Гуркіт металевих крісел колісних, жорстке зіткнення, падіння — і щирий сміх: «Чуєш, ти мене слабо вдарив, давай ще раз!». У цьому драйві регбі ветеран Борис Гунько нарешті відчув себе живим.
Раніше він працював на заводі та ведучим свят у Жовтих Водах. Але 25 лютого 2022 року став на захист країни, отримав важке поранення.
Сьогодні Борис ветеран на протезі й атлет збірної України, який підкорює спортивні арени США. #ШОТАМ розповідає, як адаптивний спорт став найкращими ліками для відновлення ветерана після ампутації.
Борис Гунько
спортсмен у складі ветеранської збірної України
Я не хотів, щоб потім воювали мої племінники
Уперше усвідомив, що я українець на Майдані, коли побачив спротив народу. З початком анексії Криму намагався доєднатися до війська, але по стану здоров’я мене не брали. Тому всі мої потуги були марними. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вирішив попри все захищати країну.
У мене є брати, які вже мають свої сім’ї. На той момент, вони планували майбутнє — дітей. Я розумів: якщо зараз не стати до оборони, то вогонь війни перейде наступному поколінню. Мій батько ще з 2014 року боронив країну, до нього воювали мої предки, тому я теж долучаюсь до війська, щоб племінники не брали зброю до рук.
25 лютого я спокійно та впевнено пішов до частини, всьому вчився по дорозі. 1 березня вже був у Бахмуті. Перше поранення отримав від скиду мін на околицях міста. Я частково втратив слух, поранив руку, а уламкові частинки досі маю в шиї.
Після швидкого відновлення мене відправили на навчання до Франції. Наш підрозділ повністю переформатували на саперний, ми працювали на Харківщині. Коли отримав друге поранення у жовтні 2024 року — втратив кінцівку.
У мене був 18-годинний турнікетний синдром, тобто покрокове відмирання м’яких тканин, а ще зупинка нирок. Я переніс близько 20 операцій, мав сильні фантомні болі, безсоння. Найважче було пояснити рідним, що зі мною все добре. Бо зазвичай вони реагували, немов це був крах світу.
На змаганнях знову відчув себе частиною команди
Коли почав приходити до тями, міський голова Жовтих Вод привів мене у спортивний комплекс, де я познайомився зі своїм першим тренером. Виявилося, аби почати займатися спортом, мені треба було відрізати ногу. Я почав тренуватися більше трьох годин на день, шість днів на тиждень. І мені навіть було малувато.
Якось фахівці з супроводу ветеранів у нашій громаді скинули посилання, що Центр ініціатив «Повернись живим» проводить навчальний табір з волейболу сидячи, і після нього будуть змагання серед ветеранів. Я захотів спробувати, щоб розвіятись.
Не пошкодував, що приїхав. Знову відчув себе частиною команди. Під час тренувань задіяні всі м’язи, тому у другій половині дня ми йшли до реабілітологів, які давали нам поради, а тоді — на масаж. Проте я не зміг повністю пройти табір, бо сильно захворів. Звісно, засмутився, що мусив поїхати швидше.
Після змагань мені відправили форму з номером команди, за яку мав грати. Вони не повинні були робити цього, але захотіли, щоб я відчув себе їхньою частиною. Тоді я дав слово собі та організаторам, що обов’язково приєднаюся до наступних змагань. Так і сталося.
Для мене спорт став єдиним дієвим методом реабілітації
Я аж летів на табір з регбі на кріслах колісних. Це спорт, де чоловік, який важить 100 кілограмів, врізається в тебе, ви падаєте і боретеся за м’яч.
Для мене спорт став єдиним дієвим методом реабілітації. Я перепробував усе: медикаменти, психологів, дзеркальну терапію, навіть алкоголь — через ці етапи проходить багато хто. Але саме спорт став тим важелем, що повернув мене до життя.
Згодом я спробував усі доступні для себе види адаптивного спорту: від пара джиу-джитсу до парасамбо. Навіть крісло колісне сам переробив для тренування.
Атмосфера та організація ветеранських змагань — це те, що наповнює зсередини. Саме спільнота підштовхнула мене не зупинятися і продовжувати протезування. До участі в таборах та змаганнях я ще вагався, але знайомство з побратимами, які вже пройшли цей шлях, дало необхідний поштовх.
Коли бачиш хлопця з важким пораненням, який посміхається і мотивує інших, ти питаєш себе: «А чому я маю здаватися?».
Це середовище патріотів та однодумців, де ти знову відчуваєш себе частиною команди, а не відірваним від підрозділу ветераном.
Пройшов на змагання в США, хоч пів року тому і не знав про адаптивний спорт
Після табору з регбі хлопці запросили мене на змагання в Одесі. По завершенню оголосили, що починається набір на всеукраїнські змагання «Гарт», після яких українська збірна ветеранів вирушить до Америки на Air Force and Marine Corps Trials.
У США є щорічні адаптивні спортивні змагання для військових і ветеранів Морської піхоти та Повітряних сил. Наша команда була запрошена до участі разом із командою Великої Британії. Я хотів потрапити туди. У цивільному житті не міг і мріяти про те, що поїду на інший край світу, тому почав активно готуватися.
Через деякий час прийшло запрошення на «Матч Рівності» на честь Тараса Шпука у центрі «Повернись Живим». Тарас — один із засновників і рушійних лідерів впровадження адаптивного виду спорту для ветеранів, який загинув під час виконання бойових дій. Я особисто з ним не знайомий, але побачив, що він багато означав для хлопців.
Я думав, що мене запрошують позмагатись, тому взяв форму і приїхав раніше. Але виявилося, що я мав бути у складі групи підтримки. Так сталося, що їм якраз не вистачало одного гравця. Вони бачили мене втретє, але знали, що я гарно граю, тому взяли до себе. Це мене ще більше змотивувало тренуватися, щоб потрапити у збірну.
Я викладався на повну, щоб показати максимальний результат на відборі. Із 450 ветеранів відібрали лише 15 людей на змагання. Я був на сьомому небі від щастя, що є одним із них, хоча ще півроку тому взагалі не знав про адаптивний спорт.
Зібрав «фул-хаус» нагород на міжнародних змаганнях
Далі у нашої збірної почалася підготовка до міжнародних змагань. Ми мали змогу обрати в яких видах спорту виступати у США. Я вибрав волейбол сидячи, баскетбол та регбі на кріслах колісних, а також метання диску. З 1 лютого був тренувальний табір, ми стали справжньою командою, яка була готова рвати за тими медалями, хоча головний меседж був кайфонути.
Результати нашої збірної в США — шалені. Команда з 15 людей виборола 43 медалі: 27 золотих, 10 срібних та 6 бронзових. Я собі теж зібрав повний «фул-хаус»: взяв золото у волейболі сидячи, срібло в регбі й бронзу в метанні диска.
Я зрозумів, що для американців ці змагання більше про дотичність, повагу, а не про спорт великих результатів.
Ці змагання показують ветеранам, що можна знайти себе у спорті, а не в залежності.
Ще мене вразила культура поваги до ветеранів у США. В аеропорту Лос-Анджелеса є спеціальні зони відпочинку для військових, де про тебе подбають. Навіть випадкові перехожі, бачачи протез, зупиняються, щоб подякувати за службу. Автобуси та машини пропускали нас, діти віддавали честь і казали: «Дякую за вашу службу та послугу, що надали державі». Ми були розчулені до сліз цією повагою.
Спорт повернув відчуття командного духу навіть моєму батькові
Після першого поранення міський голова Жовтих Вод запропонував мені посаду заступника з питань ветеранської політики, але тоді я ще був у складі війська. Лише влітку 2025 року прийняв пропозицію, коли зрозумів, що не зможу повернутися на фронт, і почав знайомитися з новою роботою.
Моя мрія — розвинути адаптивний спорт у рідній Жовтоводській громаді. Є складнощі фінансові, бо спеціальне обладнання коштує дорого, але я бачу потенціал. Навіть мій батько, капітан запасу та ветеран АТО, поїхавши зі мною на змагання, був вражений грою у бочча, тобто з м’ячем. Це повернуло йому азарт і відчуття командного духу.
Звісно, нам потрібні ресурси та час, щоб зацікавити людей, але навіть якщо зі 100 ветеранів у спорті залишиться 20 — це вже величезна перемога.
