Михайло з дитинства мріяв бути військовим. У 17 років пройшов складний відбір за стандартами НАТО до бригади «Рубіж», а в 18 — долучився до її лав. Після складного поранення на Світлодарській дузі чоловік довго відновлювався, заново вчився ходити, але не падав духом. Михайло навчився робити протези й тепер допомагає зробити перші кроки іншим захисникам.
#ШоТам розповідає про ветерана з ампутацією, який створює протези собі та українським військовим.
Протези перевіряє на собі
Михайло Грисевич родом із Волині. Як і старший брат, долучився до війська ще в період АТО. Поранення отримав 23 грудня 2019 року. Вийшов з окопної лінії замінити розтяжку, і практично в той момент почався російський обстріл.
Попри складні поранення, захисник усе одно залишався у свідомості: як парамедик взводу продовжував давати настанови побратимам. Через пошкодження всіх кінцівок Михайло довго відновлювався, спершу був у Дніпрі, потім — у Києві. Уперше сів на четвертий місяць після поранення, а перший крок на протезі зробив аж через пів року. Чуттєвості в лівій руці не має і досі.

Коли настав час обслуговувати свій протез, Михайло звернувся в спеціалізований центр. Там дізнався про вакансію помічника протезиста й погодився. Відтоді Михайло працює в протезному центрі «Без обмежень» — спершу вчився і займався підсобними роботами. Знання вдосконалював у США та Німеччині. Через півтора року виготовив протез для самого себе.
«А як перевірити, чи я нормальні протези роблю? Тільки на собі»,
— каже Михайло.

Чоловік зізнається, що наявність у нього протезу робить спілкування з пацієнтами більш довірливим:
«Мені достукатися до них простіше. Якщо я щось йому кажу, то, значить, я це вже відчув і розумію, про що я говорю. Я відштовхуюсь від того, що сам пережив».

«Я спробував одного протезиста, а потім змінив його на Михайла. Мені сподобалось. Бо він на протезі. Ступінь довіри до нього більший: він знає, що це таке»,
— ділиться Олександр, пацієнт Михайла.
Михайло вважає, що після поранення потрібно прийняти нову реальність і не падати духом.
«Не треба жаліти себе. Треба працювати»