Розписує тарілки і… ракети! Художниця Юлія Коваль перетворює артефакти війни на артобʼєкти

Чи важка праця у художника? Здається, що ні. Максимально творча і приємна. Але що, як цей художник малює не на полотні, а на уламках снаряда?

Юлія Коваль – переселенка з Криму. Довгий час вона займалася розписом тарілок і досягла неабиякої майстерності. Та з війною волонтери попросили її спробувати розмалювати гільзи. Далі в хід пішли тубуси, коробки від патронів і навіть уламок від ракети. Чому це важче, ніж писати на полотні, майстриня розповіла команді ШоТам.

Юлія Коваль

Художниця, майстриня з розпису

З економіки – у творчість

Я малюю ще з дитинства, але це було радше як хобі. Моя мама – банкір, тато – заслужений економіст. Звісно, вони підштовхували мене обрати схожий шлях. «Ну що ж ти художницею будеш? Треба мати економічну освіту», – казали вони. І таки за фахом я стала бухгалтеркою, навіть училася в аспірантурі, почала писати кандидатську дисертацію. Але потім зрозуміла, це не моє. «Кандидатську» я так і не закінчила, але не шкодую про це.

Весь мій «економічний» шлях поруч зі мною була творчість. В університеті, памʼятаю, на всі свята я щось малювала. У певний час мене ще захопив візаж.

Та в якийсь момент я різко викинула свої фарби і сказала: «Все, я цим більше не займатимуся». Не знаю, чому. Може, набридло? Та творчість полишила мене ненадовго. Коли я народила сина і була «мамою в декреті», відчула, що мені бракує якоїсь діяльності, в яку я можу поринути, і яка буде мене розважати. Далеко я не бігла і знову повернулася до фарб.

Мене захопив точковий розпис. Так трапилося, що я так в це втягнулася, що як тільки клала дитину спати, то одразу сідала малювати. І я дійсно відновлювала сили, коли робила це. Мовчки, без музики чи відео, я просто розписувала тарілки.

Зараз мені 35 років, і в мене двоє дітей. Вже пішов девʼятий рік, як я займаюсь розписами. Маю тепер ще й художню освіту. До війни я багато своїх робіт продавала за кордон. Я тішуся тому, на якому рівні розвитку своєї творчої майстерності я зараз перебуваю.

Син був на майстер-класах ще до народження

Коли я тільки починала, то взагалі не розглядала розпис як бізнес. Я нічого не продавала, малювала для себе. Мені це було цікаво. Але потім десь через рік-два спрацювало «сарафанне радіо», і друзі почали питати ціни на тарілки, які я розписувала. Для мене це було так дико. Памʼятаю, я казала: «Серйозно, ви це купите?». Одну з перших тарілок я продала за 150 гривень. Зараз ціни на них у мене стартують від 1400 гривень. Придбати можна на моїй сторінці в Instagram.

З першого декрету я плавно перейшла в другий. Коли старшому сину був рік, почала проводити перші майстер-класи з розпису тарілок у Тернополі, де ми на той момент жили. Це був цікавий досвід. Участь була 250 чи 300 гривень з людини за дві години майстер-класу з моїми матеріалами та тарілкою. Я навіть не рахувала, чи окупається це, бо була настільки натхненна.

Один із майстер-класів я проводила на восьмому місяці вагітності, уявляєте? Ми з чоловіком і дітьми тоді тільки-но переїхали до Києва. Мені знайома каже: «У мене є вільне приміщення. Якщо хочеш, можеш використати його для майстер-класів». Мені здавалося, що ніхто не прийде, бо мене в цьому місті не знають. Але у соцмережах я таки написала оголошення. Памʼятаю, чоловік каже: «Куди ти з таким животом підеш?». Але я настільки хотіла творити, що мені було нормально. На перший майстер-клас у Києві прийшли шість дівчат. Було трішки важкувато, адже це чотири години, половина з яких – на ногах. Але я реально кайфувала від процесу.

А ще були майстер-класи, коли в мене молодший син був на грудному вигодовуванні. Мені чоловік приносив його, я годувала, і він його забирав назад, а я продовжувала працювати з дівчатами. Словом, ось така я.

Я не дозволяла собі взяти пензлика до рук

Незадовго до початку повномасштабного вторгнення ми з родиною поїхали в Тернопіль на день народження мами. Відсвяткували його 22 лютого і вирішили ще трохи погостювати. А вже 24-го я прокинулася від дзвінка, що почалася війна.

Я не могла малювати. Так, мені хотілося розради, відпочинку від постійних новин, волонтерства, яке, звісно, втомлювало. Але я не могла собі дозволити взяти пензлика до рук, коли в країні війна. «Треба сітки плести, а не сидіти малювати», – крутилося в голові.

Але якось так помаленьку я почала пояснювати собі, що так я себе заспокою. І я взялася писати мандалу-оберіг. Як тільки закінчила її, через два тижні, то видихнула. Мені стало легше. Я нарешті повернулася.

Замість тарілочки – гільзи

Нині мене впізнають за розписом гільз. Все це почалося в листопаді 2022 року. Один волонтер, який хотів допомогти своїм побратимам, запитав: «Я маю дві гільзи, чи могли б ви їх розписати?». Ну, а я ж людина творча, мені цікаво, чи в мене вийде, бо я ніколи на такому не малювала. Погодилася. «Ви зробите це безкоштовно?», – питає. «Та, звісно, безкоштовно».

Я розписала дві гільзи. Їх продали на благодійному аукціоні за 50 тисяч гривень. І у вдячність волонтер відправив мені ще дві гільзи – просто так, не для збору. Ну, думаю, що ж вони стоятимуть? Треба їх розмалювати. Я їх зачистила, розписала, виставила в соцмережах – і якось це зацікавило людей. Я навіть не очікувала, що буде такий попит і що це буде унікально.

Мене помітив проєкт «Трансформація зброї». Волонтери проєкту знаходять різні артефакти війни та перетворюють їх на артобʼєкти. Я до них долучилася. Згодом разом з «Фондом Притули» ми виставили нашу експозицію. Виставка стояла приблизно тиждень, ми збирали кошти на благодійність.

«Можна придбати розписану гільзу?»

Мені почали писати люди, що хочуть замовити розпис гільзи для себе, для приватних колекцій. Але ж була проблема: у мене їх не було. От тоді відправив мені волонтер – та й на тому все. Я ж ті гільзи не виготовляю. Вони з фронту до мене їхали. Знаю, що перші були з Бахмутського напрямку.

Та одного разу мені написав хлопець – військовий: «Я бачив, що ви робите, мені так подобається. У нас є гільзи, ми вам відправимо». За це він нічого не попросив. Лиш додав: «Робіть те, що робите: збирайте донати, творіть мистецтво».

І потім таких військових, які самі зі мною звʼязувалися, ставало все більше. Я завжди кажу, що артефакти мене знаходять самі.

З гільзами розібралися, а як щодо ракети…

Гільзами все не закінчилося. Пригадую, як волонтери попросили мене розписати величезний уламок ракети. Мені хлопці привезли його під будинок, і я його навіть сама підняти не змогла – чоловік допомагав. Мої консьєржі стояли і дивилися, як у будинок заносять ракету. Їх здивуванню не було меж. Мене запевнили, що саперські служби все перевірили, і цей уламок не бойовий. Але все ж було страшно. Уявіть, ракета в квартирі!

Розписувати цей уламок було важко. Але не тільки через його розмір – в емоційному сенсі. Енергетика таких речей насправді дуже сильна. Важко було звикнути до думки, що в мене вдома, в робочому кабінеті, лежить російська ракета, якою намагалися вбити українців. Я хоч і розуміла, що це мертвий матеріал, але коли торкалася до нього, чистила, то відчувала, що це на мене сильно впливає. Я довго підходила до розпису тієї ракети. Вона просто стояла, а я повз неї ходила.

Я не знала, що на ній малювати. Не знала, як почати. І мені в якийсь момент спало на думку нанести величезну кількість червоних і чорних крапельок. Цей артоб’єкт я назвала «Стійка кров». Я хотіла показати, наскільки у нас, українців, стійка кров, що ми готові розмальовувати артефакти, якими нас намагалися знищити.

Якось у голові у себе я розклала, що все роблю правильно. І лиш коли прийшла до внутрішнього балансу, то зрозуміла, що в цьому нічого страшного немає. Я можу це зробити і повинна, якщо це популяризуватиме Україну та принесе додаткові кошти армії, яка боронить нас. І після такої мантри собі я дуже швидко закінчила роботу над уламком ракети.

Всі наступні замовлення – тубуси, коробки від патронів, уламки від снарядів – я вже не так емоційно сприймала. Уламок від тієї ракети, до речі, готується з експозицією за кордон – разом зі ще одним залишком від снаряда, який я розписувала.

Розпис артефактів війни – це не тільки про творчість

Розпис артефактів війни має чимало складних факторів. На розпис, наприклад, гільзи я витрачаю значно менше часу, ніж на підготовку. Ви ж розумієте, в яких умовах вони були. Мені привозять гільзи у машинній оливі, з землею, побиті та брудні. Звісно, ніхто їх не чистить. Підняли, у мішок закинули – і відправили.

Підготувати поверхню потрібно обов’язково. Це ж метал, і по ньому просто так не помалюєш. Я спеціально виділяю собі цілий день, коли не займаюся розписом, а тільки підготовкою поверхонь. Треба зачистити все, знежирити, заґрунтувати, очистити, вимити.

Коли я працюю над підготовкою поверхонь, у моїй майстерні повний безлад – ні, не творчий. Скрізь летить багнюка, ванна стає брудною. Щось намагаюся накривати, щоб не забруднити, але це не завжди допомагає. А були й артефакти, які треба було зачищати на вулиці, тому що вони великі, і з них на всі боки летить пилюка і земля. Мушу нести їх на двір, щоб якось привести до ладу.

Мрію знову опинитися на ялтинському пляжі

Я би дуже хотіла створити власну виставку розписаних гільз. У моїй уяві це вимальовується як 25 артоб’єктів, кожен з яких стосується певної області та Криму. Хочу додати тематичні розписи, орнаменти, які притаманні цим регіонам. Але наразі я не можу цього зробити, тому що в мене немає стільки матеріалу.

Я ще думала над розширенням, аби найняти собі в допомогу помічника. Але мені дуже важко делегувати, і я не можу усвідомити, яку саме частину своєї творчої роботи я можу довірити іншій людині. Тому поки що прийшла до того, що творчість моя, отже, робити все поки буду я. Тому це майбутній план, який, можливо, колись таки реалізується.

А ще я б хотіла знову опинитися вдома. Мій дім – це Ялта, я там народилася і виросла. З 2014 року не була там жодного разу, і це так образливо. Навіть не в будинок зайти, ні. Я просто хочу прогулятися набережною і привезти дітей на ті пляжі, де купалася я, коли була малою. Це моя мрія.