Суспільство
Навіть у зруйновані будинки люди повертаються і першим ставлять прапор. Історія відновлення Снігурівської громади на Миколаївщині
«Орки» – лише так у розмовах місцеві жителі називають окупантів. Людей грабували, руйнували майно, викрадали авто, але найгірше – знущались над ними. Однак вісім місяців окупації не зламали надію жителів Миколаївщини. Нині тут вже відновлено комунікації, держава і донори допомагають відбудовувати житло, зруйноване обстрілами та повінню, і навіть запрацювала пекарня, що обслуговує громаду та навколишні села.
Про те, як оговтуються від окупації, плани на межі з мріями та виклики Снігурівської громади розказуємо у матеріалі ШоТам.
Іван Кухта
начальник Снігурівської міської військової адміністрації.
Возили гуманітарку, поки орки не замінували всі вʼїзди до Снігурівки
Наша громада провела в окупації з 19 березня по 10 листопада 2022 року. Відбувалось тут все: і пограбування, і побиття, і знущання над людьми. Майже весь цей час люди жили без світла та водопостачання – лише за допомогою генераторів люди могли хоч трохи поповнити запаси води.
З перших днів окупації тут шукали хлопців з територіальної оборони, співробітників поліції, ветеранів АТО, мисливців. Всіх, хто міг становити загрозу, направляли до створеного окупантами відділку поліції, де проводили допити і тортури.
А за кілька тижнів до відходу орки знахабніли зовсім: силоміць забирали транспортні засоби у людей – спочатку шукали дизельні машини, а під кінець брали навіть «жигулі». Все аби вивезти награбоване, бо на хребту багато не донесеш.
Сам я родом зі Снігурівки, але на момент вторгнення проживав у Миколаєві. У рідному місті були батьки, яким на щастя, вдалось майже одразу виїхати.
Тож спершу поїхав у Баштанку (ред. – місто на Миколаївщині, де ЗСУ зупинили ворога): допомагав жителям, які виїжджали з окупованої Снігурівки, та відправляв гуманітарні вантажі – хліб, воду і все, що було наявним. Яким чином? Наші шкільні автобуси, якими евакуювали людей, рухались і в зворотному напрямку. Тож ми завантажували транспорт всім життєво необхідним. Були непоодинокі випадки, коли орки забирали цю провізію і видавали як свою.
Перший місяць було відносно спокійно з вантажами. Але як тільки орки закінчили робити мінні загородження, Снігурівку закрили на вʼїзд та виїзд, як і весь евакуаційний маршрут з Херсону у цьому напрямку. Надалі з окупації виїжджали через Василівку Запорізької області.
Пріоритети відновлення: вода, електроенергія, житло
Начальником військової адміністрації мене призначили у грудні 2022 року. Першочергово потрібно було провести комунікації: воду та електроенергію. Далі – відновлення житла і вже потім адмінбудівель.
Близько 2 тисяч житлових будинків зазнали руйнувань від обстрілів. Кадр з відео Снігурівської громади.
У перші дні нам надали з обласної військової адміністрації два потужних генератори, які ми встановили на центральні свердловини й розпочали подавати воду. Та по системі водопостачання було багато пошкоджень, тож паралельно займались ремонтом. Швидко лагодити не вдавалось – справної комунальної техніки взагалі не було, залишилась розламана-розбита. На допомогу прийшла міська влада Миколаєва і нам передали екскаватор – це прискорило результат. Далі працювали зі старостинський округами: надавали туди невеликі генератори, аби хоч якимось чином подавати воду по селах.
Паралельно працювали над забезпеченням світла. Це також тривалий процес, адже громада була і в окупації, і згодом на лінії зіткнень. А це означає наступне: щоб дістатись і полагодити лінії електропередач треба було спершу відправити розміновувачів. Багато співробітників ДСНС було залучено в перші місяці, і це допомогло нам швидко обстежити землі під комунікаціями і підʼєднати населені пункти до мережі.
У громаді близько 2 тисяч житлових будинків зазнали руйнувань від обстрілів. Майже всі адміністративні будівлі пошкоджені та пограбовані. Ще 375 приватних будинків і понад 400 присадибних ділянок підтоплено після підриву Каховській ГЕС. Рівень води у річці Інгулець піднявся на 6 метрів: втрат зазнали і фермерські господарства, що мали землі біля річок, і сонячні станції, й інший бізнес громади.
Після деокупації співробітники адміністрації сформували комісію для обстеження постраждалих будинків, яка нині діє за програмою «єВідновлення». Також працюють комісії з наслідків затоплення будинків, пахотних земель та городів. Так ми отримали повну картинку руйнувань та потреб громади. І коли приїжджають благодійні фонди, то ми надаємо чіткий перелік потреб під їхні можливості.
Ми – комунікатор між державою, мешканцями та донорами. Вже обробили та направили інформацію про понад 50% постраждалих будинків. Хочеться більше, але не у всіх жителів є необхідні документи права власності на будинки – на жаль, таким ми поки що допомогти не можемо. Ми по-людськи розуміємо, що втративши житло, ще й займатись оформленням документів – важко. Але це необхідність, аби держава могла допомогти. Адже ми можемо рухатись лише в правових рамках. Інакше буде тотальний хаос. Тож у людей ще є час, щоб впорядкувати документи.
Понад 400 присадибних ділянок підтоплено після підриву Каховській ГЕС. Кадр з відео Снігурівської громади.
Донори залишаються, коли бачать, що громада працює
Дуже багато міжнародних організацій прийшли нам на допомогу: УВКБ ООН, МОМ, Червоний Хрест, БФ «Ранок відродження», БФ «10 квітня» та інші приїжджають з перших днів. Ми даємо списки, відповідаємо на всі питання, звітуємо за отриману допомогу – тому донори довіряють й приїжджають знов.
Одні організації надають будівельні матеріали, інші – заходять і беруть на себе повністю всі роботи з відновлення. Наприклад, до нас звернулись британська програма благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» з пропозицією відремонтувати житло із незначними пошкодженнями, тобто вартістю до 1000 фунтів на одне приватне домоволодіння. Ми одразу надали список і надалі вони працюють самостійно з власниками житла. Так вже у 150 квартир та будинків фонд замів вікна, двері та подібні дії.
На превеликий жаль, в громаді немає необхідної кількості спеціалістів та будівельників для таких робіт. Нестача людей і робочих рук – це проблема не лише нашої громади, а й держави загалом. Немає людей, щоб відновлювати й наводити лад. Як і скрізь працювали волонтери: розчищали руїни, ставили обладнання для висушування будівель. Допомагають небайдужі односельчани, допомагають наші комунальні установи, наскільки це можливо. Хоча цього недостатньо для того, щоб відбудувати все швидко.
Працюємо, аби люди бачили зміни у громаді й з більшим бажанням повертались до рідного міста. Та роботи ще багато. Хочемо відновити й запустити навчання у школах, відбудувати будинок культуру як місце для дозвілля молоді. Все це плани на межі з мріями. Бо поки бізнес та аграрії не працюють на повну потужність, бюджет не поповнюється, то ми все, що можемо – це шукати донорів, відновлювати житло і повертати людей додому.
Поки аграрії не працюють на повну потужність. Кадр з відео Снігурівської громади.
Надія Паламарчук
директорка пекарні.
Випікали хліб, допоки окупанти не зайшли на виробництво
Нас всі звикли називати по-старому – Снігурівський хлібозавод, що працював ще при радянській владі. 13 років тому ми придбали завод у жахливому стані та розпочали капітальний ремонт даху, відновили комунікації, закупили техніку.
У 2020 році повністю оновили один з цехів і буквально на початку 2022 року завезли у великий цех повністю нове обладнання – подову піч, чани, тістоміс та опрокидувач для тіста. Навіть документи на все залишились.
Загалом для виробництва 2-2,5 тонни хліба у пекарні працювало до 10 людей. Як так? Все через сучасну компʼютерну систему: наприклад, для випікання потрібна була всього одна людина. Натискаєш на кнопку – хліб заїхав. У кінці лютого будівельна бригада мала залити підлогу. Не склалось. Зруйновані і плани, і обладнання.
24 лютого вранці всі наші працівники вийшли на роботу й ходили до 17 березня, поки сюди не зайшли росіяни. Окупантів готувати ми не захотіли, тому … (ред. – жінка розводить руками).
На початок вторгнення я була у Миколаєві і доїхати сюди не могла – мости вже були підірвані. Також не могли доставити борошно, яке закуповували тут в обласному центрі. Зранку до ночі ми були на звʼязку і з працівниками, і з адміністрацією. На щастя, знайшли млин у селі Юрʼївка і почали співпрацю. В якийсь момент наші нові партнери почали аж злитись: «Ми мололи по 2 тонни, а ви хочете аж 4!». А що поробиш? Треба.
На початку березня ми залишились однією пекарнею на всю громаду та околицю. Запустили все обладнання, яке можна було запустити. Навіть те, що ми збирались викинути. Наші працівники робили на межі можливостей, а на допомогу приходили навіть ті, хто звільнився кілька років тому.
Не так страшні руйнування, головне, що орків вигнали
Може і добре, що ми не бачили, як росіяни грабують нашу пекарню. Та коли повернулись, застали тут страшний безлад. В кабінеті напевно спали, їли і… далі продовжувати не буду.
Винесли навіть двері. Вирвали проводку. Зруйнували опалення. Зовсім не розумію навіщо. Вивезли все, що можливо. Все обладнання, оргтехніка та навіть спецодяг. Все, що мало і не мало якоїсь цінності. А те, що не могли вкрасти – пошкодили, аби воно не працювало.
З деяких приміщень при вʼїзді вікна забарикадували сейфами та ящиками з піском – мабуть, боялись все ж таки. Проводили тут зйомки, брехали, що завод не працює начебто через обстріли ЗСУ.
Наші шість авто, якими ми розвозили хліб по Снігурівський, Березнегуватській громадах і доїжджали аж до Херсона, напевно, забрали у перший день. Бо коли окупанти привозили начебто свою гуманітарку, то на відео впізнала наше авто.
Після деокупації ми першим ділом написали заяву на проведення обстеження групою розміновувачів і лише після їхнього дозволу зайшли у приміщення. На щастя, «подарунків» у вигляді мін не знайшли. Ще місяць ми вимітали, вимивали і проводили генеральну дезінфекцію.
Відновити роботу вдалось завдяки нашим працівникам. Взаємопідтримка стала базою: їм потрібна була робота, тож залишити все було б неправильно. Закупили нове обладнання за власні кошти. 8 лютого 2023 року запрацювали у тестовому режимі. 3-4 дні ми у пробному режимі випробовували нові піч, чан та техніку. Зараз у нас працює 3 людини: опрацьовуємо 300-400 кілограмів борошна на день.
Відновити роботу вдалось завдяки працівникам. Фото: ШоТам.
У людей є більш скрутні ситуації, ніж у нас. Дехто залишився взагалі без даху над головою, а хтось ще досі в окупації. Тому поки можемо, ми працюємо власними силами. Та буває і таке, що допомога надходить навіть, як то кажуть, звідки її не очікували. Первомайське фермерське господарство «Меркурій-Б» звʼязались з нами і запропонували 3 тонни борошна безкоштовно. Ми були шоковані і я перепитала: «Можливо вам щось потрібно?». Але ні, і навіть доставка була їхнім коштом.
Ми, українці, дуже привʼязані до свого житла і свого дому. І навіть у зруйновані будинки люди повертаються і першим ставлять прапор, а потім починають відбудову. Тому і ми відновимось та повернемось на попередні обсяги виробництва: придбаємо нову піч, нове обладнання. Головне, щоб орків вибили і з інших окупованих українських міст.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
