Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Прийняли нас, тепер приймаємо ми. Як франківська спільнота переселенців перетворила офіс на прихисток для евакуйованих

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

З війною Наталя познайомилася ще у 2014 році. Тоді її рідною Макіївкою почали ходити озброєні бойовики, місто оточили блокпостами, почали викрадати людей. Коли ситуація погіршилася, родина Наталі вирішила евакуюватися на захід країни. Тоді здавалося, що це тимчасове рішення, утім воно затягнулося на вісім років.
Прихисток із другої спроби вдалося знайти в Івано-Франківську. Там Наталя разом з іншими переселенцями заснувала громадську організацію «Д.О.М.48.24» і почала допомагати жінкам, які страждають від домашнього насильства. Так з’явилося соціальне підприємство, культурні проєкти та хостел, який після 24 лютого перетворився на прихисток для десятків людей, які тікають від війни.

Наталія Вишневецька

Переселенка з Макіївки, голова правління громадської організації «Д.О.М.48.24»

Довелося виїхати з рідної Донеччини

Я жила в Макіївці, працювала в різних міжнародних компаніях. У 2014 році пішла в декрет. Ми жили не в центрі міста та, умовно, не біля аеропорту. Тому коли почалася війна, я думала, що наш район не буде нікому потрібен. А виявилося інакше: там облаштували гуртожиток для бойовиків, і стало неспокійно. З усіх сторін зʼявлялися блокпостами. Ми ж свою позицію – за Україну – не приховували.

Коли ситуація погіршилася, почалися мародерства та викрадення людей, ми вирішили ненадовго виїхати. Тоді якраз українські війська почали звільняти міста. Мені здавалося, що зовсім скоро ми повернемося. Але згодом із нашого району почали стріляти війська окупантів і, відповідно, туди теж «прилітало» у відповідь. І вже в серпні додому було небезпечно повертатися. 

Ми поїхали на захід, роздивитися місця країни, в яких ще не були. Оскільки мали декретні заощадження, перший час зупинялися в готелях. Люди реагували по-різному. Перший наш візит до Івано-Франківська запамʼятався «кидаловом» із квартирою. Тому поїхали в інше місто на Закарпатті. Там, коли дізналися, що ми переселенці – запропонували жити, скільки буде потрібно. Але потім так склалися обставини, що ми ще раз прибули до Франківська, чоловік знайшов там роботу, і ми переїхали.

Обʼєдналися з однодумцями в одну спільноту

Ми орендували квартиру далеко від міста, і мені навіть не було з ким поговорити. Тож я робила це у Facebook в спільноті патріотів Донецька. Через неї познайомилася з іншими переселенцями, і ми влаштували зустріч в Івано-Франківську. За нею слідували наступні. Одного разу хтось сказав, що нам треба створити організацію. Але тоді не було зрозуміло, для чого нам це треба. Ця ідея стала на паузу.

Команда «Д.О.М.48.24»

Та через певний час нас запросили на якусь презентацію, присвячену закриттю проєкту для переселенців. І виникло питання: а чому ж нас не запрошували на заходи самого проєкту? Ми зрозуміли, що є певні гроші, які виділяють на потреби переселенців, але їх чомусь витрачають не на те, що нам дійсно потрібно. 

Ми захотіли створити організацію для пошуку ресурсів нам на житло. Вона дістала назву «Д.О.М.48.24». Але вийшло так, що ми були незнайомі донорам, тож такі великі кошти нам ніхто не давав. І ми почали з менш серйозних завдань.

Підтримувати організацію вирішили… через хостел

У межах «Д.О.М.48.24» ми почали проводити маленькі заходи. Заснували  заняття з робототехніки для дітей, які існували безкоштовно протягом двох років. Потім проводили театральний фестиваль із провідними колективами з України. Робили й мистецькі проєкти. У цей час я подавалася на різні навчання, аби зрозуміти принципи керування неприбутковою організацією тощо.

Одним із перших серйозних проєктів стало соціальне підприємництво «Простір ВДОМА», в якому ми зараз існуємо. Спочатку у нас була кімната у 40 квадратних метрів і було дуже страшно, де ми братимемо кошти на оплату оренди. Але хвилювалися дарма. Зараз ми вже орендуємо 300 квадратних метрів.

Половину приміщення зайняв офіс громадської організації, інша половина стала хостелом. Ми подумали, що це гарна ідея, щоб отримувати доходи, сплачувати за оренду та підтримувати діяльність організації. Це було зручно. Наприклад, коли інші організації проводили в нас свої заходи,вони селили в хостелі своїх гостей.

Одна з кімнат хостелу

Коли почалася пандемія, ми зазнали втрат одразу в обох напрямах: ніхто не влаштовував події та не подорожував, а, відповідно, і не селився у хостел. Я ходила на консультації до представників бізнесу, і мені так ніхто й не відповів, чи варто закриватися. І я подумала: «Гаразд, а чим ми можемо бути корисними в такій ситуації?». А ми до цього проводили певні події, повʼязані з домашнім насильством та психологічною допомогою. Так виникла ідея відкрити кризову кімнату, куди могли б прийти жінки з дітьми, які опинилися у складних життєвих ситуаціях.

Добилися від міста спецприміщення для кризової кімнати

Важко першим щось запускати, коли не знаєш, чи буде попит. А він був. Перших постраждалих до нас спрямували, ще коли ми не до кінця були готові відкриватися. У нас були окремі кімнати, адже психологічно неправильно жінок у такому стані розміщувати з іншими. Ми могли прийняти одночасно три родини. Кризова кімната – це короткотермінове розміщення – на кілька перших днів. А далі, якщо жінка не може розв’язати житлове питання, її переводять у Центр соціальної реабілітації. Хоча одна жінка поважного віку вже два роки в нас живе – їй просто нікуди йти.

Кризова кімната для жінок від «Д.О.М.48.24»

Кризова кімната функціонувала у нас приблизно 10 місяців. Після того ми мали кількамісячну перерву, під час якої добилися, аби місто виділило спеціальне приміщення під кризову кімнату. Загалом до повномасштабних військових дій вона була майже готова – бракувало лише кількох закупівель. Але зараз всі відволіклися на інше. Коли повернемося знову до звичайної роботи, сподіваюсь, її швидко запустять.

Стигматизація ромів підштовхнула до нового проєкту

Ще один наш проєкт – «Соціальна пральня». Він став продовженням кризової кімнати. Перша жінка, яка до нас потрапила, була ромкою. Вона не вміла читати й писати, тому їй було складно з пошуком роботи. Вона відчувала сильну стигматизацію від суспільства. Коли все ж знайшла сезонну роботу на пральні й добре працювала, її все одно не взяли через національність. І ми захотіли створити для неї та інших жінок можливості для праці.

Я помітила один тендер на закупівлю обладнання для соціальної пральні, запитала поради в іншої організації. Ми написали грантову заявку й закупили перші комплекти такої техніки. Так вдалося прилаштувати кілька жінок. Проблема була з пошуком клієнтів, адже для того, щоб це стало бізнесом, треба було більше обладнання. Зараз ми працюємо над тим, щоб розробити бізнес-модель, яка дійсно буде приносити кошти.

Фото: Наталія Вишневецька

А ще в нас був класний проєкт «Краш кава». Це була кампанія з протидії аб’юзивним стосункам, розрахована на молодих дівчат. Ми надрукували стаканчики та передали до різних кав’ярень. На них був QR-код, за яким дівчата могли переходити на нашу Instagram-сторінку та дізнаватися більше про протидію домашньому насильству.

Організовували також і культурні події. У нас в команді є поети, маємо музичну кімнату, де проводили дитячі заняття з раннього розвитку і влаштовували концерти. Також мали класні проєкти з розвитку молодих митців. Сподіваюся, що ми до цього повернемося.  

Відчувала, що буде нова фаза війни

У глибині душі я відчувала, що, найімовірніше, нова фаза війни все ж буде. Адже бачила, що відбувалося в Донецьку. Проте я сподівалася, що війна не буде такою масштабною. Але якраз майже перед вторгненням я була на Шрі-Ланці, де також відпочивали багато людей із Казахстану та Росії. Вже тоді між нами відчувалося напруження. Таке враження, що їм у відпустці більше нічого було обговорювати, крім України. Лунало щось про те, що «в Україні нацизм». І я спеціально одягала вишиванку, щоб змусити їх бачити українців і мовчати.

Визначити план дій у випадку можливого вторгнення нас змусили донори, які зібрали партнерські організації та запитали, що ми про це думаємо. Нашу команду як кошенят тикнули в мисочку з молоком і сказали: «Якщо війна, то що?». І ми почали планувати, що будемо робити. Я дізнавалася у членів команди, якими будуть їхні особисті дії: хто виїде, а хто залишиться і включиться в роботу.

Читайте також: «Щотижня допомагаємо 10 тисячам людей». Як «Київська полуниця» підтримує українців у прифронтових містах

І, власне, коли 24 лютого все сталося, мені легше було знати, що я зараз піду на роботу, а там є команда. Наступного дня ми зібралися. Виїхала за кордон лише одна колега пізніше, і ми перепланували роботу так, щоб і вона дистанційно могла бути корисною. Незабаром вона вже повернеться. Крім того, додалися нові члени команди.

Хостел перетворили на прихисток для переселенців

Свій хостел ми вирішили перетворити на тимчасовий прихисток для переселенців. За оренду приміщення ми платили меншу суму лише один місяць, а потім повернулися до попередньої ціни. Разом із комунальними платежами виходила доволі велика сума. Дозволити собі утримувати притулок ми змогли завдяки грантам.

У нас ще були кімнати, в яких ми раніше проводили події. Там ми облаштували додаткові спальні місця. Моя знайома зателефонувала й сказала, що є людина, яка може привезти багато матраців. Відповідно, ми буквально через кілька днів мали 65 місць замість 25.

Прихисток для переселенців на базі хостелу

Поселятися у нас переселенцям радила міська рада. В Івано-Франківську організували чергування на вокзалі, і людей, які приїжджали евакуаційними потягами, розподіляли по різних притулках, зокрема й до нас.

Оскільки ми мали досвід керування кризовою кімнатою, то розуміли, з чим будемо зіштовхуватися. Люди бувають різні: хтось на тлі стресу починає пити та конфліктувати, а буває, що люди між собою не вживаються. І всьому цьому треба давати раду. Одразу вирішили, що започаткуємо якісь активності для дітей, аби батькам не довелося бавитися з ними 24 години без перестанку.

Розваги для дітей у прихистку

Не всі поспішали ховатися під час сирен

Перші люди, які до нас прибували, були дуже розгублені. Вони їхали, не знаючи куди й чи надовго. Коли вони приїжджали, їм було головне поспати, адже дорога могла тривати по кілька днів. Але я б не сказала, що помітила у когось розпач. В очах читалася втома та потреба спокою і тепла.

Люди, які переїхали до нас із місць активних бойових дій, часто ігнорували повітряні тривоги. Ми з переселенцями домовилися, що коли чуємо сирену – одразу йдемо у підвал, навіть якщо це ніч. Так от люди з Чернігова та Харкова спокійно на мене дивилися і казали: «Нам не страшно. Ви йдіть, ми не підемо». І додавали: «Ми тут навіть у коридор не ховаємося, тому що ви просто не усвідомлюєте, що ми пережили».

Зараз у нас мешкають до 30 людей. Цифра змінюється, тому що люди почали виїжджати. Багато родин повернулися до Києва та Чернігова. Поки що ми залишаємо пустими деякі додаткові місця, адже домовилися з жіночою організацією, що вони зроблять філіал таких притулків для своєї цільової аудиторії. І тому бережемо для них кімнату.

На базі прихистку зʼявився гуманітарний штаб

На базі нашої організації також зʼявився гуманітарний штаб. Сталося це абсолютно неочікувано. Ми опублікували допис, що відкриваємо прихисток і потребуємо постільної білизни, подушок, ковдр і продуктів. І буквально за пів дня у нас уже був невеличкий склад з усім необхідним на перший час.

Гуманітарний штаб на базі прихистку

Згодом усе це накопичувалося. Ми почали вести облік, щоб знати, що маємо. Почали роздавати все волонтерам, які їхали до військових та до цивільних у постраждалі міста. Нас дуже часто знаходили абсолютно незнайомі люди. Одного разу мені подзвонила якась жінка з-за кордону і сказала, що відправила нам вантажівку гуманітарної допомоги з Нідерландів.

Досі працюємо в такому темпі. Якщо просять прийняти вантаж – приймаємо. Навіть почали отримувати кошти на самостійні закупівлі всього необхідного. А ще маємо дружні організації – за потреби одне з одним ділимося наявним у наших штабах.

Гуманітарний штаб на базі прихистку

Продовжимо допомагати переселенцям та жінкам у кризі

До повномасштабного вторгнення у нашому статуті діяльності одним із перших пунктів була допомога внутрішньо переміщеним особам. І ми планували цей пункт прибрати, адже нам здавалося, що всі переселенці вже інтегрувалися. Тож головне у наших планах на майбутнє – залишити цей пункт як нашу ціль.

І попередня наша діяльність із допомоги жінкам теж матиме продовження. Вони залишаються непропорційно вразливішими за чоловіків. Під час війни багато жінок залишилися з дітьми без підтримки, домівки та фінансової незалежності.

Звісно, залишимо в роботі соціальне підприємництво як допомогу людям повернутися до нормального життя та знайти заробіток. А також культурні події, адже вони допомагають пережити важкі моменти та розвиватися як нація.

Відео дня

Суспільство

ЗСУ збили ворожий гелікоптер Ка-52 на підльоті до Зміїного

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

 Українські військові у середу, 29 червня, збили над Чорним морем російський гелікоптер Ка-52, що підлітав до острова Зміїний.

Про це повідомило Оперативне командування «Південь» на фейсбук-сторінці

«Напередодні один із чотирьох гелікоптерів Ка-52, що увечері підлітав до Зміїного, дістав пошкодження та впав у море між островом Зміїним та Одеським газоконденсатним родовищем. Рашисти намагалися організувати пошуково-рятувальну операцію. Але гелікоптер запросив посадку на борту «Москви»», – ідеться в повідомленні.

Зазначається, що намагаючись знизити інтенсивність ракетно-артилерійського вогню Збройних сил України по острову Зміїний, росіяни двічі вночі атакували чорноморське узбережжя на півдні Одещини винищувачами Су-35. Ворожі літаки випустили три ракети Х-31Д. Втрат та руйнувань не зафіксовано.

Читайте також«Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь

Нагадаємо, внаслідок вдалої операції ЗСУ, росіяни поспіхом евакуювали залишки гарнізону з острова Зміїний двома швидкісними катерами і залишили його. Наразі Зміїний димить, лунають вибухи. Остаточні результати операції дорозвідуються.

Також Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний показав, як ЗСУ звільняли острів Зміїний.

Фото: pixabay.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

Підрозділ Аеророзвідки «Карлсон» знищив ворожу базу на Херсонщині (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Аеророзвідка «Карлсон» на Херсонщині знищила базу російських окупантів, на якій розміщували вантажні авто.

Відео опублікували на ютуб-каналі Аеророзвідки «Карлсон».

«Рідні, милі краєвиди. А ще миліше бачити, як знищуються орківські бази. Сумісна та якісна праця, і ніякої магії», — йдеться у повідомленні.

Читайте також: «Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь

Про підрозділ

Спецпідрозділ «Карлсон» — формування добровольців, частина з яких до війні не знала армійської справи. Від 24 лютого вони об’єдналися заради перемоги. За цей час бійці стали асами сучасної війни, спецами нових технологій, а також – кращим розвідувальним підрозділом на Херсонщині.

Нагадаємо, ССО України показали унікальні кадри роботи снайперів на війні.

Як ми повідомляли раніше, вийшов документальний фільм про підрозділ аеророзвідки «Карлсон».

Фото: скриншот із відео.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

«Я не можу сказати: наберіть завтра, подумаємо». Як киянин на байку став Святим Миколаєм для наших бійців

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Максим – киянин, який захоплюється мотоциклами й присвятив цій справі частину свого життя. До повномасштабного вторгнення він займався продажем та ремонтом байків, а після 24-го лютого став волонтером.

Оскільки за кермом автівки хлопець бував всього кілька разів, улюблений мотоцикл став єдиним і головним способом доставляти допомогу нашим захисникам. На байку Максиму навіть вдалося заїхати під Гостомель, коли там намагався висадитися російський десант.

Сьогодні він продовжує волонтерити, адже війна пішла з Києва, але не з усієї України. Максим закриває запити бійців і вигадує, як доставити необхідне спорядження туди, де не замовкають снаряди окупантів. Каже, поки українські бійці стоять – не має права опускати руки.

Мотоцикл і я – одне ціле 

За свої 30 років на машині я їздив двічі. По парковці. Решту свого життя я провів на двох колесах. Спершу це були велосипеди, потім мопеди, а вже зараз це мотоцикли. У авто я почуваюся невпевнено: ним не можна маневрувати. А от з мотоциклом – я одне ціле. Я точно знаю, що у відповідальний момент на нього можна покластися. 

Початок повномасштабної війни я проспав. Прокинувся на енний дзвінок коханої. Вже за 20 хвилин був у неї під будинком. На вулицях Києва був хаос: люди йшли групами, з сумками та котами у руках, на заправках водії мало не билися за бензин, а дороги були забиті в усіх напрямках. Але для мотоцикла – це не проблема. І поки усі стояли в заторах – я швидесенько доїхав. 

волонтер на байку

Перший і другий день я не знав, що краще, який варіант обрати: найголовнішим завданням було зберегти життя своїй дівчині. Тож я знайшов бензин, вивіз кохану до Білої Церкви і разом з іншими волонтерами попросив її їхати на захід. Сам повернувся до Києва. 

Від кухаря морпіхів до волонтера – один крок 

До 24-го лютого я продавав мотоцикли, екіпірування до них і займався ремонтом цих залізних коней. Звісно, що з початком повномасштабного вторгнення робота зупинилася миттєво. Що робити і як допомогти? Ці питання, як і в кожного з нас, вирували в моїй голові. 

Довго думати не довелося – подзвонив знайомий, сказав, що потрібні кухарі: годувати морських піхотинців. Я погодився одразу, бо досвід готувати на сотні людей був. Три дні разом з командою я годував щонайменше 200 військовослужбовців, які боронили столицю від ворога. 

На щастя, продукти нам привозили і шукати їх необхідності не було. Але я знав, що армійцям бракує військового оснащення, і взяв на себе цю відповідальність. Спальники, каремати, наколінники, дрібне оснащення, яке зміг – дістав. А от де взяти ті ж шоломи чи бронежилети – навіть не здогадувався. 

Магазини для автоматів

На четвертий день ранок почався з дзвінків до волонтерів. Я зателефонував кожному, кого знав і чий номер був у мене в телефоні. Я забирав все, що давали волонтери і віз у частину морських піхотинців. Тягати речі довелося на собі, брав велетенський рюкзак, запаковував так, що він мало не тріщав. А те, що не влазило у наплічник, – кріпив до мотоцикла. Скотчем чи просто прив’язував мотузками. І віз. 

Так минуло кілька днів, у частині зрозуміли, що я потрібен їм, як волонтер, а не кухар. Адже, як з’ясувалося, домовлятися про різноманітні та необхідні речі для військових я вмію не гірше, ніж кермувати залізним конем. 

Перша поїздка на позиції 

Буквально за тиждень у нас сформувалася команда з 4 людей: я, моя дівчина і її дві подруги. Вони у Львові, я – в Києві. У соцмережах дівчата збирали гроші, аби придбати необхідне. Почали з дріб’язку: трошки наколінників, трошки плитоносок, трошки шкарпеток. Вони закуповувалися на заході, поки столиця стояла порожньою, і відправляли до мене через інших волонтерів.

Перша поїздка на позиції до бійців запам’яталася найдужче. Ранок і дощ стіною. Хлопці вже виїхали з частини. У них не було ані дощовиків, ані навіть рукавичок. Купити, щоб передати їм, я вже не встигав. І раптово, ніби той грім, мені доїхала посилка зі Львова від дівчат. Я не знав, що в ній, думав, може, ще наколінники. Але ні. Це були такі потрібні рукавички і дощовики. 

Читайте також: ЗСУ б’ють окупантів, а ми – тату. Як Саша Енімал організував благодійну тусовку тату-майстрів і зібрав ₴500 тис. на армію

Я не думав, просто зібрав все, що було у рюкзак, ще трохи причепив до мотоциклу і поїхав. Відверто, я не знав, де точно розташовані позиції наших військових. Але втрачати час – було би безвідповідально. Найбільший бонус мотоциклу – оперативність. З одного кінця міста в інший я доїхав дуже швидко, настільки, що мало не загубився і не поїхав далі. Зупинився вчасно, щоби спробувати подзвонити і дізнатися куди далі. 

Бійці зорієнтували мене і вже чекали, коли я під’їжджав. Кажуть, що почули здалеку. Бо мінус мотоциклу – його гучність. І ці щасливі очі військових, коли я почав витягати з рюкзака дощовики і рукавички. Ніби малі діти, розбирали все одразу з рук, натягали на себе і дякували. Здавалося б, просто рукавички, а скільки слів подяки я почув.

Страшно їхати не до військових, а повертатися від них

Вдячність військових і розуміння, що є можливість їм допомогти – підбадьорили до наступних поїздок. Їхати до найближчого блокпосту біля зони бойових дій чи позицій не страшно. Чесно. Пам’ятаю, як завіз посилку під Гостомель. Там гатили з артилерії так, що мотоцикл ніхто не чув, але і страшно не було. Бо є розуміння: я їду до тих, хто мене захищає. Я знаю, що зобов’язаний доїхати, бо везу важливі речі. 

Це можуть бути плити для бронежилетів (і від надважкого рюкзаку спина відмовляється вирівнюватися), це можуть бути дорогі тепловізори (і ти не маєш права впасти, бо ніхто міняти на нові не буде). А ще бійці завжди чекають з чаєм і намагаються нагодувати, бо хочуть віддячити. Звісно, якщо дозволяє ситуація довкола. А от їхати геть завжди неприємно. Здавалося, наче залишаю їх сам на сам з ворогом.

Військовий поруч з байком

Понад 10 підрозділів підопічних 

За місяць наша маленька команда почала забезпечувати більш як 10 підрозділів. Тих, хто увесь березень захищав столицю. Я шукав і знаходив те, що було потрібно найбільше: від баулів (великих сумок) та магазинів для набоїв до коптерів. Тут і знадобилися мої робочі навички: знайти, перевірити якість і ще й про знижку домовитися.

Пам’ятаю своє здивування, коли дівчата за три години зібрали 100 тисяч гривень і вже зранку я забрав новенький тепловізор. А на позиціях він з’явився через півгодини з того моменту, як я вперше взяв його до рук. 

Волонтерська допомога для ЗСУ

Щодня від ранку й до вечора я не випускав телефон із рук. А у перервах мотався по місту. Бо волонтерство – це про вічні телефонні дзвінки, повідомлення і про десятки коробок. У руках, або примотаних до мотоциклу. 

Дозволяв собі відпочити тільки вже пізно ввечері, коли нарешті повертався додому. Я колекціоную вінілові платівки, тож слухав музику і дивився спалахи війни у столиці з вікна 24-го поверху. 

Бійці кажуть, я для них, як Святий Миколай: з бородою і подарунками

Окупантів відбили від столиці подалі. Це означало, що й бійці, яких ми забезпечували, будуть переміщатися вглиб країни. Тож наша маленька команда почала працювати на випередження. Я дізнавався, коли орієнтовно той чи інший підрозділ буде вирушати на схід, і що з нагального їм потрібно. 

Дівчата почали закуповувати амуніцію партіями, а моя квартира перетворилася на справжнісінький склад. 

Коробки стояли в коридорі, біля ліжка, за ліжком, навіть на підземному паркінгу, поруч з мотоциклом – всюди, де я міг їх поставити. Крім військового оснащення, вдома почали з’являтися «сувеніри» від бійців. Хлопці передавали гільзи від набоїв, уламки російських літаків і консерви. Без жартів, консерви з м’ясом та рибою, казали, щоб я не голодував. 

За час повномасштабного вторгнення я проїхав близько 6 тис. км 

За чотири місяці мого волонтерства з’явилася невелика, але злагоджена система. Працює періодично зі збоями, але ж працює! Я знайшов підрядників майже під кожен запит військових. 

Максим на байку

Вже точно знаю, якої якості мають бути підсумки під гранати, де спробувати на міцність плити для бронежилетів і як доставити посилки під самий Бахмут мало не в руки бійцям. Так, це складно і трохи втомлює, але поки стоять українські бійці – я не можу опустити руки і сказати: «Наберіть завтра, подумаємо». 

Відео дня
Читати далі