Продавав уживані айфони — а тепер сокири українця купує Sony PlayStation

«Та кому взагалі потрібні сокири?» — думав колись Михайло Пересунько. Сьогодні ж він продає їх по всьому світу.

Підприємець шукав майстра ножів, а знайшов того, хто кує лише сокири — і саме вони стали бізнесом Ancient Smithy, який тепер працює навіть із Sony PlayStation. #ШОТАМ розповідає, як компанія пережила окупацію складу в Бучі, блекаути й тепер допомагає українським майстрам продавати свої вироби за кордоном.

Михайло Пересунько

засновник компанії Ancient Smithy

Власний бізнес закрився — і я пішов в IT 

До виробництва сокир я працював в IT-компанії проджект- і продакт-менеджером. Наші клієнти були з Європи та США. Але в IT я прийшов не тому, що з дитинства мріяв про цю сферу. 

До цього в мене був власний бізнес — я продавав уживані айфони. У 2014 році сталася революція, виріс долар, і мій фізичний бізнес почав згасати. Треба було шукати роботу, тож я пішов в IT, але бажання мати власний бізнес нікуди не поділося — у мене залишився сервісний центр із ремонту техніки. 

Також я ходив на зустрічі Young Business Club, де познайомився з хлопцем, який сказав: можна щось виробляти в Україні й продавати за кордон. Я подумав: якщо він може продавати, то чому я не можу? Я сам нічого не вмів виготовляти. Але, мабуть, умів продавати.

Шукав майстра ножів, а знайшов того, хто робить сокири

Я почав шукати людину, яка могла б щось виробляти. Через знайомого тестувальника дізнався про хлопця, який створював дуже класні ножі. Ми домовилися: він виготовляє, я продаю. 

Так і було: я давав гроші на матеріали, він зробив першу партію, і я її продав. Але далі виникла проблема: майстер не хотів масштабувати виробництво. Він хотів розвивати власне ім’я, боявся, що людина прийде до нього вчитися, забере ідеї, а потім стане конкурентом. Мене такий підхід не влаштовував, чекати роками, поки ім’я одного майстра стане відомим, я не хотів, тож почав шукати інших майстрів.

Тоді я побачив цікаву річ: українські ножі коштували дорожче, ніж закордоном. Там уже була серйозна конкуренція — австрійські, американські, пакистанські, індійські виробники. Я чесно говорив майстрам, що хочу продавати їхні вироби за кордон, і чомусь після цього вони називали ще вищу ціну. Я шукав, шукав — і зрештою знайшов одного хлопця на OLX. Але він сказав: «Ножі не роблю. Роблю сокири». Моя перша думка тоді була: «Та кому нафіг ті сокири потрібні?»

Минуло два чи три місяці — я так і не знайшов майстра за своїм запитом. Тоді повернувся до того хлопця і сказав: «Давай свої сокири. Спробуємо». І вони почали продаватися!

Наші бестселери придумали самі клієнти

У 2017 році вийшов серіал «Вікінги». Скандинавська тематика стала популярнішою, люди почали замовляти вироби у цьому стилі. Ми побачили тренд і почали робити такі речі. 

Але найкращі ідеї для нас — це запити клієнтів. Люди пишуть: «А можете зробити ось так?» Якщо кілька людей незалежно одне від одного просять зробити схожу річ, ми розуміємо: є попит. Тоді можемо спробувати запустити такий виріб на постійній основі. Тому багато наших бестселерів фактично придумали самі клієнти.

Більшість наших замовлень — подарункові. Здебільшого жінки дарують чоловікам, чоловіки — друзям, батьки — синам. Тому виріб має виглядати круто, а якщо він при цьому ще й функціональний і ним можна щось рубати — це взагалі чудово. Замовлення дуже різні: є фанати God of War, Marvel, різних міфологій, а комусь подобаються вікінгські чи кельтські мотиви.

Але тут є важливий момент: коли йдеться про відомі всесвіти, потрібно стежити за авторськими правами. Наприклад, Ubisoft створює Assassin’s Creed Valhalla. Ми не можемо просто взяти звідти дизайн і почати його виробляти.

Натомість із Sony PlayStation у нас є партнерські відносини. Для них ми робили сокиру для презентації нової версії God of War. Також для Santa Monica Studio — підрядника Sony, який працює над грою, — ми створили велику сокиру для офісу. А самому дизайнеру подарували молот, зроблений за його дизайном.

Мені подобається, коли такі речі працюють у дві сторони: ми беремо натхнення з улюблених всесвітів, а потім наші вироби самі стають їхньою фізичною частиною.

У 2022 році довелося повернутися в IT, щоб платити зарплати команді

На початку повномасштабної війни ми опинилися в дуже складній ситуації. Наш склад був у Бучі — в окупації. Ми не знали, що з ним і що взагалі робити далі. Але команда виявилася дуже сильною — частина людей поїхала на Захід України й змогла організувати відвантаження звідти.

Ще одна проблема була в грошах: кошти й товар залишилися на окупованій території. Мені довелося знову піти працювати в IT-компанію: у 2022 році я певний час працював там і фактично своєю зарплатою платив зарплату команді. Тоді було справді важко, ми не знали, що буде далі, але викрутилися.

Зі складом теж пощастило. Коли ми змогли туди повернутися, виявилося, що нічого критичного не сталося: були розбиті вікна, побиті уламками стіни, трохи пошкоджена стеля, деяке обладнання. Але нічого критичного не вкрали.

Ще однією проблемою стали блекаути, адже деякі виробничі процеси потребують дуже багато електроенергії. Наприклад, пневмомолот, яким кують метал, складно просто під’єднати до генератора чи інвертора з батареями, і це дуже дорого. Тому без електрики ми не можемо нормально працювати. Зараз намагаємося використовувати час, коли електроенергія є, щоб робити запаси на склад. Розуміємо, що взимку проблеми можуть повторитися.

У нашого коваля ремеслом займались ще прадід і дід — та таких майстрів дедалі менше

Я граю в ігри, під які ми створюємо вироби. І не лише «по роботі». God of War я проходив приблизно п’ять разів, мені справді подобається ця гра. Мені взагалі близька північна культура й історія. Цікаво, що з Київською Руссю вона теж пов’язана: вікінги припливали сюди, захоплювали території, століттями впливали на культуру. Зокрема, на ковальство, виготовлення зброї та інші ремесла. Тому для мене це не просто красивий стиль.

Мені подобається, що люди в нашій команді справді фанатіють від того, що роблять. Зазвичай ковалями стають не тому, що це найприбутковіша професія. Їм просто подобається ремесло. У нас є коваль, у якого цим займався дід, батько, він сам, а також прадід — ще за часів Австро-Угорщини.

Наша місія — об’єднувати таких майстрів і створювати речі, які люди захочуть передати у спадок. Ми створюємо не просто зброю, а артефакти. Коли ми подорожуємо, хтось привозить магнітик, хтось — мушлю з моря. Сам по собі цей предмет може бути зовсім простим, але для нас він має значення, бо нагадує про певний момент.

З виробничими професіями в Україні зараз дуже велика проблема. Ковалів і до війни було небагато, а тепер їх стало ще менше. Багато людей мобілізували, молоді люди не дуже хочуть іти вчитися на такі професії, тому знайти хорошого коваля складно. І це одна з головних проблем нашого бізнесу: нам бракує людей.

Ми намагаємося залучати жінок і дівчат там, де це можливо. Наприклад, частина команди займається декоруванням виробів — їх потрібно розмальовувати, промальовувати маленькі деталі. Але майстрів ми шукаємо постійно.

Пакистанська сокира втричі дешевша — та клієнти обирають українську

В Україні ми фактично не працюємо на масовий ринок — основні продажі йдуть за кордон. Там тренд на унікальні речі з’явився давно — подивіться на Ferrari чи Rolex: це дорогі речі, зокрема тому, що в них багато ручної роботи. Людям хочеться мати те, чого немає у всіх. 

Але тут є важлива різниця: ручна робота сама по собі не гарантує якості. Наш клієнт може вибрати дешевшу пакистанську версію, яка коштуватиме приблизно втричі менше, — а може вибрати нашу. І якщо він хоче максимально якісний виріб — він приходить до нас. Наші ціни досить високі, але ми хочемо, щоб майстри нормально заробляли, а вироби були високоякісними. 

В Україні наші сокири купують, але значно менше, ніж за кордоном — це наш основний ринок. Після початку повномасштабної війни іноземні клієнти поставилися до нас із розумінням. Був момент, коли товар просто завис на складах і клієнти писали: «Ми готові почекати. У вас війна, ми розуміємо». Для мене це було важливо.

Зараз у нас розподілена команда, і частина менеджерів працює за кордоном, там вони вже мають своїх контракторів. У США, наприклад, у нас приблизно десять людей.

Хочу, щоб Україну асоціювали з якісними товарами

Мені справді подобається те, чим я займаюся. І для мене це не лише бізнес. Я хочу, щоб Україна асоціювалася з якісним товаром. І хочу, щоб майстри, які працюють руками, могли нормально заробляти. В Україні таку роботу часто не цінують.

Наприклад, у нас є хлопець, який працював учителем художньої ковки. Але на цьому багато не заробиш. Ми намагаємося забирати таких людей до себе, бо для мене важливо підтримувати українських майстрів і поступово формувати асоціацію: Україна — це якісний товар.

Мені також подобається, що тут багато простору для творчості. Ми постійно можемо щось придумувати й тестувати. А найкраще — бачити реакцію людей, коли вони отримують виріб і самі знімають відео з відгуками.

Зараз працювати із закордонними клієнтами набагато простіше, ніж раніше. Є Нова пошта, Укрпошта, різні сервіси для виходу на іноземні ринки. Не потрібно, як колись, шукати посередників на кожному кроці. Тому я вважаю, що українським підприємцям варто пробувати виходити зі своїм продуктом туди, де українська ідея може знайти свого покупця.