

Суспільство
Розписує тарілки і… ракети! Художниця Юлія Коваль перетворює артефакти війни на артобʼєкти
Чи важка праця у художника? Здається, що ні. Максимально творча і приємна. Але що, як цей художник малює не на полотні, а на уламках снаряда?
Юлія Коваль – переселенка з Криму. Довгий час вона займалася розписом тарілок і досягла неабиякої майстерності. Та з війною волонтери попросили її спробувати розмалювати гільзи. Далі в хід пішли тубуси, коробки від патронів і навіть уламок від ракети. Чому це важче, ніж писати на полотні, майстриня розповіла команді ШоТам.

Юлія Коваль
Художниця, майстриня з розпису
З економіки – у творчість
Я малюю ще з дитинства, але це було радше як хобі. Моя мама – банкір, тато – заслужений економіст. Звісно, вони підштовхували мене обрати схожий шлях. «Ну що ж ти художницею будеш? Треба мати економічну освіту», – казали вони. І таки за фахом я стала бухгалтеркою, навіть училася в аспірантурі, почала писати кандидатську дисертацію. Але потім зрозуміла, це не моє. «Кандидатську» я так і не закінчила, але не шкодую про це.
Весь мій «економічний» шлях поруч зі мною була творчість. В університеті, памʼятаю, на всі свята я щось малювала. У певний час мене ще захопив візаж.
Та в якийсь момент я різко викинула свої фарби і сказала: «Все, я цим більше не займатимуся». Не знаю, чому. Може, набридло? Та творчість полишила мене ненадовго. Коли я народила сина і була «мамою в декреті», відчула, що мені бракує якоїсь діяльності, в яку я можу поринути, і яка буде мене розважати. Далеко я не бігла і знову повернулася до фарб.
Мене захопив точковий розпис. Так трапилося, що я так в це втягнулася, що як тільки клала дитину спати, то одразу сідала малювати. І я дійсно відновлювала сили, коли робила це. Мовчки, без музики чи відео, я просто розписувала тарілки.
Зараз мені 35 років, і в мене двоє дітей. Вже пішов девʼятий рік, як я займаюсь розписами. Маю тепер ще й художню освіту. До війни я багато своїх робіт продавала за кордон. Я тішуся тому, на якому рівні розвитку своєї творчої майстерності я зараз перебуваю.
Син був на майстер-класах ще до народження
Коли я тільки починала, то взагалі не розглядала розпис як бізнес. Я нічого не продавала, малювала для себе. Мені це було цікаво. Але потім десь через рік-два спрацювало «сарафанне радіо», і друзі почали питати ціни на тарілки, які я розписувала. Для мене це було так дико. Памʼятаю, я казала: «Серйозно, ви це купите?». Одну з перших тарілок я продала за 150 гривень. Зараз ціни на них у мене стартують від 1400 гривень. Придбати можна на моїй сторінці в Instagram.
З першого декрету я плавно перейшла в другий. Коли старшому сину був рік, почала проводити перші майстер-класи з розпису тарілок у Тернополі, де ми на той момент жили. Це був цікавий досвід. Участь була 250 чи 300 гривень з людини за дві години майстер-класу з моїми матеріалами та тарілкою. Я навіть не рахувала, чи окупається це, бо була настільки натхненна.
Один із майстер-класів я проводила на восьмому місяці вагітності, уявляєте? Ми з чоловіком і дітьми тоді тільки-но переїхали до Києва. Мені знайома каже: «У мене є вільне приміщення. Якщо хочеш, можеш використати його для майстер-класів». Мені здавалося, що ніхто не прийде, бо мене в цьому місті не знають. Але у соцмережах я таки написала оголошення. Памʼятаю, чоловік каже: «Куди ти з таким животом підеш?». Але я настільки хотіла творити, що мені було нормально. На перший майстер-клас у Києві прийшли шість дівчат. Було трішки важкувато, адже це чотири години, половина з яких – на ногах. Але я реально кайфувала від процесу.
А ще були майстер-класи, коли в мене молодший син був на грудному вигодовуванні. Мені чоловік приносив його, я годувала, і він його забирав назад, а я продовжувала працювати з дівчатами. Словом, ось така я.

Я не дозволяла собі взяти пензлика до рук
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення ми з родиною поїхали в Тернопіль на день народження мами. Відсвяткували його 22 лютого і вирішили ще трохи погостювати. А вже 24-го я прокинулася від дзвінка, що почалася війна.
Я не могла малювати. Так, мені хотілося розради, відпочинку від постійних новин, волонтерства, яке, звісно, втомлювало. Але я не могла собі дозволити взяти пензлика до рук, коли в країні війна. «Треба сітки плести, а не сидіти малювати», – крутилося в голові.
Але якось так помаленьку я почала пояснювати собі, що так я себе заспокою. І я взялася писати мандалу-оберіг. Як тільки закінчила її, через два тижні, то видихнула. Мені стало легше. Я нарешті повернулася.
Замість тарілочки – гільзи
Нині мене впізнають за розписом гільз. Все це почалося в листопаді 2022 року. Один волонтер, який хотів допомогти своїм побратимам, запитав: «Я маю дві гільзи, чи могли б ви їх розписати?». Ну, а я ж людина творча, мені цікаво, чи в мене вийде, бо я ніколи на такому не малювала. Погодилася. «Ви зробите це безкоштовно?», – питає. «Та, звісно, безкоштовно».
Я розписала дві гільзи. Їх продали на благодійному аукціоні за 50 тисяч гривень. І у вдячність волонтер відправив мені ще дві гільзи – просто так, не для збору. Ну, думаю, що ж вони стоятимуть? Треба їх розмалювати. Я їх зачистила, розписала, виставила в соцмережах – і якось це зацікавило людей. Я навіть не очікувала, що буде такий попит і що це буде унікально.
Мене помітив проєкт «Трансформація зброї». Волонтери проєкту знаходять різні артефакти війни та перетворюють їх на артобʼєкти. Я до них долучилася. Згодом разом з «Фондом Притули» ми виставили нашу експозицію. Виставка стояла приблизно тиждень, ми збирали кошти на благодійність.
«Можна придбати розписану гільзу?»
Мені почали писати люди, що хочуть замовити розпис гільзи для себе, для приватних колекцій. Але ж була проблема: у мене їх не було. От тоді відправив мені волонтер – та й на тому все. Я ж ті гільзи не виготовляю. Вони з фронту до мене їхали. Знаю, що перші були з Бахмутського напрямку.
Та одного разу мені написав хлопець – військовий: «Я бачив, що ви робите, мені так подобається. У нас є гільзи, ми вам відправимо». За це він нічого не попросив. Лиш додав: «Робіть те, що робите: збирайте донати, творіть мистецтво».
І потім таких військових, які самі зі мною звʼязувалися, ставало все більше. Я завжди кажу, що артефакти мене знаходять самі.

З гільзами розібралися, а як щодо ракети…
Гільзами все не закінчилося. Пригадую, як волонтери попросили мене розписати величезний уламок ракети. Мені хлопці привезли його під будинок, і я його навіть сама підняти не змогла – чоловік допомагав. Мої консьєржі стояли і дивилися, як у будинок заносять ракету. Їх здивуванню не було меж. Мене запевнили, що саперські служби все перевірили, і цей уламок не бойовий. Але все ж було страшно. Уявіть, ракета в квартирі!
Розписувати цей уламок було важко. Але не тільки через його розмір – в емоційному сенсі. Енергетика таких речей насправді дуже сильна. Важко було звикнути до думки, що в мене вдома, в робочому кабінеті, лежить російська ракета, якою намагалися вбити українців. Я хоч і розуміла, що це мертвий матеріал, але коли торкалася до нього, чистила, то відчувала, що це на мене сильно впливає. Я довго підходила до розпису тієї ракети. Вона просто стояла, а я повз неї ходила.
Я не знала, що на ній малювати. Не знала, як почати. І мені в якийсь момент спало на думку нанести величезну кількість червоних і чорних крапельок. Цей артоб’єкт я назвала «Стійка кров». Я хотіла показати, наскільки у нас, українців, стійка кров, що ми готові розмальовувати артефакти, якими нас намагалися знищити.
Якось у голові у себе я розклала, що все роблю правильно. І лиш коли прийшла до внутрішнього балансу, то зрозуміла, що в цьому нічого страшного немає. Я можу це зробити і повинна, якщо це популяризуватиме Україну та принесе додаткові кошти армії, яка боронить нас. І після такої мантри собі я дуже швидко закінчила роботу над уламком ракети.
Всі наступні замовлення – тубуси, коробки від патронів, уламки від снарядів – я вже не так емоційно сприймала. Уламок від тієї ракети, до речі, готується з експозицією за кордон – разом зі ще одним залишком від снаряда, який я розписувала.

Розпис артефактів війни – це не тільки про творчість
Розпис артефактів війни має чимало складних факторів. На розпис, наприклад, гільзи я витрачаю значно менше часу, ніж на підготовку. Ви ж розумієте, в яких умовах вони були. Мені привозять гільзи у машинній оливі, з землею, побиті та брудні. Звісно, ніхто їх не чистить. Підняли, у мішок закинули – і відправили.
Підготувати поверхню потрібно обов’язково. Це ж метал, і по ньому просто так не помалюєш. Я спеціально виділяю собі цілий день, коли не займаюся розписом, а тільки підготовкою поверхонь. Треба зачистити все, знежирити, заґрунтувати, очистити, вимити.
Коли я працюю над підготовкою поверхонь, у моїй майстерні повний безлад – ні, не творчий. Скрізь летить багнюка, ванна стає брудною. Щось намагаюся накривати, щоб не забруднити, але це не завжди допомагає. А були й артефакти, які треба було зачищати на вулиці, тому що вони великі, і з них на всі боки летить пилюка і земля. Мушу нести їх на двір, щоб якось привести до ладу.
Мрію знову опинитися на ялтинському пляжі
Я би дуже хотіла створити власну виставку розписаних гільз. У моїй уяві це вимальовується як 25 артоб’єктів, кожен з яких стосується певної області та Криму. Хочу додати тематичні розписи, орнаменти, які притаманні цим регіонам. Але наразі я не можу цього зробити, тому що в мене немає стільки матеріалу.
Я ще думала над розширенням, аби найняти собі в допомогу помічника. Але мені дуже важко делегувати, і я не можу усвідомити, яку саме частину своєї творчої роботи я можу довірити іншій людині. Тому поки що прийшла до того, що творчість моя, отже, робити все поки буду я. Тому це майбутній план, який, можливо, колись таки реалізується.
А ще я б хотіла знову опинитися вдома. Мій дім – це Ялта, я там народилася і виросла. З 2014 року не була там жодного разу, і це так образливо. Навіть не в будинок зайти, ні. Я просто хочу прогулятися набережною і привезти дітей на ті пляжі, де купалася я, коли була малою. Це моя мрія.
Суспільство

На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.


Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
Суспільство

«Культурні сили» та платформа «Меморіал» 26 березня провели захід, який присвятили розвитку культури підтримки жінок, які втратили чоловіків на війні. На події відбувся відкритий діалог між лідерками громадянського суспільства, представниками патронатних служб, військовими, волонтерами та митцями.
Про це повідомили в «Культурних силах».
Що обговорили на заході
Подію організували для того, аби почати діалог на важливу тему, яку можуть оминати у суспільстві через її важкість. Спікери обговорювали, як не залишати жінок, які втратили коханих наодинці з горем, а також як навчитися не шкодити, натомість вміти підтримувати і турбуватися.
На панелі «Культура підтримки» керівниця психологічного простору «ПроЖИТИ» Катерина Чижик розповіла:
«Для мене особисто одним із тригерних слів було “тримайся”. Нема мені за що триматися, нема за кого триматися. І ще, коли сусіди або хтось кажуть: “та молода, ще вийдеш заміж” — це саме болюче, що можна сказати жінці, яка втратила свого коханого чоловіка».
Катерина втратила свого чоловіка у 2023 році. Аби пережити цю подію, жінка почала створювати власне місце сили. У цей період виник психологічний простір «ПроЖИТИ».
Читайте також: Ukraїner та PR Army створили фільм про депортацію кримських татар (ВІДЕО)

У «Культурних силах» зазначили, що саме в громадському секторі започатковують проєкти, які можуть полегшувати проживання горя втрати.
«Якби не громадський сектор, я взагалі не уявляю, що було б з багатьма членами родин загиблих. Громадським організаціям, які підтримують рідних і близьких загиблих воїнів, треба об’єднувати зусилля, бо державним органам та суспільству часто байдуже на їх проблеми»‚ — розповіла очільниця фонду «Маємо жити» Оксана Боркун.
Також важливою темою для жінок, які втратили своїх чоловіків, є збереження пам’яті про них. Керівниця патронатної служби «Азов.Супровід» Ріна Рєзнік зазначила:
«Є величезна кількість онлайн-петицій про присвоєння звання Героїв України. І ми з одного боку розуміємо, що кожен з загиблих — герой цієї країни, а з іншого боку також розуміємо, що не можемо забезпечити кожному цю державну нагороду, назву міста, назву вулиці й таке інше. Зараз це є найбільшим випробуванням, як весь цей обсяг горя акумулювати і дати кожній індивідуальній, величезній, серйозній трагедії достатньо простору і місця для того, щоб це вшанування було достатньо гідним і великим».
Презентація кліпу «Місто наречених»
На події «Культурні сили» представили новий кліп на пісню Саші Чемерова «Місто наречених». Його присвятили жінкам, які пережили втрату. У кліпі знялася Таті Сонце (Тетяна Мельник).
«Головна героїня цього кліпу не актриса, це жінка, котра втратила свого коханого на війні. І тут на екрані ми можемо бачити не гру, а власне проживання втрати», — зазначив засновник платформи «Культурні сили» Миколай Сєрга.
Автор пісні Саша Чемеров поділився своїми емоціями від переглядання кліпу:
«Як і всі присутні, я вперше дивився цей кліп. І мені важко було втримати сльози. Моїм завданням було не констатувати факт втрати, а дати надію. Тому що життя все ж таки продовжується, все ж таки життя має сенс».
Довідка
«Культурні сили» — це платформа, що об’єднує військових творчих професій, культурних діячів, аналітиків та волонтерів. До цієї платформи входять такі проєкти та бренди:
- «Культурний десант»;
- «Книга на фронт»;
- «Фронтова студія»;
- «Оркестр 59» тощо.
«Культурні сили» формують та розвивають воїнську культуру, забезпечують морально-психологічну підтримку військових, підтримують родини загиблих, розвивають культурну дипломатію та впроваджують стратегії впливу через культуру та мистецтво.
Нагадаємо, що «Культурні сили» провели у Києві відкриту розмову, присвячену колективній пам’яті.
Фото: «Культурні сили»
Суспільство

У Києві відкриють новий креативний простір MLYN design hub, присвячений сучасному українському дизайну. Відвідувати простір можна буде щодня та безплатно. Відкриття MLYN design hub запланували на квітень 2025 року.
Про це повідомили у команді простору.
Що буде в MLYN design hub
Простір працюватиме у стінах колишнього заводу «КиївМлин», у якого й запозичили частину назви. Головна мета проєкту — знайомити українців з якісними предметами інтер’єру, що виробили в Україні, та популяризувати їх.
Українські виробники та дизайнери зможуть представляти свої роботи у межах експозицій інтер’єрних предметів. Виставкова зала оновлюватиметься кожні три-чотири місяці.
«В MLYN design hub ми прагнемо зробити сучасний український дизайн більш помітним для широкої аудиторії. Тому відкрили цей простір — затишний, дружній, наповнений подіями, який щоденно дає можливості для розвитку і популяризації дизайну. Тут українські виробники і дизайнери можуть представити свої роботи на постійній основі, а відвідувачі — відкрити для себе якісні, естетично довершені предмети інтер’єру, створені в Україні», — зазначив засновник MLYN design hub Роман Михайлов.
Читайте також: «Довженко-Центр» запускає у шести містах кіноклуб

Перша експозиція
Першою виставкою у просторі стане експозиція під назвою «Зерно». Її створили під кураторством артдиректорки простору Ярослави України.
«Експозиція “Зерно” представить інсталяції різних інтер’єрних зон, скомпонованих з предметів українського виробництва. В ній ми переосмислимо традиції нашого дизайну в потоці сучасних тенденцій», — розповіла Ярослава Україна.
MLYN design hub працюватиме щодня, вхід для відвідувачів вільний. Експозиційна зона працюватиме з 10:00 до 19:00, а подієва зала прийматиме заходи до 23:00. Простір розташований за адресою вулиця Спаська, 36/31, на другому поверсі.



Раніше ми писали, що анонімний митець зі Львова зібрав понад мільйон гривень на військо за допомогою картин.
Фото: MLYN design hub