Суспільство
Пиріжки «від баби Ані». 81-річна жінка пережила окупацію росіян, а тепер пече для ЗСУ
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У невеличкій сільській кухні завжди пахне пиріжками. Своїми руками 81-річна жінка замішує тісто, часто починаючи о 4-й годині ранку. Пані Анна сміється та говорить про себе, що вона «вже ніяка не пані, а стара баба, зігнута як кочерга». Але ентузіазму та сміливості в цій жінці вистачить на кількох молодих людей – вона навіть крутила дулі російському літаку, бо злості було більше, ніж страху.
Анна Баламут росла у повоєнні роки після Другої світової, все життя працювала на цементному заводі, а на старість була змушена ховатися у власному погребі під час російської окупації у 2022 році. У день визволення села Вербівка, що недалеко від Балаклії, вийшла зустрічати українських захисників з короваєм та вишитим рушником, але так і не змогла пригостити військових.
Та жінка не здалася, і вже понад рік пече пиріжки та годує ними захисників. Вона це робить, аби допомогти та вшанувати пам’ять загиблого онука, який боронив Крим у 2015 році. Каже, що працюватиме скільки буде треба, лише б хлопці були ситі.
Про пиріжки «від баби Ані», жахи окупації та прагнення робити усе, що може, волонтерка розповіла ШоТам.
Анна Баламут
готує для українських захисників у селі Вербівка, що на Харківщині.
У дитинстві після війни ділилася шматком хліба з подругою
Я народилася під час Другої світової війни в селі Хутори-Кривошиїнецькі, що на Вінниччині. У батьків нас було п’ятеро. Тато на фронті не воював, але був у підпіллі. А ще він працював у тракторній бригаді, тому ми ніколи не голодували.
У дитинстві в мене була найкраща подруга, батько якої загинув на війні. Їхня сім’я жила дуже бідно, тому ми їм допомагали. Коли я різала собі шматок хліба, то одразу ж брала ще один, щоб пригостити її. Хоча ми росли у важкі роки, але були згуртовані та дуже дружні, ділилися усім.
Дитинство не було сумне, але й не дуже веселе. Коли трохи підросли, то пасли корови, гуси та допомагали батькам на городі. Моя мама часто пекла пиріжки, адже вдома постійно була мука. Тато отримував її на роботі, тому мама випікала навіть на базар, щоб продавати. Я допомагала мамі та захоплювалась працювати з тістом ще змалку.
Анна полюбляла працювати з тістом ще у дитинстві. Фото: ШоТам.
У рідному селі на Вінниччині я закінчила 10 класів середньої школи, а потім поїхала до Києва працювати на будівництві. Тоді саме була Карибська криза і нас агітували їхати за кордон – так в 1962 році я потрапила на Кубу. Саме там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, за якого вийшла заміж наступного року. А далі ми разом переїхали в рідне село чоловіка – Вербівка на Харківщині, де я живу все життя. Тут я відразу пішла працювати на цементний завод, де трудилася в ремонтній бригаді більше 30 років.
Майже пів року ховалися у власному погребі
Вдосвіта 24 лютого минулого року моя дочка Тетяна прибігла в хату зі словами «Мамо, війна, на нас путін напав». У нашому селі родичі мають двоповерховий котедж, в якому є гарне підвальне приміщення. Їхній підвал сухий та просторий, там можна було ночувати, тому вони запросили туди всю рідню з села, людей п’ятнадцять.
Перші п’ять днів ми жили там, а потім повернулися додому, бо тут залишилися без нагляду наші кури, собака та коти. Вдома ми облаштували власний погріб, аби ховатися під час обстрілів. Дочка попросила хлопців-сусідів і вони змайстрували ліжко, принесли перини, подушки, каримати та матраци. До нас приходили й інші люди з села, дехто спав просто на мішках з картоплею. У погріб донька принесла воду, сухарі, свічки та різні продукти.
Ми дуже хвилювалися за онучку, бо знали, що окупанти чіпляються до молодих дівчат, а вона в нас гарна. Тому вивезли її та свекруху дочки, а самі залишилися в селі. У нас були запаси муки та продуктів, а пізніше навіть змогли купити генератор через сусіда. З донькою ми намагалися не виходити за межі подвір’я. Деякі односельці евакуйовувались в інші міста, а ми не хотіли залишати рідний дім, щоб його розкрадали. «Тут я все життя прожила, тут і помру», – твердо сказала доньці.
81-річна жінка не хотіла залишати рідний дім. Фото: ШоТам.
В окупації ховалася в кукурудзі від ворожого літака
Ми щодня вірили, що прийдуть наші хлопці та звільнять нас. Окупанти заздрили нашим будинкам і добробуту в селі. Наші люди працьовиті, все своє життя мозолями і потом здобували собі те, чого хотіли, а вони прийшли та забрали все, що могли, а решту просто нищили. У хаті невістки забрали пральну машинку, посуд, мопед, навіть диван. В окупантських окопах були ліжка та килими, які вони крали з місцевих хат. Коли невістка повернулася до рідної хати, то побачила, що там немає ні вікон, ні дверей, ні даху – все знищили.
Якось дочка пішла допомагати сусідам доглядати за дитиною. А я вийшла подивитися на город і відразу почула дуже сильний гуркіт. Тоді прямо над головою летів літак, дуже свистів.
Я заховалася в кукурудзу, бо думала, що він впаде прямо на голову. А ще скрутила йому дві дулі, щоб знали моє ставлення, але пілоти цього, мабуть, не помітили. Тоді промайнула думка про те, що може вистрелити в мене, але злості було більше, ніж страху.
А далі ми боялися будь-якого гуркоту – навіть коли в саду за вікном падало яблуко, то ми думали, що це рашисти йдуть.
Вийшли зустрічати наших військових з короваєм та вишитим рушником
Ми прожили пів року ховаючись у погребі від обстрілів, поки наше село у вересні не визволили українські військові. У той день я хотіла зварити суп. Прийшла на кухню і тільки розпочала роботу, як прибігла донька і сказала ховатися, бо було дуже гучно. Через деякий час подзвонила правнучка і повідомила, що нас звільнили й на школі вже висить український прапор.
Тетяна попросила спекти коровай, що я і зробила. Донька знайшла вишитий рушник, ми все приготували і були готові зустрічати наших військових. Проте коли вони визволили село, то пішли центральними вулицями, а нас оминули. На жаль, нам не вдалося в той день їх побачити та віддячити за звільнення села. Тому ми поламали той коровай і роздали сусідам. Отак відсвяткували визволення нашого села від окупантів.
Короваєм не пригостили, тому вирішили годувати пиріжками. Фото: ШоТам.
Коли вперше пекла пиріжки – думала про загиблого онука
Деякий час в селі жили наші військові, й дочка запропонувала приготувати для них обід – зварили бульйон, спекли хліба, натушили картоплі, наварили трилітрову каструлю борщу. А ще в нас було багато винограду, нарізали кавунів, попросили сусідського хлопчика, і він це все завантажив. Тетяна ж поїхала на веломашині до хлопців і сказала, що привезла їм обід. Їх тоді це дуже веселило, як жінка на веломашині щось привезла на всіх.
Ввечері приїхала забирати посуд, то військові подякували і попросили більше не привозити їжу, бо лінія фронту віддалилася, і вони їдуть на Херсон. Ми вирішили на дорогу напекти для них пиріжків з картоплею.
Коли вперше готували, то я плакала, і весь час думала про свого онука Романа, який загинув на фронті у 2015 році. Він був військовим, мав звання капітана, служив у Криму й опинився в блокаді, коли прийшли так звані «зелені чоловічки». Хлопцям не було що їсти, але кримські татари підгодовували їх та потай передавали їжу.
І я собі думала, чому я не можу нагодувати інших хлопців, вони ж тут, в моєму рідному селі. Тоді місцеві волонтери оголосили про те, щоб готувати для хлопців смаколики.
Пиріжки «від баби Ані»
Ми вагалися, що ж готувати – рогалики, вергуни, пряники, адже вибір на випічку великий. Але вирішили пекти пиріжки, бо вони більш ситні.
З того часу ми пекли стільки, скільки в нас замовляли. Бувало, що двічі на тиждень по сотні пиріжків виготовляли. У нас вдома було дуже багато яблук та горіхів, муку спершу мали свою, а потім люди приносили волонтерці Олені, а вона передавала нам. А ще ми мали багато запасів масла та олії, досі є великий мішок цукру, який ми ще не розкривали. Іноді волонтери привозили нам муку, печінку, масло. Жителі села також приносили свої продукти, хто що міг. Односелиця давала нам молоко, то ми його розлили в пляшки і заморозили. Також морозили масло та навіть начинку, бо не було куди складати. А ще одна жінка передала 300 гривень «бабі Ані на пироги».
Цього року також багато яблук та горіхів, тому як тільки пооремо городи, то будемо з дівчатами бити горіхи.
У меню «від баби Ані» не тільки пиріжки. Фото: ШоТам.
Ми пекли пироги з різними начинками, але готували й інші страви. Нещодавно донька зробила великі відерка по три кілограми салатів «Шуба» та «Олів’є». Військові завжди дякують нам через Олену та Катерину, які передають їм цю їжу. Коли ми лише починали, то підписували коробки з пиріжками «від баби Ані». Також з нами живуть невістка, в якої окупанти зруйнували хату в селі, та правнучка, яка також допомагає з випіканням. Я часто прокидаюся о 4 ранку, адже зовсім нема сну далі, і можу відразу ставати до роботи та місити тісто. Дівчата ж підхоплюють іншу роботу.
Ми живі завдяки Богу, захисниками та деревам, що затримали осколки
Вдома ми готуємо на невеличкій кухні. У нас є стара піч, але через вибухи там щось порушилось і вона дуже курить. Кілька разів, аби зекономити електроенергію, ми пробували спекти в ній, тоді й швидше можна готувати. Але, напевно, цеглина потрапила в прохід. Шкода, бо вона доглянута, а колись взагалі була дуже чепурна.
Слава Богу та нашим захисникам, що ми це пережили. У нас біля будинку багато дерев, тому вони прийняли осколки на себе. Біля хати ростуть здоровенні горіх та дві груші, вони нас рятували. Якби нас не деокупували у вересні 2022 року, то можливо нас би не було вже, бо в селі дуже багато зруйнованих хат.
Ми готові пекти пиріжки скільки буде потреба. Коли до нас хтось приїжджає, то ми печемо і просимо передати по дорозі хлопцям на блокпостах. Коли я печу пиріжки, то уявляю свого онука, і думаю, що він також є серед наших військових. Якби він дійсно там був…то я б повзла до нього з тими пиріжками, попри відстань. Тому я далі пригощатиму наших військових, скільки матиму сил.
Зараз найбільше мрію про те, щоб ми перемогли, завершилась війна і всі захисники повернулися живими додому до своїх родин. Я дуже хочу, щоб не страждали матері, бо це дуже боляче.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Колеги з різних куточків світу — виноградарі, винороби, туроператори — довго вмовляли Ірину Польшакову виїхати в безпечне місце. У Португалії пропонували роботу, а в Австралії — навіть землю. Але вона не покинула Ізмаїл навіть коли росіяни почали активно обстрілювати це містечко на Одещині.
«Я вже така дівчинка доросла, гм! (сміється) Мене так просто не злякати. А виноградник — це ж як домашня тваринка: потрібен постійний догляд, не можна просто взяти й поїхати, а його покинути», — каже виноробка.
Родина Польшакових має власну виноробню та винний льох, де гості можуть скуштувати особливе полинове вино та локальні делікатеси, які Ірина готує за стародавніми рецептами Бессарабії.
Про випадкових туристів під час війни, «Червону книгу» українських смаколиків та секрети приготування хліба на диких дріжджах жінка розповіла ШоТам.
Ірина Польшакова
співвласниця винного льоху Vinaria в м. Ізмаїл, голова громадської спілки «Дорога смаку та вина Української Бессарабії».
Інженерка з родини старообрядців
Я народилася в родині липованів — так називають старообрядців, які живуть у дельті по обидва боки Дунаю. Це нащадки тих, хто понад 300 років тому не визнали церковної реформи в царській росії та втекли від гонінь у Бессарабію. Це досить закрита спільнота, і зв’язки з кимось з-поза її меж були довгий час заборонені. Та з часом почали укладатися змішані шлюби — так одружилися мій батько-липованин з моєю мамою-українкою з Дону.
Змалку я звикла до мультикультурного середовища: у Бессарабії живуть румуни, молдовани, болгари, гагаузи, греки, євреї… Це ніби таке кольорове намисто з різних етносів, тож і кухня, і поведінка, і традиції дуже різні. Тому, мабуть, не дивно, що в якийсь момент я, маючи диплом інженерки-будівельниці та чималий стаж бухгалтерки, почала більше цікавитися традиціями місцевої кухні: як замаринувати дунайку (український чорноморсько-азовський оселедець) чи засушити мірудію (приправу з пряних трав, подрібнених на борошно).
Купили землю й відновлюємо те, що вирубали «совєти»
Наша родина має невелику власну виноробню за 7 км від Ізмаїлу. Коли ми придбали землю, там був сад і трошки винограду. Ми все переформатували: сад зменшили, а виноградники розвиваємо. Мій брат Валерій взявся відроджувати ті сорти винограду, які колись росли на території української Бессарабії та були втрачені під час радянської Перебудови.
Тоді була антиалкогольна кампанія, і за наказом радянських керівників виноградники в Україні вирубували. Це було дуже травматично для бессарабів, бо споконвіку вони винороби, і для них виноград як для українців з інших регіонів пшениця. У той період з української землі майже зникли грузинські та румунські сорти винограду, які вже адаптувалися до місцевих умов — це ркацителі, сапераві північний, фетяска трьох видів.
У 2016 році наша родина придбала старий льох у центрі Ізмаїла, аби частувати там гостей нашим вином. Так з’явився винний погріб Vinaria. Це родинний проєкт: брат виготовляє вино, а я відповідальна за маркетинг і прийом гостей.
Будівля нашого льоху дуже давня, і ми одразу вирішили, що максимально будемо зберігати цю автентику та навіть ароматику бессарабських підвалів. Лишили всі арки й теж використовуємо їх як полиці для вина. Цеглу покрили спеціальним лаком. Увесь інтер’єр вибудовували в цій же атмосфері винного льоху та бессарабських подвір’їв. Меблі нам зробив столяр з Трускавця, всі ковані оздоби приїхали з відомої львівської кузні.
Дорога смаку та вина
На жаль, Бессарабія довгий час була закритим краєм. У радянський період потрібно було брати спеціальні посвідчення, дозволи на візит, бо це ж прикордоння. Після розвалу СРСР довгий час туризму не давала розвиватися інша проблема: немає доріг і туристичної інфраструктури. Та ось нарешті на Одещині оновили дороги, почали з’являтися приватні готелі та маленькі крафтові виробництва. До Ізмаїла з Одеси можна доїхати за 3,5 години замість семи. Наш регіон обрали як пілотний проєкт для програми Євросоюзу «Географічні зазначення в Україні».
Географічне зазначення — це особливий статус, який присвоюють певним продуктам, що мають певне географічне походження й зумовлені ним властивості та репутацію. Наприклад, такий статус є у швейцарських годинників, коньяку, сиру Рокфор. Це значить, що певні назви можуть надавати виключно товарам, виробленим у конкретному регіоні, за яким і закріплене їхнє географічне зазначення.
Аби зберегти й популяризувати бессарабські кулінарні традиції, у 2019 році створили проєкт «Дороги смаку та вина Української Бессарабії». Цей еногастрономічний маршрут об’єднав в одну спільноту десятки місцевих виробників: сироварів, виноробів, пекарів, власників етносадиб. З нами працювали європейські фахівці та ментори, наша Спілка підписала договори про співпрацю з туристичними агенціями, до нас почали їхати українські й іноземні туристи — все йшло добре.
Але у 2020 сталася ковідна пандемія, і все завмерло. У 2021 році ми знову почали працювати: туроператор з Румунії щотижня привозив до нас туристів, дехто приїздив навіть кілька разів за сезон. 31 грудня 2021 року льох Vinaria прийняв останню групу з-за кордону.
За кордон тільки щоб рекламувати українське
Коли почалася повномасштабна війна, мій чоловік став до оборони країни. В Ізмаїлі організували штаб самооборони та волонтерський центр. Спільнота місцевого малого бізнесу допомагала з продуктами, ліками, з розселенням переселенців. Той самий партнер з Румунії, який ще місяць тому привозив до нас туристів, зібрав і передав нам такі дефіцитні в перші дні вторгнення медикаменти.
Коли в Україні почалася повномасштабна війна, виноградарі та винороби з усього світу підтримали українських колег, кликали до себе. Пропонували роботу в Португалії, в Австралії навіть давали гектари землі. Уся наша спільнота дуже вдячна за таку підтримку, та я виїжджала за кордон лише ненадовго, аби на різних міжнародних заходах просувати українське та розповідати про наших виробників.
Виноградники не можна залишати надовго, бо треба постійний догляд. Це сімейна справа, сенс життя для нашої родини, і я не можу її покинути. Та й на винному виробництві є робота в будь-яку пору року.
Перших «воєнних» туристів я обіймала й плакала
Ізмаїл довгий час був у відносному спокої щодо прямих атак. Перший масований обстріл стався в серпні 2023 року. Місто стало зерновим хабом, і через це нас атакують.
Як туристичний бізнес ми стоїмо на паузі. Можна сказати, що практично єдині мої туристи — це вимушені переселенці, які переїхали до нас із більш небезпечних регіонів і бажають ближче познайомитися з краєм, що їх прихистив. Ну й ще одиничні волонтери з-за кордону, які їдуть підтримати Україну і хочуть також побачити якісь місцеві цікавинки.
Перші й поки єдині мої «воєнні» туристи трапились у червні цього року — це була група з Одеси. Я раділа шалено, коли ці люди прийшли до мого льоху. У мене наче душа відкрилась, бо це був такий шматочок колишнього життя, спогад про те, як би все могло бути, якби не… Я плакала й обіймала кожного як рідного. У нашому льоху було багато пишних весіль, делегацій, джазових концертів і дегустацій, але ось цих перших туристів-відчайдухів запам’ятаю, мабуть, на все життя.
Я влаштувала їм наше традиційне частування: дунайський оселедець, мамалига за моїм фірмовим рецептом і, звісно, моя гордість — хліб на винних дріжджах у поєднанні з мірудією і червоною солодкою паприкою та полинове вино.
Забуті рецепти та «Червона книга» українських смаколиків
Хліб на винних дріжджах — це давній бессарабський рецепт, на жаль, уже майже забутий. Я вирішила відновити й популяризувати його. Що таке винні дріжджі? Коли відбувається ферментація вина, на поверхню піднімаються дикі дріжджі. Вони є в багатьох фруктах та овочах, але саме виноградні вважаються найактивнішими. Бессарабські господині знімали цей верхній шар із сусла, змішували з кукурудзяним борошном і формували з цієї маси пласкі коржики. Далі їх висушували на відкритому повітрі й сонці та зберігали цілий рік до наступного врожаю.
Такі дріжджі дуже потужні, можуть підняти тісто навіть на житньому та цільнозерновому борошні. Це продукт ферментації, який є дуже корисним для нашого здоров’я, зокрема, для травлення. Хліб на винних дріжджах користується популярністю в тих, хто дотримується здорового способу життя. А ще його багато не з’їси, бо він дуже насичений і відрізняється від магазинного хліба. Такі коржики-дріжджі стали одним з фірмових гастросувенірів з української Бессарабії.
Винні дріжджі навіть потрапили в «Ковчег смаку України». Це така собі «Червона книга» для продуктів і страв, які майже зникли з наших столів. Цей атлас торік випустив Італійський університет гастрономічних наук.
Ще один віднайдений рецепт, який я намагаюся повернути до життя, — полинове вино за рецептом, яким зі мною поділилися в селі, недалеко від якого розташований наш виноградник.
Традиційні страви взагалі можуть бути втрачені, тому що темп сучасного життя не дозволяє нам часто готувати щось часозатратне — значно простіше піти до супермаркета й купити щось готове. Наші прадідусі та прабабусі вкладали багато ручної праці саме в приготування їжі для родинного столу. Моя мета — відновити й зберегти ці традиції та рецепти й розповісти про них світу, бо це наш скарб.
Бессарабське вино ще буде литися рікою
Чи готова я запрошувати до себе гостей? Так. От хоч зараз дзвоніть, пишіть і бронюйте. Тому що ми продовжуємо жити, виробляти вина, сири, м’ясні делікатеси. Ми — виробники, і не можемо дозволити собі зовсім зупинитися, інакше це все.
Ми всі розуміємо, що до нас їдуть не просто смачно й оригінально поїсти. Зараз не проблема купити шматок крафтового сиру чи пляшку вина в магазині. Але ж ми даруємо, хай навіть продаємо, не просто послуги, а саме емоції. Той самий келих вина звучатиме й смакуватиме по-різному в домашній обстановці та в затишній атмосфері старого винного льоху.
Звісно, відновлення та новий розквіт туризму в Україні можливий лише після Перемоги. Ми всі її дуже чекаємо. І повірте, після закінчення війни бессарабське вино буде литися рікою, а бринзі, ковирмі з баранини, плациндам не буде кінця, щоб відсвяткувати відновлення турів нашою Дорогою Вина та Смаку.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Колону цивільних, що виїжджали з Миколаєва на початку березня 2022 року, обстрілювала російська артилерія. Тетяна Агєєва разом з родиною також потрапила під цей обстріл. Жінка прикривала собою дитину — її донечці Ніколь ледь виповнився місяць. У маршрутці їхали й інші діти — вони так верещали, що цей крик жінка ніколи не забуде.
«Їхала й не вірила в те, що відбувається. Думала, що в мене все життя зруйнувалося. Було дуже страшно. Я не знала, що далі. В голові було одне — врятувати дитину», — пригадує Тетяна.
Про те, як адаптувалася на новому місці в Яремчі й будує нове життя та бізнес заради маленької донечки, жінка розповіла ШоТам.
Тетяна Агєєва
власниця виробництва дитячого текстилю у Яремчі.
Я повинна зробити все, щоб врятувати свою дитину
4 лютого в Миколаєві Тетяна народила Ніколь, а за 20 днів почалася повномасштабна війна. Тож жінка з крихітною донечкою та чоловіком Максимом майже весь час ночували в підвалі будинку. Місто штурмували. Тетяні було страшно засинати й переодягати дитину — а раптом знову обстріл? Одного дня в Ніколь у підвалі піднялася температура до 40 градусів. Швидку не викличеш — у місті вуличні бої. Лінії не працювали. Тетяна заледве додзвонилася до пожежників, просила допомогти, але нічого не виходило. Наважилася дати дорослий парацетамол: поділила на кілька частин, розтовкла й розвела водою.
Тетяна Агєєва в підвалі будинку в Миколаєві на початку повномасштабного вторгнення. Позаду її чоловік Максим з донькою Ніколь на руках. Фото надала Тетяна
Тетяна пригадує, що це був день, коли в соцмережах ширилися повідомлення, що на Миколаїв іде велика колона танків, тож у підвалах та на перших поверхах небезпечно — можуть обстріляти. Треба було підніматися вище. Завдяки тому, що дитину винесли з підвалу в теплішу квартиру, Ніколь полегшало. Але в Тетяни було одне бажання — вивезти дитину з Миколаєва:
«Я в підвалі, на руках дитина. Їй ледве три тижні. Тож вирішила — я повинна зробити все, щоб врятувати свою дитину, я не можу ризикувати її життям. Бо яка тоді з мене мати?».
«Нічого не шукайте, приїжджайте до мене»
За рік до великої війни Тетяна з Максимом приїхали у відпустку в Яремче, де крім чудових краєвидів Карпат натрапили на невеличкий магазинчик з місцевими смаколиками — накупили грибів і повернулися до Миколаєва. Але запас карпатської їжі швидко закінчився, тож Тетяна зв’язалася з власницею магазинчика Олею: жінки здружилися, і Тетяна почала купувати в Олі все більше смаколиків. Та надсилала посилки з грибами, варенням і медом поштою в Миколаїв.
Сидячи під обстрілами, Тетяна почала писати всім знайомим, аби таки вибратися з міста в безпечне місце. Хтось не відповідав, хтось уже виїхав за кордон. Серед довгого списку контактів, яким тоді писала схвильована мама, була й Оля з Яремче. Тетяна спитала, чи раптом немає в місті вільних місць у готелях. Усе було зайняте, але Оля відповіла: «Нічого не шукайте, приїжджайте до мене».
Тож було вирішено: сім’я із собакою та кішкою зібралася в далеку дорогу за майже 900 кілометрів. Це було непросто, адже під час штурмів мости в Миколаєві розводили, а це відрізало місто від зовнішнього світу. Тетяна чула, що коли танки росіян зайдуть, то мости підірвуть, і виїхати буде взагалі неможливо, тож був ризик залишитися в окупації.
7 березня 2022 року сім’я наважилася їхати разом з іншими на маршрутці, бо їхня автівка була в ремонті. За 30 годин були в Яремчі. Таня каже, що це ще швидко — цю ж дорогу її знайомі долали за 60 годин.
Гарячий борщ і постіль для дитини
Перше, що Тетяна зробила в Яремчі — викупала Ніколь. Не бігом під обстрілами, а не боячись і не поспішаючи. Викупала, переодягла в піжаму й поклала спати в ліжко, а не в одязі на підлогу, як у Миколаєві. Тетяна пригадує, що Оля тоді приготувала борщ і сказала: «Їж, бо ти годуєш грудьми».
«Я так тоді наїлась! І відчуття було, коли ось зовсім чужа людина до тебе ставиться як найближча. Я буду вдячна Олі все життя, бо вона тоді врятувала нас — і врятувала мою доньку».
Зрештою Тетяна й сама змогла заснути — не під обстрілами, а далеко від небезпеки. Здавалося, що приїхали на зовсім трохи: побудуть і повернуться в Миколаїв. Але війна не стихала, тож сім’я вирішила залишитися я Яремчі. Спочатку жили в Олі, а тоді винайняли будинок разом з іншою родиною й живуть там досі.
Яремче — відоме туристичне місто. Тут і до війни були високі ціни на оренду будиночків для відпочинку, адже розміщення містечка дуже зручне: тут хороша дорога — за 70 кілометрів Івано-Франківськ, за 30 — Буковель. Житло в Яремчі здавали й за тисячу доларів на місяць, і за півтори — ціна на оренду однокімнатної квартири зросла на 83% після початку повномасштабного вторгнення. Але Тетяна каже, що з таким не зіткнулася — їй траплялися порядні люди.
«У нас прекрасна власниця. Вона ще до війни виїхала до Польщі, тож будинок пустує. Саме ця дівчина сказала дуже правильну річ, що не може брати з нас такі великі гроші, бо ми ж не від гарного життя виїхали з Миколаєва», — ділиться жінка.
За кілька місяців, у жовтні, Тетяна дізналася, що навпроти їхнього будинку в Миколаєві був приліт ракети в квартиру. Усі вікна дитячої кімнати Ніколь вибило вибуховою хвилею.
«Я навіть не хочу думати, що могло статися з моєю дитиною, якби вона тоді спала у своїй кімнаті», — говорить Тетяна.
Жінка каже, що не могла відкрити в телефоні галерею протягом року, бо там були фото, зроблені до війни:
«Для мене це такий біль — життя розділилось. Остання фотографія, де моя донечка на домашній гойдалці, зроблена 23 лютого о 21:00. А наступне фото — розбитий російський танк, який проїхав у місто вже після 24 лютого».
Омріяний бізнес заради доньки — «Ягідки Ніккі»
Оговтавшись, Тетяна з Максимом згадали про давню мрію — власний бізнес. Коли жінка завагітніла, то почала купувати дитячі речі, але якість її не задовільняла. Так з’явилася ідея розпочати бізнес із виготовлення дитячого текстилю: ковдрочок, коконів, матрациків і бортиків для дитячих ліжок.
«Ми завжди знали, що хочемо відкрити справу, пов’язану саме з пошиттям, хоч ні я, ні мій чоловік не мали ніякого схожого досвіду. І шити ми не вміємо», — каже Тетяна.
У Яремчі вирішили вже нічого не відкладати на потім, хоч і зіштовхувалися зі скепсисом рідних, мовляв, війна ж у країні — який дитячий текстиль? Але діти народжуються щодня, навіть під час повномасштабного вторгнення, тож Тетяна вірила в спільну справу.
Сімейний бізнес назвали на честь донечки Ніколь — «Nikkiberry». Ніккі — це скорочено від Ніколь, а беррі — це ягідка з англійської, бо Тетяна часто називає так доньку. Логотип теж розробили відповідний: зі світловолосою дівчинкою з великими блакитними очима.
«Чому я працюю? Заради доньки. Я хочу, щоб у неї було все. Звісно, буває, що й руки опускаються, але я дивлюся на свою дитину й думаю: «Ні, ти не маєш права здаватися» — під лежачий камінчик вода не тече», — впевнена Тетяна.
Почали з техніки: купили швейну машинку й оверлок. Найняли приміщення в центрі міста — тут усе поруч: пошта для відправлення посилок, офіс, де замовляють наліпки для брендування. Почали шити. Знайшлася швачка з Харкова, що довго пропрацювала в Тетяни — саме з нею і будувався бізнес: вона й дизайни допомагала вигадувати, і тканину вибирати.
До народження доньки Тетяна працювала бізнес-тренеркою, а зараз веде сторінку, фотографує вироби, спілкується з клієнтами. Максим же домовляється з постачальниками тканин, займається обслуговуванням швейних машинок і новим обладнанням, а також рекламою.
У «Nikkiberry» шиють бортики для ліжок, кокони, постіль, балдахіни, муслінові пледи, набори для прогулянкових візочків, конверти на виписку, дитячі сарафанчики. Фізичного магазину не мають, лише виробництво, але й туди часто заходять місцеві: роздивляються тканини й замовляють для своїх дітей текстиль. Більшість продажів роблять саме через сторінку в Інстаграмі — зараз там понад 12 тисяч підписників.
Як і будь-який бізнес, виробництво Тетяни та Максима переживало й падіння, і злети. Деякі комплекти не купували, хоч Тетяна рекламувала їх в Інстаграмі. Але навесні 2023 року це змінилося: замовили тканину під назвою «Незалежна» в патріотичних написах, зробили з неї ковдри-конверти на виписку новонароджених, і це був бум. Текстиль розкуповували, охочих придбати патріотичний конверт ставало все більше — в день відшивали по 10 комплектів:
«У нас є відео, де тато-військовий у нашому патріотичному комплекті забирає свою донечку з пологового. Для мене це найбільша подяка!».
Такий конверт зі стрічкою коштує 650 гривень, із зимовим утеплювачем — на 100 гривень дорожче. Ціни на постіль з бавовни — від 1400 грн для колиски до 3800 за сімейний комплект.
Тетяна сама молода мама, тож знає, що буває, коли ти хочеш дитину прикрити м’якенькою ковдрочкою, а вона стовбурчиться. Тому жінка обирає тільки м’які тканини — шиють в основному із сатину та бавовни. Багато роблять на замовлення за нестандартними розмірами.
«Шиємо будь-які дизайни: клієнт, буває, пише, що хоче щось із зайчиками — я підбираю всіх зайчиків, які в нас є. Маємо й тканини з морськими свинками чи черепахами», — розповідає Тетяна.
«Так, я — сонечко!»
Поки в Тетяни працює одна місцева швачка Надія, та скоро до неї приєднається й друга. Надія вперше прийшла на роботу в «Nikkiberry» в березні 2023 року. Тоді попрацювала недовго й повернулася у вересні, але на неповний робочий день, бо в неї, як і в Тетяни, є маленька дитина.
«Таня дуже добра, навіть занадто добра для бізнесу. Якщо я помилилася, пошила щось не те, поплутала розміри, то вона каже: «Це просто тканина. Нічого страшного, пошиємо ще раз», — ділиться Надія.
Ніколь часто приходить на мамину роботу. Надія каже, що вона любить гратися з нитками й пробує натискати на педалі у швейних машинках — кортить спробувати пошити. Швачка пригадує, як Ніккі, бувало, зайде до них у жовтій курточці й шапочці — справжнє сонечко. Дівчинка сама теж про це знає і впевнено каже: «Так, я — сонечко!».
У Надії були стереотипи щодо переселенців. Каже, спочатку думала, що Таня буде зверхньою, бо вона з Півдня, але за кілька розмов усі сумніви розвіялися — жінка виявилася привітною та доброю. Часто допомагає, підтримує, а якщо щось не виходить — не просто дає завдання, а шукає рішення разом зі швачкою. З мовою теж були непорозуміння, але лише спочатку: Надія ніколи не вчила російську, чула її тільки в кіно, тож розуміла далеко не все, що казала Тетяна. Але зараз обидві звикли: Тетяна перейшла на українську, хоч трішечки проскакують російські слова, а Надія навчилася розуміти й ті слова, яких раніше не знала.
Дивилася «Роксолану», щоб вивчити українську
Перше, що було складним для Тетяни в Яремчі — мова. Вона каже, що є багато слів, яких спершу не розуміла. Але саме тут жінка перейшла на українську — коли з’явилося більше досвіду з місцевими, то почала говорити. Вдома, буває, ще проскочить кілька російських висловів, але загалом вдалося адаптуватися.
Жінка пояснює, що вдалося добре вивчити українську, бо вона щодня спілкується з місцевими. Тетяна вважає, що практика — найкращий учитель.
Крім спілкування з місцевими, жінка знайшла ще один спосіб вчити мову:
«Я дивилася серіал «Роксолана» українською. У мене гарна пам’ять, тому запам’ятовувала звідти цілі фрази. Були й смішні моменти. Наприклад, дзвонить наша знайома й каже: «Приходи до мене, я ріпу посмажила». Виявилося, що це картопля».
Але, попри смішні моменти й спроби розмовляти, було й кілька прикрих випадків у Яремчі:
«Якось я прийшла до аптеки, бо мені потрібні були ліки для дитини. Я не знала, як сказати це українською, а мені відмовили в обслуговуванні. Я запропонувала перейти на англійську, але її фармацевтка не розуміла. Я вважаю, що мову знати треба, але відмовляти — неправильно».
Попри складнощі, Тетяні в Яремчі подобається, адже тут дуже чисто — вже о 7 ранку підмітають вулиці. Також будують нові житла, супермаркети, ремонтують дороги. А ще доволі близько відомий гірськолижний курорт Буковель.
«Минулого року ми не їздили кататися, а цього, думаю, поїдемо з донькою. Багато людей кажуть: «Ну як так можна, щоб той Буковель працював. Це ж війна». Але я думаю, добре, що економіка працює. Люди заробляють гроші, відпочивають, а ще надають багато робочих місць».
Я хочу, щоб у Ніколь було спокійне дитинство
У Яремчі Тетяна розвиває бізнес — пробує робити не лише дитячий текстиль, а й дорослий, шиє постільну білизну для місцевих готелів. Тетяна каже, що на це є попит — у неї вже кілька разів замовляли таку послугу. Адже в садибах щороку змінюють текстиль — крім постелі це й штори чи чохли для стільців.
Хоч на Франківщині вдалося адаптуватися, але Тетяна сумує за домом. У червні цього року жінка «випросила» в чоловіка поїздку в Миколаїв. Сім’я пробула там два тижні.
У квартирі час зупинився — там усе ще було 24 лютого. На підлозі — кульки з виписки з пологового, дитяче ліжечко, і навіть пелюшка, якою Тетяна вкривала Ніколь під час перших вибухів.
«Коли ми в’їхали в саме місто, я не могла стримати сліз. Який же Миколаїв розбитий! Бачила нашу адміністрацію з величезною діркою посередині. Я ж там з візочком гуляла, а наступного дня почалася війна», — ділиться жінка.
Тетяна дуже тяжко все переживала й багато плакала, допоки не з’їздила додому. У рідній квартирі зрозуміла, що їй легше не бачити руйнувань, а тут — осколки на власній кухні, розбите скло, вибиті рами. На вулицях — лунки від артилерії та градів.
У Миколаїв вона з сім’єю повернеться тільки після завершення війни: «Багато моїх знайомих повернулися до Миколаєва, але я не можу. Кожну ніч лунає сирена, чути вибухи. Я хочу, щоб у Ніколь було спокійне дитинство. Я не хочу, щоб вона все це чула», — пояснює Тетяна.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
З 25 листопада до 10 грудня відбувається щорічна Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства».
Про це йдеться у повідомленні Центру громадського здоров’я МОЗ України.
Зазначається, що Генасамблея ООН оголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок.
Щороку в цей день у різних країнах по всьому світу розпочинається акція «16 днів проти насильства». Цей період охоплює такі важливі дати:
- 25 листопада – Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок;
- 1 грудня – Всесвітній день боротьби зі СНІДом;
- 2 грудня – Міжнародний день боротьби з рабством;
- 3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями;
- 5 грудня – Міжнародний день волонтера;
- 6 грудня – Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі;
- 9 грудня – Міжнародний день боротьби з корупцією;
- 10 грудня – Міжнародний день прав людини.
Ця кампанія вкотре наголошує, що будь-які прояви насильства над людиною, незалежно від її статі, є порушенням її прав.
Акція «16 днів проти насильства» – це нагода ще раз нагадати громадськості про існування цих проблем у суспільстві, підвищити рівень обізнаності людей щодо усіх форм насильства, продовжити процес створення недискримінаційного простору для життя, розвитку і професійного зростання кожної людини.
Читайте також: Культура зґвалтування, або Чому ми досі виправдовуємо сексуальні злочини
Наголошується, що ґендерно зумовлене насильство — це проблема у сферах громадського здоров’я, ґендерної рівності та прав людини. Повідомляється, що кожна третя жінка у світі зазнає тієї чи іншої форми ҐЗН. За даними МОЗ, в Україні 18% жінок та дівчат віком від 15 до 49 років зазнавали насильства з боку інтимного партнера. Не відкидається, що цей показник може бути заниженим.
На жаль, постраждалих від ҐЗН постійно звинувачують у тому, що вони опинилися не в тому місці, були непристойно вдягнені, ідентифікували себе з певною групою або винесли на загал «домашні» проблеми. Так не має бути! Ніщо не виправдовує жодної форми насильства щодо жінки або дівчини. Насильство, незалежно від того, чи вчиняється воно публічно або приватно, є неприпустимим і порушує права постраждалої людини.
Є такі форми ҐЗН: емоційне знущання, фізичне насильство, сексуальне насильство, включаючи зґвалтування й інші форми сексуального насильства, пов’язані з конфліктом, вербальне насильство та соціально-економічне насильство.
Що робити, якщо ви постраждали від насильства?
Насамперед пам’ятайте, що ви не самотні і не винні в тому, що сталося. Зверніться по медичну допомогу до найближчого закладу охорони здоров’я. Якщо це безпечно, попросіть про підтримку у родини, друзів або сусідів.
Читайте також: «Ти жінка, ти маєш мовчати й терпіти». Насправді – ні. Як мобільні бригади рятують постраждалих від домашнього насильства
Ви також можете звернутися по підтримку до інших спеціалізованих служб або зателефонувати на гарячу лінію (0 800 500 335), яка допомагає постраждалим від ґендерно зумовленого насильства (ҐЗН) в отриманні необхідної допомоги, зокрема, направлень до фахівців.
Що ви можете зробити, якщо бачите, що хтось зазнає ҐЗН?
Кожен може зробити свій внесок у запобігання ҐЗН. Підтримуйте зв’язок із жінкою або дівчиною, яка зазнає насильства. Переконайтеся, що це безпечно.
Дізнайтеся, які послуги доступні для постраждалих від ҐЗН у вашому районі. Переконайтеся, що постраждала дала згоду на отримання цих послуг.
Викличте служби екстреної допомоги, якщо постраждалій потрібна невідкладна допомога – 0 800 500 335.
Номери телефонів, які можуть бути корисними
- 1578 – з питань протидії торгівлі людьми;
- 1588 – з питань запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей;
- 0 800 500 335 (безкоштовно зі стаціонарних телефонів ) та 116 123 (безкоштовно з мобільних телефонів) – із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації;
- 0 800 505 501 (безкоштовно зі стаціонарних телефонів ) та 527 (безкоштовно з мобільних телефонів) – з протидії торгівлі людьми та консультуванню мігрантів;
- 0 800 500 225 (безкоштовно зі стаціонарних телефонів ) та 116 111 (безкоштовно з мобільних телефонів) – Національна “гаряча лінія” для дітей та молоді.
Нагадаємо, благодійний фонд «Сильні» та «Київський олень» вчать відстоювати особисті кордони у коміксах.
Також у Червонограді Львівської області запрацював центр для постраждалих від домашнього насильства.
Окрім того, у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» в Одесі відкрили Центр стресостійкості.
Фото: diaryofanhonestmom.com.
