Суспільство
Притулок для речей: як старий гардероб зробить вас благодійником
Стати благодійником, віддавши старий одяг, тепер легко можна в одній харківській крамниці.
Стати благодійником, віддавши старий одяг, тепер легко можна в одній харківській крамниці. Засновниця соціального магазину “Ясна річ” щомісяця передає близько 5000 гривень та торби з одягом на благодійність. У цьому притулку для старих речей є ще й взуття, книги, аксесуари та іграшки.
Крамниця підтримує не тільки нужденних, а й різні проекти, у яких недостатньо фінансування для запуску. Засновниця магазину Наталія Рябуха вирішила піти далі і створити “Центр дарування”, де кожен бажаючий може прийти і взяти собі речі першої необхідності.
Наталія Рябуха
Засновниця крамниці “Ясна річ”. Підприємницькою діяльністю займається ще з 2010 року. Також є головою ГО “Мереф’янська альтернатива” і тренером з соціального підприємництва.
Притулок для старих речей
Ідея нашого магазину “Ясна річ” полягає в тому, що люди можуть прийти і віддати сюди одяг, взуття, книги, аксесуари та будь-які інші речі. Це такий притулок для одежі, яка вже не потрібна її власникам. Що ми робимо далі? Частину одягу продаємо, а 90% сортується і віддається в організації, які допомагають нужденним. Це можуть бути і бездомні, і багатодітні сім”ї, і лікарні, і притулки.
Щомісяця нам вдається зібрати і передати на соціальні проекти 2000-5000 гривень. Ми намагаємось підтримувати відомі ініціативи у Харкові, такі як ЕМАУС, “Лікарняні клоуни”, День музики та інші. Якщо проекту для реалізації не вистачає невеликої суми коштів – звертаються до нас.
Про наші заслуги можна дізнатись зі сторінки у Фейсбук. Там публікуємо звіти, щоб люди, які віддають одяг, впевнились у тому, що речі дійшли до адресата.
Назва “Ясна річ” співзвучна з нашою місією – робити прозоро і зрозуміло справу, яка принесе користь суспільству.
Ми відмовились від пластикових пакетів. Загортаємо покупки у папір, у крайньому випадку – у вже використаний целофан, якщо покупець не проти. Наша крамниця намагається поширювати культуру свідомого споживання. Постійно проводимо майстер-класи з переробки старих речей у нові, лекції про те, як купувати менше і гарно виглядати при цьому. Проте головна мета – благодійність.
“Приносьте одяг, як для кращої подруги”
Основний дохід крамниця отримує від продажу тих 10% одягу. Частина прибутку йде на власні витрати, а частина на підтримку проектів.
Нещодавно ми почали вести статистику, яка показала, що 240-360 людей щомісяця приносять речі у крамницю. Насправді, ми вважали, що до нас приходить менше, тому були дуже зворушені і здивовані.
Ми просимо передавати речі, як для кращої подруги. Головний принцип – одяг та взуття мають бути чистими та цілими. Але ми ж не перевіряємо одяг на вході. Під час сортування вже можемо побачити речі, які навіть віддати неможливо. Приносять і взуття з відклеєною підошвою, рвану нижню білизну, шкарпетки з різних пар. Ми були б раді, що такі речі можна було утилізувати, але поки не знайшли спосіб.
Влітку приносять шуби, а взимку сарафани
Більша частина речей йде у благодійні організації, у нас немає місця, де це все зберігати. Тому просимо приносити одяг по сезону: взимку – куртки чи теплі светри, влітку – сарафани чи футболки. Але частіше трапляється навпаки. Люди перебирають гардероб в кінці сезону і виходить, що у нас восени багато літніх речей.
У нас ви можете купити одяг, як в секонд-хенді. Але це речі не привезені з-за кордону, їх передають харків’яни. Кожен має розуміти, що, приносячи або купуючи річ, ви стаєте частиною глобальної місії.
Є речі від однієї гривні. Але все залежить від одягу. Буває, якісь гламурні дівчата принесуть дорогі брендові шуби чи взуття, яке можна продати за 1000 гривень. А нещодавно у нас був розпродаж, де всі літні речі коштували 10 гривень.
Починали з допомоги переселенцям
Перший свій магазин “Шафа добрих речей” ми відкрили ще в 2014 році. На той час у місті було багато переселенців, яким ми, так само як і пів-Харкова, допомагали речами. Робили все, що могли.
Через два роки, коли все трохи заспокоїлось, ми зрозуміли, що магазин може отримувати прибуток. Частина людей, які були з нами на початку, працюють і зараз. Але вже за зарплату. Ми намагаємось забезпечувати робочі місця переселенцям, або багатодітним мамам. Але вони не можуть працювати повноцінно весь тиждень. Тому робимо графік і хтось працює два, хтось – три дні.
Коли крамниця повноцінно працювала, ми вирішили відкрити ще й другу. Для цього звернулись у Фонд Східна Європа, який реалізував проект з підтримки соціального підприємництва у співпраці з Childfund Deutschland e.V. за кошти Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Федеративної Республіки Німеччина. Завдяки підтримці від Фонду ми отримали обладнання у крамницю на сумму 125 000 гривень. На відміну від того, як це було на початку: ми тягнули з дому ящики, робили якісь полиці, бо намагались зекономити якомога більше.
Від крамниці до хабу
У крамниці не дуже багато місця і нам стає вже затісно. Тому зараз шукаємо приміщення під великий соціальний хаб – “Центр дарування”.
Є багато людей, які насправді потребують допомоги. Всі ж бачать бабусь та дідусів, які бідно одягнені, і їм потрібні хоча б якісь речі. От їм хочеться допомогти. Але благодійні організації не працюють з ними. Ми ж проводили ярмарки, куди приходили люди пенсійного віку і брали речі, але зовсім мало.
Тому хочеться зробити такий центр, куди б могли приходити люди і брати собі одяг. Речей багато і проблема у тому, щоб вони дійшли до тих, кому дійсно необхідні.
Ще одна ідея цього центру – швейно-ремонтна майстерня. По-перше, завдяки їй ми могли б створювати додаткові робочі місця для людей пенсійного віку. По-друге, приносять багато класних речей, але з певними дефектами. Я розумію, що молодим людям не хочеться ремонтувати, або немає на це навиків. А якщо одяг трохи підлатати, то можна продати за хороші гроші.
Але поки це лише на рівні ідеї. Єдина перешкода на шляху до створення омріяного центру – немає приміщення. Самі ми не потягнемо. Приміщення 150-200 кв. м. коштує дорого, а у нас і так йде багато витрат на утримання двох магазинів. Якщо знайдеться спонсор на приміщення, то ремонт і інші витрати ми готові взяти на себе. А далі плануємо відкрити ще кілька точок крамниці у місті, щоб можна було утримувати центр самостійно.
Потреба у нашій роботі є. Ми є такою ланкою, куди з легкою душею можна принести речі і знати, що вони підуть у потрібне місце. Так ми всі разом робимо одну справу.
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Соціальне підприємництво як інноваційний механізм вирішення питань суспільного розвитку», що реалізується Фондом Східна Європа та громадською організацією ChildFund Deutschland e.V. і є частиною програми «Сприяння розвитку міжсекторного партнерства в цілях захисту інтересів дітей: долучення ВПО до активних учасників процесу». Проект виконується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Точка зору, відображена у цій публікації може не співпадати з точкою зору Фонду Східна Європа, ChildFund Deutschland e.V. чи Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Федеративної Республіки Німеччина.
Суспільство
Після загибелі свого чоловіка-військового Михайла киянка Наталя Реуцька не могла змусити себе бодай спробувати спекти щось смачненьке: це була її віддушина довгі роки, але тут як відрізало.
Донька Катерина знайшла спосіб повернути мамі улюблене заняття і вшанувати пам’ять батька. Так відкрилася затишна кондитерська «Тихий куточок».
ШоТам розповідає історію сім’ї, що втратила найцінніше, але продовжує нести пам’ять про свого тата й чоловіка.
Катерина Реуцька
донька загиблого Героя України Михайла Реуцького, співзасновниця «Тихого куточка»
Думали, що смерть його обійде
Моя мама вже досить давно займається випічкою. Пам’ятаю, що ще з 2014 року проходила різні курси, випікала вдома — ми з братом були менші, тож на роботу вона не ходила. Завжди робила тортики на свята, інколи пекла щось і на замовлення, але переважно для друзів чи знайомих.
Але потім мама пішла на роботу, і часу на хобі не завжди вистачало. Як почалось повномасштабне вторгнення, взагалі не до того було.
24 лютого вночі мені не спалось, і я побачила новини, що в нас почали закриватися аеропорти. Тато теж не спав, тож я побігла обговорити це з ним. Він казав, що от-от почнеться війна. Я повернулася до своєї кімнати й почула вибух — у новинах одразу посипалися повідомлення про обстріли по всій Україні. Я знову побігла до нього: «Тату, війна! Стріляють!». Я плакала, тато мене заспокоював.
За хвилин 20 йому подзвонили побратими: «Тихий, кулею до нас! Йдемо воювати!», і за 5 хвилин він пішов на війну — боронити Київ.
Далі було звільнення Київщини, Харківщини, околиці Бахмуту й Соледар. Тато кілька разів отримував поранення, але повертався до своїх. І ось 18 лютого 2023 року його вбили під Бахмутом. У червні він став Героєм України. Посмертно.
Мені б хотілося, щоб він цю нагороду потримав у руках, адже інші свої відзнаки він дуже беріг: не раз ми гуглили, як їх правильно розмістити на кітелі. Тато вдягався і задоволено показував мені.
Тож, маючи такого батька, просто неможливо опускати руки й нічого не робити. Ми робимо все, щоб його не забули, — нас це тримає на ногах. Нам хочеться бути вартими його.
Тихий — бо такий був наш тато
Втрата батька для нас дуже складна. Він на війні з 2014 року, і чесно, ми не очікували, що може так статися — чомусь була думка, що його точно смерть обійде, бо так було вже тисячі разів.
Після загибелі тата мама продовжила працювати на своїй роботі — контролеркою якості в мережі магазинів, — але з кожним днем ставало тяжче. Вона почала зіштовхуватися з нерозумінням від колег, при ній жартували на тему ухиляння від армії, казали: «Хай воюють бідні», хоч про її втрату знали всі. Мама щоразу приходила додому в сльозах, а я її вмовляла звільнитись. Вона ж боялася втратити стабільність.
Description for this block. Use this space for describing your block. Any text will do. Description for this block. You can use this space for describing your block.
Останньою краплею стали слова керівника, мовляв, «досить цього горя — відпусти, треба на корпоратив прийти й веселитися». Мама звільнилась, а я запропонувала створити таке місце, де ми зможемо вшанувати пам’ять про тата.
І от у перший день після маминого звільнення, в жовтні 2024 року, ми придумали назву та саму концепцію кондитерської. Поїхали з мамою на Хрещатик, в КМДА, бо якраз активно займались перейменуванням парку та вулиці на честь тата. А тоді зайшли в кав’ярню, замовили какао і багато говорили.
Я сказала, що мені б хотілося мати таку назву, яка буде асоціюватися з татом, але при цьому говорити не тільки про нього. Позивний нашого тата — Тихий: він і справді завжди був таким спокійним, затишним. Тож ідея прийшла миттєво — «Тихий куточок», адже це й про нього, і про тепло та домівку. Задум було не спинити — я дуже загорілася, взялась продумувати, як усе буде. Мама ж була більш приземлена.
Коли тато загинув, вона до випічки зовсім не бралася. Казала, що для того, аби готувати, треба мати певний настрій, хороші думки — тоді все смачно й виходить. Але 12 листопада 2024 року вона приготувала перший смаколик після втрати — брауні. У той же день я намалювала логотип — мамин образ і постать тата, який стоїть за нею, — та запустила сторінки в соцмережах.
Боялися, що в нас купують з жалості
Так почалась історія нашої маленької справи. Мама пробувала нові рецепти, знаходила свої старі записи, тож асортимент ріс. Кожен смаколик вона детально пропрацьовувала кілька разів, а до перших замовлень ще й готувала мінікопію виробу, щоб спробувати й зрозуміти, чи все вдалося.
Готуємо ми не вдома, а на окремій квартирі. Там же й пакуємо, і я бігаю на пошту. Зараз у нас в середньому щодня близько 10 замовлень. Щоб доставка була зручною, ми вигадали наші тортики в коробочках, а в теплу пору додаємо акумулятори холоду, щоб точно все доїхало. У Києві ж можна забрати випічку особисто.
Якщо чесно, спочатку нам здавалося, що в нас замовляють десерти з жалості, наче хочуть просто допомогти. Але клієнти й досі повертаються за наступним замовленням, пишуть багато приємних слів про смак брауні та сінабонів.
Я веду наші соцмережі, налаштовую рекламу, тож радію, що ми зібрали таку свідому спільноту: я заходжу на сторінки підписників, і майже в кожного є, наприклад, збори для воїнів.
Одна пані, яка нещодавно втратила коханого на війні, робила в нас замовлення — ми й поговорили про її втрату, і надіслали смаколики з невеличким подарунком. То вона відписала, що ми її надихнули трошки стати на ноги. Це якраз те, чого нам хочеться, — щоб у людей з’являлися сили. Сили на те, щоб пам’ятати, вчитися жити далі.
Коли бачиш такі відгуки й від військових, що ось «я приїхав з бойового виїзду й забрав ваші смаколики. Вони мені так підняли настрій, і ми з побратимами ледь не побилися за останній шматочок рулетика», то це дуже тішить, бо для нас із мамою це теж можливість проживати горе. Робота нас відволікає, вона нас рятує — ми відчуваємо себе потрібними. Кондитерська приносить саме ті емоції, яких нам не вистачало ці два роки — чогось легкого, доброго й позитивного, адже зрозуміло, що ми сумні через втрату. А коли виходить подарувати радість людям зі спільними думками та позицією, то це чудово.
Коли мама готує, а я пакую замовлення, ми постійно згадуємо тата — вигадуємо, як би він реагував на те, чим ми займаємось, як би прибігав на кухню та нишком крав якийсь смаколик, як телефонував би й радів нашим успіхам.
Водночас це й тужливо, бо розуміємо, що цього всього більше ніколи не буде, але нашою справою ми створюємо для себе образ того, що він поруч з нами. Ми завдяки «Тихому куточку» немов воскресили його частинку. Для нас це вшанування його пам’яті, але не такої тягучої та болісної, а саме світлої — коли ти дивишся на небо й усміхаєшся.
Свій біль конвертую в дію
Ми хочемо, аби в нашому куточку не забували про те, що йде війна. Щоб пам’ятали про це щодня, але й не поринали в суцільне горе, а знаходили сили та підтримку одне в одному. Мій тато мені завжди казав, що треба триматися поруч з однодумцями, з тими, з ким у нас спільний шлях — це я й роблю зараз.
Читайте також: 10 справ полеглих воїнів, які продовжують або започаткували близькі на їхню честь
Мріємо і про фізичну точку, куди можна буде зайти. Я вже теж багато думала про такий простір — там точно буде окремий столик у куточку, завжди зарезервований для безвісті зниклих, загиблих і полонених. Туди ми будемо запрошувати психологів, робити майстер-класи. Там, окрім смаколиків та кави, буде ще й альбом, у який рідні зможуть вклеїти фотографію свого загиблого й розповісти про нього, — це така книжка «клієнтів», які не зможуть до нас прийти, але завжди будуть у нашому серці.
Чесно, люди не дуже звикли до таких місць і досі виривають пам’ятні таблички з татовим ім’ям чи ті, що нагадують про полонених. Але в мене поки є сили боротися — зокрема, завдяки «Тихому куточку».
Я вважаю, що наших людей потрібно привчати до культури пам’яті й робити це прямо зараз, не чекаючи на закінчення війни, адже спогади про загиблого лежать тільки в руках його родини. Це вони будуть його пам’ятати, але якщо робитимуть ще щось, про нього знатимуть й інші. Тому я свій біль конвертую в дію — мені так простіше. Треба брати цю пам’ять у руки й нести її іншим.
Чому це важливо? Люди думають, що наші втрати — це новини з Генштабу в цифрах. Але кожне число — це людина, історія, обличчя, ім’я, і нам потрібно, аби ці цифри перетворювалися в людей.
Фандрейзингова платформа UNITED24 1 березня 2025 запустила розіграш 100 футболок із фразою про костюм, яку Володимир Зеленський сказав у Білому домі. За менше ніж два тижні благодійники з усього світу мільйон доларів на евакуаційні машини.
Про це повідомили в UNITED24.
Чорні футболки з надписом «Я вдягну костюм, коли закінчиться війна» та логотипом платформи розігрували за внески від 24 доларів. За зібрані кошти вдасться придбати майже три медичні евакуаційні машини для порятунку військових.
В UNITED24 подякували за внески благодійників та зазначили, що невдовзі зв’яжуться з переможцями розіграшу.
Читайте також: Співзасновник Netflix задонатив 2 млн доларів для українських медиків на фронті
Про фонд UNITED24
UNITED24 — це офіційна фандрейзингова платформа України. Завдяки цьому проєкту можна задонатити за п’ятьма напрямками:
- «Оборона»;
- «Гуманітарне розмінування»;
- «Медична допомога»;
- «Відбудова України»;
- «Освіта та наука».
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UNITED24
Американський бізнесмен, меценат та співзасновник платформи Netflix Рід Гастінгс передав українському фонду White Stork два мільйони доларів. Організація допомагає українським медикам на передовій.
Про це повідомили у виданні Deadline.
Благодійний фонд співпрацює з постачальниками в США, Європі та України без посередників.
У США організація офіційно зареєструвала фонд White Stork, який очолюють американські ветерани. В Україні вона діє як благодійна організація «БФ Лелека-Україна».
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Благодійники забезпечують медиків транспортом, турнікетами, аптечками, засобами РЕБ, рюкзаками та іншими необхідними речима.
Раніше Рід Гастінгс уже передавав українському благодійному фонду Razom for Ukraine мільйон доларів.
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: Getty Images
