі зробили. В цьому і є наше завдання, що ми самі можемо не тільки фестиваль зробити — а будь-що, чого б нам разом хотілося. І якщо у нас вийде щось змінити в Харкові, то далі ця концепція може поширюватися на інші міста країни. Наше завдання в тому, щоб активізувати якомога більше людей робити своє життя свідомішим, чистішим, і самим вибирати вектор свого розвитку.

Імена небайдужих дізналися всі

Коло входу на фестиваль стояв стенд, де був список з 370 людей, які взяли участь у створенні SSF — допомагали фізично або донатили. Там було написано: «Ці люди самі собі зробили фест». Загалом на фест, за нашими підрахунками, прийшли більш як 5 тисяч людей. Переважно — творча молодь, інтелігенція і ті, хто займається мистецтвом. Аудиторія була дуже хороша, атмосфера панувала душевна і приємна. Попри те, що випробувань на шляху до фесту було багато, він все-таки відбувся.

На вході відвідувачів зустрічав волонтер, який вимірював температуру і давав буклет. Там був прописаний лекторій: хто, коли й де виступає, інформація про майстер-класи та поділ сцен зі списком артистів. Коли потрапляєш всередину, одразу бачиш дуже багато мистецтва — триметрові стенди з роботами художників. За 20 метрів звідти розміщувалося дивовижне місце, де музиканти на піаніно грали класичну музику. Далі стояла імпровізована кімната у радянському стилі, де били татуювання. Ще далі — досить довгий ярмарок, де продавали екотовари. Особливу атмосферу створювала сцена, де всі діджеї грали з вінілу.  Під вечір там були живі концерти.  

Я вважаю, що є два Харкова. Один — органічно побудований, історично сформований, а інший — прибудований. І ці два міста не зовсім перетинаються.

І коли ми говоримо про перше місто, то для нього 5 тисяч — це вагома кількість людей. І завдяки тому, що у мене був винний бар, я міг познайомитися з величезною кількістю людей. І майже всю цю аудиторію, яка була у нас на фестивалі, ми знаємо в обличчя. І можна сказати, що прийшли практично всі представники культури, які є в місті.

Читайте також: «Непустир»: як у Добропіллі мешканці перетворили звалище на публічний простір

Ми трохи хвилювалися, що будемо проводити фестиваль під час пандемії. По-перше, через те, що він може не відбутися. По-друге, що ми беремо відповідальність, збираючи величезну кількість людей. Але водночас ми бачили, що різні фестивалі пройшли у Києві та Одесі. І тим більше ми його проводили просто неба, на свіжому повітрі — це не закритий простір. У нас величезного скупчення людей не було, може хіба що трохи ввечері, коли відвідувачі танцювали. Але у нас були дотримані всі запобіжні заходи: на вході всім міряли температуру, скрізь були антисептики.

Черговий SSF — не за горами

Зараз ми збираємо кошти на творчий простір — розробили проєкт створення лавки, яка вміщує пів сотні людей. Ми б хотіли, щоб в самому центрі — на провулку Воробйова — збиралася творча молодь і всі, хто були на фесті. І щоб далі відбувалася вся ця тусовка, а котел творчості продовжував варитися. Тому що в Харкові не так багато місць, де можуть збиратися такі люди — їх буквально кілька. Після лавки ще хочемо побудувати дитячий майданчик: на місці одного занедбаного хотіли б зробити новий і сучасний з екодерева.

Щодо фестивалю, наступний «Самі собі фест» плануємо на 2021 рік. Він настільки масштабний, що часто його проводити складно, бо він — енерговитратний. Для нас найкрутіше, що може бути — це якщо армія людей, які відвідують фест, задонатять по 50 гривень. Це буде єдність заради великої мети. І ми сподіваємося, у нас вийде до цього прийти. Бо наразі багато людей не співвідносять себе з цим дійством. Часто думають, що організатори впораються й без них. Ми, звичайно, могли зробити платний вхід, але це зовсім інша емоція.

Також було б супер, якби до нас за цей час приєдналися ще більше людей, охочих допомагати в організації SSF. Цей фестиваль був крутим тільки через те, що включалися люди. Чим більше людей ми будемо мати, тим масштабніші речі зможемо робити. Це складно, але воно окупається. Ти бачиш очі задоволених людей і розумієш, що це варте того. І це єднання створює здорове суспільство. Коли ми творимо щось разом, з’являється цінність. Ми хочемо навчити людей цінувати те, що їх оточує.

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі