Роблю все, аби про Херсон не забули. Як активістка Оксана Глєбушкіна попри відстань допомагає рідному місту

Оксана Глєбушкіна – херсонка, громадська активістка та виконавча директорка ГО «Нова генерація». До повномасштабної війни члени цієї організації займались розвитком громадського сектору, проводили тренінги, створювали партнерства на підтримку мікробізнесу та жіночого підприємництва.

Після 24 лютого, опинившись під окупацією, Оксана та її команда займались гуманітарними питаннями, а також були своєрідним магнітом, який з’єднував тих, кому потрібна допомога, з тими, хто може її надати. На початку травня Оксана разом із родиною та колегами наважилися на виїзд. 

В Івано-Франківську активістка відновила роботу «Нової генерації» та адаптувала її під сучасні умови. Тепер вони розробляють програму підтримки для жінок-переселенок, створюють хаб для херсонських активістів та розвивають місцевий громадський сектор. Про роботу, життя в окупації, переїзд до Франківська та Херсон, який не можна забувати, активістка розповіла ШоТам.

Маю робити все, щоб про Херсон не забували

Після двох місяців життя в окупації зараз є відчуття відносної безпеки, адже я вивезла маму і доньку, проте друзі та знайомі лишились в місті. Ми живемо в двох вимірах: фізично – у Франківську, а душею – в рідному Херсоні. Проте принаймні зараз для мене не так болючі питання власної безпеки та рідних. 

Я дуже активна людина і одразу думала про те, що робити в новому місті, аби також бути продуктивною. Для мене дуже важливо зберегти цю продуктивність та іскру, адже це додає мені сили. Перший час я просто сиділа і гортала стрічку новин, зависала у часі й просторі та не могла впоратись з цим.

У травні-червні я давала багато інтерв’ю, бо всіх цікавило, що і як в Херсоні, як ми виїхали. Я поставила собі ціль: якщо я вже в безпеці, то маю робити все можливе, щоб про Херсон не забували, говорили, щоб він був у порядку денному. У мене було багато інтерв’ю, а потім я втомилась і попросила взяти паузу. Потім почала дізнаватись ту саму інформацію з відкритих джерел, як і всі. А водночас – думати, що можу зробити корисного для свого міста в Івано-Франківську. 

Від молодіжної організації до громадського центру

23 вересня «Новій генерації» виповниться 29 років. На початку ми працювали з районами та селищними територіями Херсонщини. Громадянське суспільство двадцять років тому тут було представлене переважно ветеранами війни, афганцями та працівниками соціальної сфери. Але нас часто питали, що таке громадські організації. Ми розповідали, пояснювали їхню суть, як створити ГО. І ось саме на таких неформальних зустрічах люди починали розуміти, що хочуть долучитись до такої діяльності. Так «Нова генерація» вийшла на новий формат й стала корисною вже для інших громадських організацій. 

Я пишаюсь, що ми ніколи не припиняли свою діяльність, навіть попри відсутність фінансування. Ми пройшли шлях від молодіжної організації до громадського центру, реформувались в 2016 році. І вже понад п’ятнадцять років навчаємо й робимо інші громадські організації сильнішими. Сьогодні ми маємо статус хабу організаційного розвитку для півдня України, працюємо з жіночими правозахисними організаціями, впорядковуємо їхню внутрішню роботу для більшої ефективності.

Також ми розвиваємо громади: не даємо їм гроші, але приносимо методології, технології, які формують довіру та допомагають розвиватися ініціативам. Активно підтримуємо мікрогранти, формати «пікніки ідей» і показуємо, як можна маленькими кроками змінювати життя в громаді. Наша місія полягає в тому, щоб демократичні інструменти працювали. З цим має погоджуватись влада, а якщо вона цього не робить – має бути вимога від громадського сектору. 

Останнє, чим ми займались в Херсоні, це участь в розробці нового Статуту громади. Крім стандартних громадських слухань, ми просували для їх проведення формат онлайн. У час карантину це було дуже потрібним, але не було легітимним. Ми мусили пояснювати депутатам, що це діджиталізація, спрощений доступ до інформації, бо не кожен громадянин може прийти в міську раду і слухати всю цю велику кількість інформації. Натомість долучитись онлайн з дому чи робочого місця – не так проблемно. За нашу пропозицію таки проголосували, ми вже мали розробляти саму платформу, нам виділили кошти. Але почалась повномасштабна війна.

В окупації «Нова генерація» стала магнітом, що об’єднував людей

У перші місяці в Херсоні ми опікувалися гуманітарними питаннями. З’єднували тих, хто хоче пожертвувати гроші, та тих, хто займається закупівлями. Займались цим таємно – з міркувань безпеки. Наприклад, я дізналась про два дитячі будинки сімейного типу, які потребували фактично всього. Ми шукали побутові речі, предмети гігієни, їжу. Фактично, у перші місяці окупації ми стали магнітом, клеєм, який з’єднував тих, хто шукає, з тими, хто допомагає.

Ще один досвід – співпраця з Міжнародною організацією праці. У нас був спільний проєкт з центром зайнятості, зокрема, ми намагались так змінити якість підготовки кухарів у навчальних закладах професійно-технічної освіти, аби наблизити її до очікувань роботодавця, налагоджували співпрацю між працедавцями та профтехучилищами. І коли Херсон вже окупували, наші партнери запитали, що можуть для нас зробити. Ми попросили допомогти волонтерам-кухарям, адже були шеф-кухарі, які об’єднались у волонтерську кухню і щодня виготовляли 500 порцій для поранених, евакуйованих людей. 

Ми попросили партнерів покрити витрати на приготування обідів, а також зробити стипендіальну програму для підтримки волонтерів. Так нам вдалося взяти під опіку 15 людей. Зараз вже з іншим донором ми продовжуватимемо цю роботу для допомоги волонтерам, які залишились в Херсоні. Коли нас питають, чим допомогти Херсону, то відповідь одна – грошима. Зараз їх проблемно навіть зняти, але можна зробити бодай так, аби вони були хоч десь і хоч в якомусь вигляді. 

Наївно думали, що вторгнення не відбудеться

Про план «Б» на випадок вторгнення говорити для мене боляче. Це стало лакмусовим папірцем, який показав, що ми зовсім не дбаємо про власну безпеку і наївно думаємо, що «не може бути, бо не може бути». У нас не було тривожних валізок, лише намагались з’ясувати, де укриття. Навіть такі активні люди як ми, м’яко кажучи, табуювали цю тему. 

У січні нам зателефонували партнери й сказали, що хочуть поговорити про те, як забезпечити власну безпеку. Приїхали двоє американців з досвідом роботи в гарячих точках, питали, як у нас налагоджена комунікація і що робитимемо, якщо раптом покладуть мобільний зв’язок. Ми пояснили, що не обговорюємо цього, бо сам факт обговорення буде ознакою того, що ми допускаємо повномасштабне вторгнення. Ще в січні я усвідомила, що ми просто цього уникаємо. 

Тоді я розуміла, що треба нести це в організацію, але при обговореннях всі просто заклякали. Це був розпач і зрештою ми не зробили жодної інструкції. Ми розуміли, що є великий ризик, але паралельно йшло життя. 4-го березня я мала летіти за кордон у відпустку. Зараз я визнаю, що недооцінила фактор безпеки, адже не допускала думки, що все станеться саме так. Це була надто вразлива тема.

Замість купляти бензин і виїжджати – вивозили людей

За тиждень до вторгнення нас запросили взяти участь у непублічній зустрічі з Самантою Пауер – керівницею Агентства США з міжнародного розвитку. Вона хотіла зустрітися з представниками громадянського суспільства, аби дізнатись, що відбувається в країні.  Я розповіла про ситуацію в регіоні очима звичайної мешканки Херсону. На що Пауер сказала таку фразу: «Путін збирається робити те, чого ще ніколи не робив у військовому плані».  Після цього я весь час думала, що з цим робити. 

24-25 лютого ми мали проводити тренінг з моніторингу та оцінки для громадських діячів з Миколаївщини, Одещини та Херсонщини. Вранці 24 лютого замість купляти необхідні продукти та бензин і їхати, ми були в готелі та відправляли учасників тренінгу додому.

Опір херсонців став несподіванкою для країни

Від початку повномасштабного вторгнення ми сиділи вдома і боялися вийти на вулицю, росіяни вбивали всіх, хто випадково їм зустрічався. Дуже багато людей загинули саме в перші дні окупації. У машинах були розстріляні люди, на вулиці лежали мертві, будинки були обстріляні снарядами. Одного хлопця вбили, коли він стояв в черзі до магазину, вдома на нього чекала вагітна дружина. А ми були ніби в тумані і в дикому страху. Нам сказали почистити всі сторінки в соцмережах і закрити свої акаунти. Це була реальна інструкція: вичистити все, щоб не було зрозуміло, хто ми і що робимо.

Читайте також: «Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Я живу відносно недалеко від Антонівського мосту, тому ми чули всі вибухи, бачили дим. Більшість часу проводили в підвалі нашого будинку, намагаючись зберегти наших дітей. Вони грались, ми натягували якісь ниточки для лялькового театру. Ночували в коридорі своєї квартири, де діяло правило «двох стін». За вікном лунали вибухи й стрілянина – це окупанти вбивали українців.

Згодом херсонці почали чинити сміливий опір. Щодо мітингів, то це була суцільна самоорганізація. У таких умовах не можна піддавати когось на ризик, тому не було організатора, який би цим займався. На мітинги вийшли навіть ті, кому до того було «какая разніца». Кілька разів я йшла на мітинги пішки. Мати не хотіла мене відпускати, бо всі розуміли, що це небезпечно. Я знаю, що для багатьох українців наші протести були відкриттям, несподіванкою. До того, на жаль, було враження, що в Херсоні поділяє проросійські погляди. 

Репресії тривали, активісти були в центрі уваги окупантів

У нас була гіпотеза в команді: якщо ЗСУ швидко увійдуть до Херсона, то ми перечекаємо в підвалах, але залишимось. Якщо цього не станеться – мусимо виїхати бодай у середині травня, бо репресії продовжувались, а громадським активістам окупанти приділяли особливу увагу. Каталізатором рішення про виїзд стало 30-те квітня, коли окупанти вимкнули абсолютно весь зв’язок. 

2-го травня о 06:00 ми наважились евакуюватися власним автомобілем. Їхали з дитиною, мамою, колегою та її дитиною. Такою компанією ми проїхали 30 російських блокпостів, на яких перевіряли всі наші документи. На одному з них молодий російський окупант запитав, куди ми прямуємо. Я відповіла, що до родичів в Кривий Ріг. «А чо?», ‒ питання, яке прозвучало від нього. Тобто я маю пояснювати окупанту, чому я забираю свою дитину і їду з рідного міста! Моїй злості не було меж.

У кожному місті були люди, готові нам допомогти

Завдяки своїй роботі я знаю багато людей з громадського сектору в різних містах, з ними будується міцний зв’язок та приятельські стосунки. Такий зв’язок у мене був з Українською школою політичних студій та подругою Оксаною, з якою ми разом навчались. У 2008 році я була в неї в гостях в Рогатині на Франківщині. І після вторгнення вона писала мені, запропонувала допомогу й покликала до них. Також запрошення надходили від учасників тренінгів з Франківська. 

Також я знала про інноваційний центр «Промприлад. Реновація», мала інших знайомих, а ще на той момент наша колега вже переїхала до Франківська. Тому ми вирішили триматись разом. Колеги допомагали нам протягом всього шляху: нас прихистили в Кропивницькому, Вінниці та інших містах. Ми знали, що в кожному місті нам готові допомогти. Ми виїхали 2 травня, а до Франківська потрапили 8-го.

Майже 3 місяці ми прожили за містом в приватному будинку. Зараз для мене Івано-Франківськ – це місто, в якому комфортно жити і працювати. Воно невелике, але зі своєю історією, культурною спадщиною, інфраструктурою, а вона для мене ‒ як для мами ‒ є вкрай важливою.

Франківські будні «Нової генерації»

Одразу після переїзду ми почали шукати, хто з херсонських громадських діячів теж опинився у Франківську, а коли знайшли ‒ запропонували їм зустріч. Погодились чимало людей. Тоді ми прийшли на «Промприлад», що є не звичайним простором, а цілою екосистемою, що задає ритм об’єднує бізнес, владу, громадські організації. Прожили там два місяці, бо орендували в коворкінгу робочі місця, тому цей магнетизм я точно відчула. У певному сенсі мої мрії матеріалізувались, бо я була на Промприладі в 2017 році, проводила навчання. Пам’ятаю, думала, як було б класно, щоб таке місце було і в Херсоні, щоб я працювала в такому просторі. І ось тобі, працюю в цьому просторі. 

У травні ми зібралися вдвадцятьох та організували пресконференцію про Херсон. Був запит від журналістів, а ми були єдиними, хто міг розповісти про все з власного досвіду. Нам дуже допомогла колега Євгенія Бардяк, яка очолює ГО «Молода просвіта Прикарпаття». Вона знала всіх місцевих представників ЗМІ, тому у нас були всі можливі камери. Ми зустрілись біля кав’ярні «Простір», яку евакуювали сюди переселенці з Херсона. Це було знакове місце в Херсоні, з хорошою енергетикою та драйвом. Таким острівком для херсонської діаспори це місце стало й тут. 

Згодом ми організували зустріч для громадського сектору з Чернівців, Львова, Дрогобича, Рахова, Польщі. Усі хотіли побачити одне одного, у всіх був один маркер –  тимчасово виїхали з Херсону. Далі ми збирались двічі на місяць онлайн. Хтось займається гуманітарною допомогою, а інші підключаються до адвокаційних послуг для допомоги херсонцям. 

Читайте також: «Працюємо з березня й до перемоги». Закарпатці перетворили елітний ресторан на безкоштовну їдальню для переселенців

Ми продовжуємо свою роботу з жінками, зокрема з переселенками. Хочемо допомогти їм вийти з того стану, коли вони відвідують локації з безкоштовною гуманітаркою, бо просто немає коштів. Зробити так, аби вони мали гроші, роботу, почували себе впевнено й могли твердо стояти на ногах. Зараз ми створюємо у Франківську хаб, який буде місцем, де працюватимуть активісти, а жінки зможуть отримати послуги з пошуку роботу (від визначення, чим хочуть займатись, до підготовки до співбесіди та написання резюме). Ми запланували тримісячну програму і спільно з партнерами будемо реалізовувати її.

Готуємо гараж-сейл, аби допомогти переселенцям та ЗСУ

Ще одна історія, яка особисто в мене зараз викликає сильні емоції – це підготовка до гараж-сейлу, в якому я беру участь. Навесні я познайомилась з Марію Козакевич з Франківська, яка займається реставрацією дверей та проводить безкоштовні цікаві екскурсії для переселенців. Вона ініціювала спільноту, де всі мають статус ВПО та намагаються створити для себе атмосферу дому. Ми готуємо для себе гараж-сейл під назвою «Ластівка» на «Промприладі» 2 вересня. Пропонуємо людям продати або віддати свої непотрібні речі та запрошуємо жінок-переселенок, які ці речі зможуть забрати або купити за прийнятною ціною. У нас є велика мета – зібрати гроші на допомогу ЗСУ, конкретно Сергію Жадану, який збирає на машину для наших хлопців. 

Взагалі ми дуже хочемо працювати з людьми. Лише в грудні завершили роботу над нашим стратегічним планом і в лютому постійно думали, що робити далі. Зараз я розумію, що навіть в іншому місті можна допомогти рідному Херсону, чим ми і займаємось.

Громадська сфера під час війни

Сьогодні ми вимушено перебираємо функції влади і робимо те, що влада не може зробити самостійно. Ми зараз є сильними партнерами для влади і треба, щоб вони це свідомо розуміли та належно оцінювали. У більшості питань зараз витягує саме громадянське суспільство: за рахунок своєї гнучкості та швидких відповідей на потреби. Думаю, громадянське суспільство зараз є голосом та рупором, бо ми з’єднуємо тих, хто допомагає, з тими, кому потрібна допомога. 

Наразі людям не до відстоювання своїх інтересів, тому нам потрібно дбати і про це. Громадські організації мають бути каталізатором корисних змін системи, бо її реформування необхідне, і ми всі вкотре в цьому переконалися.

І ще одна важлива річ, яку роблять громадські організації, це участь у формуванні нових правил. Те, що говорять про національну ідею, про планову відбудову, ГО мають стати частиною цього процесу, щоби закладати сенси. Бо лише в глибоких сенсах є наша сила і рятівне коло для України.